Господарі охотських гір - Багмут Іван

А інакше як можна жити в горах? Як можна кочувати? Хіба все повезеш з собою? Сьогодні ти забереш чужу рибу, а завтра прийдеш голодний до своєї схованки, а вона — порожня, хтось у тебе забрав. А риба і звір — не щодня ловляться. От тобі і голодна смерть. Тільки звір краде. То від звіра амбар на стовпи ставлять.

Хлопчик почував, що в словах старого не все правильно: адже куркулі обдурюють наймитів, які на них працюють і нічого за це не одержують... Хіба це не та сама крадіжка?

Юра згадав про рибу, що наловив ведмідь.

— Чому орочі не забрали тоді риби?

— Як можна брати? — здивувався старий. — То ж чужа риба! То ведмідь наловив собі! Візьми її, а ведмідь спіймає і загризе.

— Та того ведмедя так налякали, що він на те місце і не прибіжить.

— Інший ведмідь спіймає. Цей скаже другому, а той спіймає і загризе...

Юра здивувався:

— Як же це так?

— Ведмідь — то не звичайний звір. Він усе знає і все бачить. У ведмедя розум більший, ніж у людини, і сила в нього більша.

— Це ж вигадка, — несміливої бо йому не хотілося образити старого, заперечив Юра.

Старий раптом засміявся і, хитро подивившись на Юру, сказав:

— Старі люди так казали.

— А ви вірите цьому? — допитувався Юра.

— Хе-хе-хе, — зітхнув старий і нічого не відповів.

У казані над огнищем кипіла юшка з рибою. Жінки готували столики, ставили посуд до чаю.

— Скажіть, дідусю, чи повертається кета в море після того, як викине ікру?

— Ні. Це я певно скажу: ніколи не повертається. Хіба дохлу донесе вода до моря.

ОРОЧІ ЛОВЛЯТЬ ОЛЕНІВ

Прокинувшись, Юра не питав, чи кочуватимуть сьогодні. В юрті все було складено і зав'язано, крім столика з однією чашкою для Юри.

Незабаром знадвору почувся шум.

— Олені, — сказала Мачина мати і, взявши в руки обротьки і віжки, вийшла з юрти.

Юра поспішив за нею і побачив величенький табун голів на сто, якого гнали чоловіки до юрт.

"Цікаво подивитися, як їх ловитимуть", подумав Юра, уявляючи, як зараз почнуть накидати аркани на гілчасті роги оленів.

Але він побачив зовсім інше. Все населення "чотирьох юрт аж до трилітніх дітей, розкинувшись колом, поступоїш оточувало оленів, поки не обійшло весь табун. Людина від людини була кроків на півтораста. Тепер, оточивши табун, люди почали сходитись усе ближче й ближче. Олені тиснулись докупи, перебігаючи з місця на місце, то вискакуючи з гущі, то знову поринаючи в ній. Коли якийсь олень, відокремившись, намагався відбитися від табуна, люди здіймали лемент, махали руками, і наляканий олень знову приєднувався до табуна і губився серед рудого натовпу.

— Галі!1 — гукнув Ілля і кинув Юрі кінець довгого маута2.

— Галі! — лунало скрізь, і Юра бачив, як кожен кидав сусідові кінець аркана.

Тепер табун був оточений —суцільним колом віжок, і люди все стискували і стискували коло, зсотуючи в руках аркани. Найдикіші з оленів, налякані близькістю людей, кидались тікати, але побачивши перепону, здивовано спинялися на якусь мить перед віжками, а потім, замість перестрибнути їх, поверталися до табуна і ховалися в гущі.

Нарешті люди підійшли так щільно до оленів, що маути торкалися тварин.

"Як риба в казанку", подумав Юра, дивлячись, як хвилюються олені, весь час змінюючи місце, намагаючись сховатися в гущі, якомога далі від краю.

Кілька чоловік і жінок віддали свої кінці сусідам і зайшли в середину кола. Кожен з них спритно відшукував своїх оленів, надівав на них обротьки і прив'язував до віжок. То один, то другий хазяїн, закінчивши ловити своїл оленів, давав про це знати іншим і спинявся. Через десять хвилин хтось подав команду, і ремінне коло впало.

