Господарі охотських гір - Багмут Іван

— Чому ж мене не розбудили?

— Ми гадали, що ти хворий.

Юрі було так ніяково, що він готовий був провалитися крізь землю.

— Я ж не знав цього, — вибачливо промовив він.

— А тепер знатимеш, — засміявся дід.

Юра сидів смутний, боячись підвести очі. Йому здалося, що всі дивляться на нього з докором і зневагою. Тому він дуже зрадів, коли Мача запропонував йому піти надвір.

Від нічого робити вони кидали маути, намагаючись зачепитися петлею за сучок дерева. Юра з заздрістю спостерігав, як спритно працював арканом Мача. Кожен його змах досягав мети. Але в Юри нічого не виходило: то погано розсотувався ремінь, то закручувалась петля, то ше що-небудь заважало, і маут безсило падав на землю. Тільки за тридцятим разом Юра поцілив і з криком переможця натяг аркан. Тепер справа пішла краще. З'явилась упевненість, що і він може стати таким спритним, як його друг.

Приятелі повернулися до юрти. Юра витяг книжечку, щоб повторити завдання з орочської мови.

— А почитай, що тут написано, — сказав Чакар і витяг дві прикладені одна до одної дощечки, між якими лежав аркуш паперу.

Юра став читати, але нічого не зрозумів, хоч літери були російські.

Дід Чакар переклав прочитане: "Постанова першого районного з'їзду Рад". В постанові говорилося про те, що куркулі-оленярі повинні сплачувати своїм пастухам по два олені щомісяця.

У Гаврила та Іллі заблищали очі.

— Ми теж одержимо по два олені? — спитали вони разом.

— Постанова обов'язкова для всіх, — відповів Юра.

— Істап не дасть оленів, — сумно промовив Гаврило.

— Треба примусити його, щоб дав, — сказав Юра і відчув себе так, наче він зараз на зборі свого піонерського загону, де від нього, від командира, чекають рішучого і незаперечного слова. — У вас є голова кочової ради, ми передамо йому постанову, і він накаже куркулям віддати все, що належить вам.

— Істапа та Кирика бояться всі, голова кочової ради не сміє їм про це сказати, він куркульський родич,—з сумом у голосі промовив Ілля. — Адже коли його обрали на з'їзд, він удав з себе хворого і не поїхав до району.

— Скільки наймитів у Кирика та Істапа? — спитав Юра.

— Ге-ге, це треба порахувати, — сказав Гаврило і став загинати пальці на руках, шепочучи ймення пастухів. — Дванадцять у Кирика, шістнадцять у Істапа, —■ сказав він нарешті.

— Вас двадцять вісім чоловік, а куркулів два. І ви боїтесь їх! Коли візьметесь дружно, ви зможете зробити все, що схочете, — упевнено проговорив юний агітатор.

Орочі сумно хитали головами:

— Не дасть Кирик. Не дасть Істап... Наше право тепер, знаємо, та страшно йти проти куркуля...

■— А що вони вам зроблять? Що вони вам зроблять, коли ви силою візьмете ваш заробіток? — з запалом сказав Юра.

Пастухи перезирнулись.

— Що зроблять? Ми не знаємо, що .вони зроблять, але нам страшно. Ніколи ще не було такого в горах, — сказав Гаврило і важко зітхнув.

— Хіба не було? — примруживши око, спитав Ілля. — Л Кузьма?

— А, Кузьма... — згоджуючись, захитав головою Гаврило. — Кузьма не боїться куркулів, хоч і наймитує в них. Так то ж Кузьма!

— Кузьма нікого не боїться, — вставив своє слово Ілля. — Я тобі зараз розкажу, який є Кузьма. Років п'ять тому він попрохав у Істапа оленя на харчі, а Істап не дав. Тоді Кузьма розсердився,— схопив гвинтівку, побіг до табуна і вбив трьох оленів. "Мало я тобі викохав оленів? А ти мені одного дати шкодуєш! Так я в тебе їх двадцять зараз уб'ю!" І вбив ще й четвертого. Тоді Істап злякався і став прохати Кузьму, щоб він більше не вбивав оленів, а забрав собі тих чотирьох. Отакий Кузьма.

