Інша сторона - Ліана Меко

Рвонув на звук. Заскочив у провулок. Остовпів.

Ліза притиснута до стіни. Одяг розірваний. Один тримає її за руки, закриває рот. У другого лезо в руці. І кров. Кров стікає з нерівних порізів на грудях його Лізи.

Це все, що мигцем встигає відзначити свідомість. Далі все - як у тумані.

Червона пелена на очах. Нестерпний шум у вухах. Лють.

Як схопив велосипед, що валявся поруч, не пам'ятав. Звідки взялися сили підняти його над головою і обрушити на спину одного з кривдників, не зрозумів.

Ключі, затиснуті між пальців. Замах, удар. І на пиці в Харіна зяє така глибока рана, що кістку видно.  Ще замах. Новий удар.

Ще й ще.

Немає сил зупинитися.

Убити. Місити пику кулаком, поки не проломить череп.

І раптом... удар у потилицю. Це другий оклигав, напав ззаду, приклався чимось важким.

Розвернутися. Вкрутити кулак у кадик, штовхнути ногою, так що мудак хрипить і завалюється на землю подихаючою купою смердючого лайна.

Знову повернутися до Харіна. Закінчити розпочате.

Відчути раптом ніжний дотик до долоні.

- Не треба, Владе. Зупинись. Ти його вб'єш! - Обличчя її все в сльозах, вона плаче і трясеться від беззвучних ридань. Смикає його за руку, намагаючись відтягнути. - Залиш його. Давай підемо. Будь ласка...

Повернутися до неї корпусом. Різко розтиснути кулаки.

- Господи, Лізо... Дівчинка... - Обхопити її обличчя долонями. Притиснутися своїм чолом до її чола.

Тіло неслухняне. Чуже. Пальці тремтять. Він не розуміє, що робить. Він узагалі не розуміє того, що відбувається. Адреналін вирує в крові, немов розпечена магма. Усе всередині калатає від напруги.

Тіло саме льне до неї. Пальці ковзають по її шиї. Губи цілують обличчя. Очі, брови, губи. Хаотично. Крізь, куди можуть дотягнутися. Відчувають смак її сліз. Горять.

- Пробач мені. Пробач мене, Лізо.

Ліза плаче, обхоплює його голову руками. Притягує до себе і притискається тремтячими губами до його рота. Лише на секунду, але всередині у Влада все одно розривається салют якихось диких щемливих відчуттів. Його Ліза цілує його. Його Ліза завжди його любила.

- Давай підемо. - Шепоче дівчина. - Давай скоріше підемо звідси.

Влад відсторонюється. Киває. Оглядає її з ніг до голови.

Сорочка і бюстгальтер розірвані. На грудях моторошною зяючою раною, що сочиться кров'ю, проступає буква П і ще одна смужка, начебто наступну букву не дописано.

Лють з новою силою обрушується на свідомість, Влад смикає головою, спрямовує погляд на Харіна, який валяється на землі непритомний. Смикається в його бік. Але Ліза знову обхоплює його обличчя руками.

- Не треба, Владе.

І він підкоряється. Стягує з себе футболку й одягає на дівчину. Потім, підхопивши її на руки, несе геть із цього місця.

***

Вона могла йти самостійно, і навіть слабко спробувала вибратися з його рук, але він не дозволив, - доніс свою Лізу до самого будинку. Заніс у квартиру, посадив на ліжко.

- Треба обробити рани. - Сказав Влад, і дочекавшись позитивного кивка, сходив у ванну за перекисом.

Підійшов до ліжка, стиснув пляшечку в руці.

- Треба... - Влад окинув Лізу уважним поглядом, і раптом запнувся... - Треба зняти футболку, - додав невпевнено.

Ліза завмерла, опустила очі, ніби замислившись, обличчям пройшлася тінь якоїсь думки чи сумніву. Але це тривало лише секунду. Потім вона мотнула головою, і розправила плечі. Ніби прийняла рішення. Піднявшись із ліжка, стягнула з себе його футболку і, витягнувшись перед ним на повний зріст, підняла прямий немигаючий погляд.

Влад ковтнув. У горлі чомусь миттєво пересохло.

- Н-ні... краще... - пробурмотів, занервувавши, - одягни... тобто. - видихнув, знову ковтнув. Потім стрепенувся. - Я рушник принесу.

Смикнувся, хотів розвернутися і кинутися у ванну, але Ліза його зупинила.

Маленька долоня твердо лягла на передпліччя, ковзнула вниз по руці, обхопила зап'ястя.

- Ні, Владе, не треба. - Сказала Ліза, дивлячись на нього своїми бездонними синіми очима. І погляд цей був такий... відвертий, промовистий - у Влада горло перехопило від хвилювання, що раптово нахлинуло.

- Гаразд. - Відгукнувся він хрипло і кивнув.

Посадив дівчину на ліжко. Присів поруч.

Розкрутив пляшечку.

Так, це просто. Дивись на рану. Дивись прямо на неї. Не опускай погляд нижче. Зосередься. Дихай.

Нахилив пляшечку, хлюпнув рідину на рваний поріз. Один раз, другий. Шиплячий рожевий струмочок потік грудьми вниз. І очі якось самі собою, рефлекторно відстежили його шлях. Ось він сповз по животу і сховався за резинкою штанів.

Владу раптом стало жарко. І нічим дихати. Ніби весь кисень викачали з його маленької кімнати. І місця... так мало місця. Тісно. Занадто близько.