Юра, здивувався, побачивши, як увесь табун, ще хвилину тому безладний і рухливий, раптом перетворився на кілька струнких оленячих валок з провідником спереду кожної.

Знову Юра їхав з Мачею верхи на оленях. Що далі від узбережжя, то більше траплялося в затишних бокових долинах модринового лісу, а невеликі міжгір'я і низ гірських схилів геть були заслані повзучим кедрівником.

1 Галі! — бери!

2 М а у т — ремінні тонкі віжки, аркан.

—■ Багато буде білки! — сказав старий Чакар, під'їхавши до хлопців.

— Чому? — спитав Юра.

— Цього року великий урожай на кедрові горішки. Білка ж матиме чим харчуватися, не подохне з голоду,— відповів дід.

"Такі багатства, —• подумав Юра, — і на кожнім кроці загроза від голоду. Цього року так багато риби, що її вже й не ловлять, а на другий рік риба не піде в річку — і люди голодують. От чудні! Отаке багатство пропадає! Невже не можна було б наловити про запас, щоб на три роки вистачило? Ну, посолити, закоптити..."

Але він нічого не сказав і їхав, роздивляючись навкруги.

йому хотілосй побачити білку, і він весь час уважно придивлявся до кедрівника. От-от, здавалося йому, з зеленої гущавини вистрибне пухнастий звірок з довгим чорним хвостом. Але серед зеленої хвої виглядали тільки коричневі шишки та вузлуваті, почорнілі стовбури дерев.

Вже опівдні, коли хлопці від'їхали далеко вперед, Юра почув, як раптом десь угорі щось голосно і якось скрипуче загарчало. Юра спинив оленя і запитливо глянув на Мачу.

— Кабіу1 — тихо промовив той і зліз з оленя. Тепер Юра побачив на дереві десяток білих плям і пізнав у них білих, полярних куріпок.

Хлопці поприв'язували оленів до дерева і приготували дрібнокаліберки.

Пах! — пролунав постріл Мачі, і куріпка, яка сиділа найнижче, каменем упала на землю.

Інші куріпки, здавалося, не звертали ніякої уваги на мисливців.

Пах! — стрельнув Юра, і куріпка, яка сиділа на самому вершечку дерева, чіпляючись крилами за гілки, зашелестіла, падаючи вниз. В ту ж мить табунець фуркнув і зник у блакитному небі.

1 Кабіу — куріпка.

Мача докірливо похитав головою, дивлячись на свого друга, але той не зрозумів, у чім справа. Він радів із здобичі, любуючись на прекрасний незаймано білий зимовий наряд птаха, в якого навіть густий пух на самих лапках був такий білий і чистий, як найкраща вата.

І Іоїдемо далі, — сказав Мача, але Юру давно мучила спрага, і тепер, скориставшися з того, що він зліз з оленя, хлопчик підійшов до річки напитися. Він спітнів від верхової їзди, яка потребувала постійного напруження і балансування всього тіла, адже сідло було без стремен, і тепер з насолодою дивився на прозору воду. Він нахилився, черпнув жменю води і підніс до рота.

— Еді! — злякано гукнув Мача.

Юра спинився і здивовано глянув на приятеля.

— Еді! — повторив Мача і на мигах показав, що пити не можна.

Юра знизав плечима і сів на оленя.

Надвечір кочівники спинилися в затишній долині на узліссі, коло дзвінкого струмка. Не пройшло і чверті години, як юрти були поставлені і з них привітно здіймався вгору дим. Стомлений цілоденною їздою, Юра зрадів, коли його запросили пити чай.

"Тепер я розумію, чому орочі п'ють так багато чаю", думав Юра, випиваючи шосту чашку і відчуваючи, що спрага, викликана їздою на олені, нарешті вгамована.

Відпочивши трохи з дороги, Юра розповів дідові, який тепер жив уже в Гавриловій юрті, про полювання на куріпок.