— А чого ж було Істапові боятися Кузьми? — спитав Юра. — Хіба Істап не міг просто прогнати його?

— Е, — усміхнувся старий. — Тепер не ті часи. Раніш, коли була царська влада, Істап не тільки прогнав би Кузьму, а ще й судив би його і дав би йому двісті різок. А тепер Істап боїться. Не Кузьми він боїться, а радянської влади. Прожени Кузьму, а той піде в район та поскаржиться, а вже як Кузьма піде до райвиконкому, то він знайде там управу на куркуля!.. Істап старається не пускати Кузьму і на узбережжя рибалити...

— Ну, от бачите, — зрадів Юра, — і ви робіть так, як Кузьма, тоді і вас Істап боятиметься.

— Так то ж Кузьма! — з повагою в голосі промовив Гаврило.

— А як ми разом з Кузьмою? — поглядаючи на ■батька, сказав Ілля.

— Це коли б Чимен був з нами, — зітхнув Гаврило. — Той швидко поставив би на своєму.

Юра запитливо глянув на Гаврила.

— Був у нас молодий хлопець на Балигакчані, Чимен звали, більшовик, самий чакти! Самий більшовик! Той не ■боявся курк}глів.

— А де ж він тепер? — спитав Юра.

— Далеко зараз Чимен. У Москві!

— У Москві? — здивувався хлопчик.

-— У Москві!—з гордістю відповів Гаврило. — Вчитися поїхав. Аж через два роки повернеться.

— О, коли б Чимен був тут... — замислено промовив Ілля.

/

Юра перечитав усю постанову. Там говорилося, що наймити повинні одержати плату, рахуючи по два олені на місяць, за весь час, скільки хто працював у куркуля.

— Скільки років пасе Істапових оленів Гаврило? — спитав Юра.

— Давно,-—відповів той.

— Скільки років?

■— Багато, — усміхнувся Гаврило і став вираховувати: — Я став пасти Істапових оленів того року, коли здох рябий олень у мого дядька. Шкуру цього оленя дядько подарував того ж року своїй дочці на одруження. Скільки років, як вона одружилась?—спитав він присутніх.

— Скільки ж це буде? — вголос сказав Чакар. — Скільки років Кені?

— Двадцять сім, — відповів Ілля.

— Двадцять сім, а Кеня народився через два роки після того, як його мати вийшла заміж. Двадцять дев'ять років я пасу Істапових оленів, — закінчив Гаврило складні підрахунки.

— Двадцять дев'ять помножити на двадцять чотири. Ти одержиш шістсот дев'яносто шість оленів! — урочисто промовив Юра.

— Го-го-го! — скрикнув Ілля.—Доведеться наймати пастухів! А мені скільки? Я пасу оленів дванадцять років.

— Двісті вісімдесят вісім, — відповів Юра. Жінки сміялися, не вірячи, що так буде.

— Ось дивіться, — сказав Юра, показуючи папір, — ось печатка і підписи.

Печатка справила несподіване враження.

— Печатка! — з повагою в голосі сказав Гаврило. — Коли є печатка, папір правильний.

Всі стали раптом поважні.

— Все залежить від вас самих, — продовжував Юра. — Коли ви дружно візьметесь, тоді ви будете господарями гір, — згадав він фразу з якоїсь книжки.

Постало питання про те, як пасти таку велику кількість оленів. Юра з подякою пригадав газету "Пионерская правда". В ній він часто і багато читав про колгоспи. Тепер він розповів про них орочам: пастухи одержать свій заробіток і будуть пасти своїх оленів спільно. Це всім дуже сподобалось.

— Невже ви й досі нічого не чули про колгоспи? — здивувався Юра

— Мам розповідали про них Кирик та Істап, але не т.'ік, як ти, — відповів Гаврило.

