Господарі охотських гір - Багмут Іван

В ній живе дух, і ніхто не має права до неї заходити.

— А чому не можна заходити? А що буде, як зайти? — питав хлопчик, весь захоплений оповіданням.

— А як хто зайде, то дух з'їсть його. Тільки старий Дойда, Істапів дядько, може зайти туди, бо він приносить духові їжу...

— А ви були в тій печері?

— Як же я міг би туди зайти? З усіх орочів тільки Кирик бував там. То страшна печера!

— От би мені там побувати! — мрійливо промовив Юра.

— Ні, ні!—заперечив старий. — Навіть у долину, де та печера, заборонено ходити. По тій долині і полювати не можна!..

Довго ще розповідав Чакар про життя в горах. Багатії Кирик та Істап держать кілька десятків пастухів і нічого їм не платять. Гаврило багато років пасе чужих оленів і не заробив собі за цей час жодного оленя. Ті, на яких він їздить, належать Істапові.

— Як же це можна? — дивувався Юра. — Тепер же радянська влада!

— Правда, радянська влада, — сказав Чакар. — Але коли б орочі вкупі жили! Люди наші розкидані по всіх долинах, так що і сам голова кочової ради не знає, де хто кочує. Та й шлях до гір важкий, далекий... Тому в горах залишилося багато старого, багато такого, про що на узбережжі вже й думати забули, — закінчив дід і зітхнув.

Юра витяг записну книжечку і записав два десятки нових сл:в. Потім повернувся до своєї юрти.

— За місяць я вивчу 600 слів, а за два — 1 200. Тоді, напевно, я зможу про все поговорити з Мачею. Я взнаю, що казав той страшний чоловік, що ненароком зустрівся на Видровій.

Разом з Мачею він учив нові слова, складав простенькі фрази. Хлопці лягли пізніш від усіх, але ще довго не могли заснути. В уяві зринав піскуватий осип і на ньому слід видри, ніби хтось проїхав на лижах.

ВИДРА

Коли хлопці прокинулись, крізь дірку для диму ще виднілися зірки. Багаття давно погасло, в юрті було холодно.

Скомандувавши: "Раз, два, три!", хлопці вискочили з теплого хутряного мішка і, клацаючи від холоду зубами, стали похапцем одягатися. Вони розпалили вогнище і грілися, підставляючи до вогню обличчя, руки, спини.

"Що там у капкані?" хвилюючись, думав Юра і нетерпляче поглядав у дірку для диму.

Але небо було зовсім темне, зорі блищали ясно, до ранку ще було далеко.

Від нічого робити Юра вчив Мачу писати літери, і за цією роботою непомітно минав час. Стали прокидатися старші, вмиватися, вітатися, готувати чай.

— Чи кочуватимемо сьогодні? — спитав Юра по-ороч-ському.

— Ні, сьогодні не будуть кочувати. Сьогодні ловитимуть рибу.

Мачина мати витягла з мішка хутряні панчішки і хутряні чобітки і подала Юрі. Він засоромився, але жінка погладила його по голівці і на мигах примусила взутися. Пухнасте тепле хутро панчішок приємно гріло ноги, а на серці було ще тепліше від співчуття, здається, зовсім чужих людей.

— Справжній ороч! — схвально промовив Гаврило, поки Юра зав'язував вище колін розшиті червоним і зеленим шовком унти1.

Тим часом зірки на небі зникли. —" Підемо! — сказав Юра Мачі, і хлопці зникли з юрти.

Швидко пройшли вони знайомі вже місця і добралися до перекату.

В синюватому ранковому світлі вони перейшли річку.

1 Унти — чоботи з оленячого хутра. /

Ось ї знайомий осип. Раптом коло річки брязнуло залізом. Зірвавшись з місця, юні мисливці бігом кинулись до капкана.

— Є! — гукнув Юра, побачивши, як темнобурий звір метався в пастці.

Видра, зиркаючи злими очима, билася на піску. Обидві її передні ноги були міцно затиснені в залізо, а на піску червоніли краплі крові. Мача змахом приклада прикінчив звіра, і хлопці, звільнивши вид'^/у з капкана, розглядали свою здобич.

Через півгодини мисливці зі збудженими обличчями сиділи в юрті і розповідали про всі подробиці полювання.

— Чакти! Чакти! — тільки й чути було від старших, які виміряли довжину звіра і, прицмокуючи губами, гладили пухнасте хутро видри.

Старий дідусь Чакар уважно оглянув здобич і сказав:

— Чотири олені кожен дасть.