— Треба стріляти спочатку тих, які сидять внизу, — сказав дід, — тоді можна перебити весь табун.

— А я стрельнув у ту, яка сиділа на вершечку, — промовив Юра.

— Коли б ти стріляв так, як я кажу, то нагодував би сьогодні всіх м'ясом, — засміявся дід.

Юра засмутився і розчаровано зітхнув. Але Мачина мати заспокоїла його.

— Нічого! Аби хотів учитися!

Юрі хотілося пригорнутися до неї, як до своєї матері, та він посоромився і тільки сказав:

— Я вчитимусь.

До юрти заходили сусіди, пили чай, всебічно обговорювали полювання хлопців на куріпок і нарешті замовкли, вичерпавши всі пригоди сьогоднішнього дня.

— Мені Мача заборонив пити воду з річки, — сказав Юра. — Чому він це зробив?

Чакар засміявся:

— В дорозі не можна пити.

— Тільки це? — невдоволено протяг Юра. — Якби я знав, то напився б. Я думав, може вода отруйна.

— Ороч ніколи не п'є води в дорозі. Він п'є тільки чай.

— А як нема чаю?

— Окріп.

— А чому Мача заборонив мені пити таким зляканим голосом?

Дід подумав і сказав:

— Якщо людина нап'ється в дорозі, вона може застудитись. Тому ми змалку привчаємо не пити води. Це так укоренилося, що жоден ороч ніколи не візьме в рот води під час полювання або кочування.

— А як дуже хочеться пити? — настоював Юра.

— Хочеться! Що значить хочеться? Потерпи до вечора, приїдеш до юрти і нап'єшся, — зауважив дід.

Юра сперечався, але дід продовжував:

— Людина повинна володіти собою. Кочове життя важке, отож кочівник повинен володіти собою, щоб не загинути. Ти кажеш — хочеться пити? Сьогодні тобі схочеться пити, і ти не витерпиш і нап'єшся з струмка. Завтра тобі схочеться їсти, і ти не витерпиш і вкрадеш у другого їжу, післязавтра тобі не схочеться працювати, і ти вб'єш сусіда і забереш його майно. Так чи ні?

— А куркуль? — сказав Юра. Він же обкрадає наймита та бідняка? Брати за кілограм чаю тридцять білок замість трьох — це обкрадання! Не платити наймитам за роботу — це обкрадання!

Обличчя діда засвітилось усмішкою:

— Правда, куркуль обкрадає. Та в куркуля, мабуть, скрізь, хто б він не був, душа куркульська. Як про мене, то я наших багатіїв і за орочів не вважаю.

Дід подумав і додав:

— Вони, кляті куркулі, і наживаються на чесності бідняків.

"ПАПІР ПРАВИЛЬНИЙ"

Ранком сталася неприємна історія. Юра пізно ліг, ї, коли прокинувся, вже зовсім розвиднілось.

—— Чому сьогодні не кочуємо? — було його перше запитання.

Мачина мати стурбовано глянула на нього:

— Ти не хворий?

— Ні, не хворий, а що таке? — не розумів Юра.

— Нічого, — відповіла жінка, погладила його по голові і щось сказала по-своєму Іллі.

Юра почував себе ніяково, розуміючи, що тут вийшло якесь непорозуміння. Старий Чакар пішов до сусідів, і спитати було ні в кого. Нарешті дід повернувся. Він глянув на Юру, що сидів біля столика за чаєм, і співчутливо спитав про здоров'я.

— Та я цілком здоровий! А що таке?

— У нас такі звичаї, — промовив дідусь. — Коли людина спить — вона або хвора, або ледача. Якщо вона хвора, кочівники стоятимуть на місці, аж поки вона не видужає. А коли вона ледача і тому довго спить, тоді жоден ороч не візьме її собі в сусіди, і ледар мусить жити сам. А як може людина жити в горах одна, без громади? Отож ледар побачить, що з ним ніхто не товаришує, і стане працьовитішим.

— Так сьогодні не кочують через мене?.—■ злякано спитав Юра.