Наосліп - Ерін Кас

Софія

— Дівчата, прокидаємося! — голосний вигук Валерії змушує різко розплющити очі і через дві хвилини вже стояти біля раковини й чистити зуби.

Байдуже, що очі заплющені, головне вчасно зібратися. Лія не така перелякана, як ми. Вона неквапом ставить чайник, робить каву і тільки тоді йде в хамам гуртожитку, як вона називає туалети з умивальниками. Поки ми одягаємося й п’ємо наспіх каву, вона робить макіяж та вирівнює волосся. Поки ми складаємо зошити, вона одягається, а коли ми виходимо, Лія п’є каву і дивиться у вікно.

— Там вже купа народу.

— А ти що, на лінійку не йдеш? — питає Лерка.

— А там буде щось цікаве? — розвертається й запитально дивиться на наші сонні обличчя.

— Буде, не буде, а треба йти, – робить висновок Лера й виходить з кімнати. Йду за нею, притискаючи до грудей зошити. Тільки-но спускаємося на перший поверх, помічаю, у що взута моя подруга, й починаю сміятися. Домашні блакитні капці у поєднанні з сукнею виглядають дуже кумедно.

— Що? — питає, не розуміючи, а потім переводить погляд на свої ноги. — Блін! Знову! Нічого не змінюється, — бурчить і мчить назад перевзутися. Сідаю на стілець та чекаю, поки вона спуститься. Ну, ось й останній рік мого навчання. І пролетить він так само швидко, як і минулий. А потім справжнє доросле життя з першою роботою та першим житлом, бо маю намір залишитися у Дніпрі.

— Ходімо, — злітає через лічені хвилини Лерка й мчить на вихід.

У дворі починає грати музика, ми поспішаємо до своєї групи і, вітаючись, займаємо місця ззаду. Лерка хекає, наче бігла стометрівку, я роздивляюся одногрупниць. На бухгалтерів хлопці не дуже поспішають вчитися, тому наша група зібрала тільки жіночу стать. Всі такі нарядні, з гарним макіяжем. Потрібно було й собі нафарбуватися, тепер відчуваю себе блідою поганкою.

— Демченко, як літо? — питає одногрупниця Тетяна, висока брюнетка з пишними формами. Я проти неї, як школярка. Їй би метати ядро на спортивних змаганнях, а не рахувати на калькуляторі.

— Добре, тільки мало.

— О, це точно. Мене батьки ледь з дому виставили вчора. Так не хотілося їхати сюди.

— Та ні, мені хотілося.

— Ну в тебе ж гарна компанія, — киває на Лерку. — До речі, кажуть, що у вас новенька. Хто така?

— Вона не новенька, просто цей рік житиме у гуртожитку. А що Марина? Ніяк не вгамується? — питаю про її співмешканку, змію Марину. От кому не пощастило, так це Тані. Вона нормальна за характером дівчина, а доводиться жити з переляканою.

— Та як завжди. Хлопці табунами ходять під вікнами, а вона носом крутить і шукає принца. Тільки, мабуть, не здогадується, що принци на таке не подивляться, — кривиться й викликає в мене сміх.

Та я швидко замовкаю, бо починає говорити директор, а куратор незадоволено зиркає у наш бік. Навпроти бачу Лію, яка стоїть з виглядом мучениці й без жодної цікавості роздивляється присутніх. Оце у дівчини сила волі. Вона живе у тому місці, де не хоче, навчається там, куди б ніколи не вступила за бажанням, і все заради того, щоб добитися поваги від матері. Особисто я поважаю таку наполегливість.

Після короткого привітання директора та заступника всі йдемо на заняття. Ось і закінчилася свобода. Відсьогодні маємо гризти граніт науки, щоб, коли прийде час, отримати практику у гарному місці. Принаймні я налаштована дуже серйозно.

Перша пара — бухгалтерський облік, за нею податкова система, далі мчимо на обід. Швидко обідаємо бутербродами і йдемо ще на дві пари. На кінець дня голова гуде, а гаманець помітно схуд від необхідних внесків до бюджету групи. Ще на початку першого курсу ми вирішили здавати гроші один раз на семестр на різні потреби групи. І староста в нас така, що нікого не пропустить. Йдемо з Лерою мовчки на вихід, на душі полегшення, що перший шалений день минув.

— У мене пальці печуть від писанини. Схоже, за літо відвикла так строчити, — скаржиться подруга. — Я там такого понаписувала, що доведеться читати твій конспект.

— Ти тільки уяви, скільки там читати, якщо ми майже всю пару писали, — хмикаю.

— Сьогодні ти без вантажу? — чується за спиною чоловічий голос і ми з Леркою, як по команді, різко розвертаємося. Перед нами стоїть симпатичний хлопець і усміхається. Намагаюся пригадати, але розумію, що ми не знайомі.

— Ти не помилився? — дивлюсь на Леру й одразу розумію, що вона теж його не знає.

— Ні. Це ж ти тягнула у неділю сумку, більшу за себе?

— Ой! Я! — починаю усміхатись, бо згадую того молодика, що допоміг занести сумку до трамвая. — Я тебе не впізнала.

— Ну то не страшно, — знизує плечима. — Ти тоді така розгнівана була, що я не наважився заговорити.

— Я буду у кімнаті, — говорить подруга і, не чекаючи відповіді, швидко крокує до входу у гуртожиток.

— Назар, — простягає мені руку хлопець.

— Софія. Можна просто Соня, — вкладаю свою долоню в його. Він вищий за мене на цілу голову.

Можливо, навіть займається якимось спортом, бо у гарній формі. Одягнений у джинси та темну футболку. Волосся русяве й гарно вкладене. І дуже уважний погляд блакитних очей, наче він сканує ними й зчитує всю інформацію.

— То ти тут навчаєшся? — підіймає погляд на будівлю коледжу.

— Так. А ти ні?

— Третій курс університету, — відповідає, дивлячись у вічі. У нього гарне обличчя, і взагалі він з першого погляду викликає симпатію. Знову шкодую, що не зробила зранку макіяж. Добре, що хоч одягнута гарно: темні джинси й біла кофтинка, яка мені дуже личить. Мені взагалі личить білий колір.

— А живеш у нашому гуртожитку? Хто ж так познущався з тебе? Щоб дістатися зранку на заняття, потрібно… — розмірковую, скільки займе часу ранкова поїздка.

— Купа часу, — сміється хлопець. — Живу в цьому корпусі, — киває на будівлю навпроти гуртожитку. В ньому живуть деякі викладачі та заочники.

— А-а-а, ну так ще й нічого.

— Згоден. Кімнати трохи кращі, ніж у гуртожитку. Може, якось сходимо кудись? — питає так неочікувано, що я гублюся. За декілька секунд мовчання просто киваю, погоджуючись. — Зараз маю бігти у спортзал з другом, — підтверджує мої думки про заняття спортом. — Скажеш свій номер? — дістає смартфон і записує під диктування мій телефон.