Цілий день і весь вечір в юрті точилися жваві розмови. Заходили сусіди, і Юра читав усім постанову. Всі прийшли до висновку: знайти голову кочової ради, який кочує поблизу куркульських табунів, і разом з ним поставити перед багатіями свої вимоги.

Юра бачив, з якою повагою дивляться тепер на нього наймити, і почував, що на ньому лежить великий обов'язок допомогти цим людям.

ПОЛЮВАННЯ НА БІЛКУ

Минуло два тижні. Група кочівників усе збільшувалась і збільшувалась. Майже щодня приєднувалися дві-три юрти, і в таборі ставало все шумніше. Тут були середняки-оленярі, бідняки-мисливці, наймити. Закінчивши рибалити, вони кочували на той бік гірського пасма.

Одного ранку Юра вийшов з юрти і не впізнав місцевості. Все було вкрито снігом. Блакитне небо, білий сніг, і тільки де-не-де з-під пухнастого покривала виглядала зелена гілка кедрівника.

Користуючись погодою, всі чоловіки вирушили полювати на білку.

Мисливці верхи на оленях розбрелися по бокових долинах, зарослих модриновим лісом.

Дід Чакар, збираючися на білку, дістав свою крем-нівку, ріг з порохом, капшук з кулями. Юра здивовано розглядав старовинну зброю з поличкою для пороху, куди падають іскри від кресала, курок з кременем, що висікає ці іскри...

Самий первай рушниця! — сміялися орочі, спостерігаючи, з яким зацікавленням роздивляється хлопчик небачену зброю.

— Тисяча вісімсот тридцятий рік! — скрикнув Юра, прочитавши на стволі цифру, що вказувала на рік, коли зроблена гвинтівка. — Більше як сто років!

— Стара гвинтівка, — погодився Чакар, — а стріляє добре. Там, у горах, за перевалом, ти багато побачиш таких рушниць. Ті наймити, що не прикочовують на узбережжя рибалити, всі з кремнівками. Де їм узяти грошей на нову гвинтівку?

—

— Мені хотілося б постріляти з неї, — промовив Юра, і очі йому заблищали.

— Нехай колись спробуєш, — посміхнувся Чакар і, причепивши до пояса ріг з порохом та інше приладдя, вийшов з юрти.

Юра і Мача виїхали вдвох. Хлопчик хвилювався: це було його перше полювання на білку. Вони звернули від річки вбік на невелику притоку. Височезні модрини, обсипані снігом, стрункі і непорушні, навівали урочистий настрій. Хлопці їхали мовчки, ніби пригнічені суворою красою цього куточка.

— Білка! — раптом радісно скрикнув Мача.

— Де? — прошепотів Юра, оглядаючи обсипані снігом дерева. — Де? — повторив він, не спускаючи очей з модрини.

У відповідь Мача голосно засміявся. Юра глянув униз і розчаровано промовив:

— Хіба ж це білка?

На білім снігу, відсвічуючи блакиттю, прослалися білячі сліди. Вони йшли в усі боки від високої модрини, і Мача довго придивлявся, рахував і нарешті впевнено поїхав уперед. Слід кружляв, ішов від дерева до дерева, потім повертав назад, і Юра зовсім утратив надію знайти звірка. Але от слід зник коло високої засніженої модрини. Поблизу не було ні дерев, ні кущів. Білка могла бути тільки тут. Хлопці кілька разів об'їхали модрину, але ніяких ознак білки не було. Юра пильно обдивлявся кожну гілку, кожен сучок.

— Де ж вона? — безнадійно промовив він і раптом стрепенувся.

Зовсім низько, не вище як три метри від землі, коло першого сучка спокійно сидів блакитний звірок і з цікавістю поглядав на невідомих йому істот.

— Ось вона! — тихо промовив Юра і, не зводячи очей з білки, став готувати зброю.

Тим часом Мача швидко зняв з пліч дрібнокаліберку і стрельнув.

— Бери! — гукнув він до Юри, показуючи рукою на дірку в снігу, з якої виглядав тільки чорний хвостик білки.

Юра, стримуючи образу, заперечливо похитав головою.

"Яка неввічливість! — подумав він.