— Живих? — недовірливо перепитав Юра і зрадів: він одержить свою половину — двох живих оленів. Тоді він їздитиме на своїх оленях. — А хто може дати оленів? — схвильовано спитав він.

— Істап або Кирик — тільки в них є зайві олені для продажу, — відповів Чакар.

— А хіба можна продавати хутро? — знову спитав Юра.

— Продавати хутро забороняється, взагалі продавати можна тільки в факторію — кооперативний магазин.

Юра замислився.

— А подарувати можна? — раптом повеселішав він.

— Можна, — відповів старий.

— Я хочу подарувати свою частину здобичі Мачиній мамі, — сказав Юра, радіючи, що він може віддячити цій добрій жінці.

Чакар передав Вірі Юрині слова, і та ласкаво усміхнулась до хлопчика.

Юра засоромився і став гладити великого сірого собаку, що, поклавши морду на лапи, смирно лежав біля багаття.

— Хороший собака? — спитав Юру Ілля.

— Самий, ая! — відповів той, використовуючи свої невеликі знання орочської мови.

— Тоді хай він буде твоїм.

Юра аж засміявся від радості, йому відразу впав у око цей вовкодав, страшний на вигляд, але лагідний і слухняний. Сьогодні, кілька годин тому, Юра відрізав шматок видрячого м'яса і тут, в юрті, дав собаці. Але Чор, так звали вовкодава, тільки сумно подивився на хлопчика і не торкнувся їжі.

— Чому він не їсть? — спитав Юра в Чакара.

— В юрті собака не повинен їсти. Ми кидаємо тут м'ясо, рибу, здобич від полювання. Що буде, коли собака хапатиме все їстівне? Тоді нічого не можна залишати в юрті, не сховавши. О, собаки в нас учені!

— А бувають і невчені? — спитав хлопчик. ! — Ні, таких не буває.

-— А чому?

— Чому? — замислився старий. — А тому, що собаку, який украде щось у юрті, ми негайно вбиваємо... Такий закон.

— Жорстокий закон, — зітхнув Юра.

— Ох-хо-хо... — закректав Чакар. — А життя в горах хіба не жорстоке?

Юра пригадав цю розмову і знову погладив Чора. —— Чор, хороший Чор, я не буду до тебе жорстоким...

КЕТА І МАЛЬМА

г

Попивши чаю. всі, крім сліпої Гаврилової дружини, пішли до лісу. Там, на невеликій галявинці, Юра побачив два амбарчики, що, як шпаківні, стояли на високих стовпах. З кущів Ілля витяг драбину, приставив її до амбар-чика і викинув з нього на землю невід.

Одягши чоботи з нерп'ячої шкіри, що не пропускає воду, орочі забрели в річку. Річка була зовсім мілка, найбільше по коліно.

"Невже тут є риба?" думав Юра, придивляючись до червонуватого каміння, що виднілося крізь прозору воду.

В повній мовчанці рибалки протягли невід до берега, ї тут Юра побачив, що невід напнувся, як струна.

— Є! — гукнув Юра і кинувся допомагати дорослим.

Спільними зусиллями невід витягли на берег. З плетива сітки виглядала риба з червоними, як кров, черевами і червоними цятками на спині і боках. Трохи менша від кети, вона несамовитно билася в неводі, тиркочучи плавниками, поки рибалка, ухопивши рибину однією рукою за хвіст, другою приглушував кілком по голові і відкидав далеко на сухе. Це була мальма, риба-хижак, що відшукує і з'їдає кетову ікру.

— Двісті вісімдесят штук, — підрахував Юра.

За другим разом витягли майже стільки. Риба билася на березі і поволі затихала, широко роззявляючи рота і дубіючи від морозу.

Поки чоловіки ловили рибу, жінки вистругали рівні жердинки і нанизували на кожну по десятку рибин. Потім відносили ці низки до амбарчика і підвішували їх у ньому, поки не наповнили його. Решту риби вони закопали в землю, позначивши місце застружками на деревах. Хлопці допомагали старшим і аж спітніли від роботи.

"Навіщо залишати тут рибу?" не розумів Юра, але діда тут не було і спитати було ні в кого.

Скінчивши рибалити, старші повернулися до юрти, а хлопці піднялися по маленькій притоці. їх цікавив ручай, що дзвенів, звиваючись між стрімких скель. Вони пройшли з півкілометра і, здивовані, зупинилися коло мілкого плеса з прозорою бистрою водою.

Десятків зо два великих кет, ставши сторч, вибивали хвостами ями в гравійному дні. Вони несамовито крутилися, буравлячи хвостами, як свердлами, гравій, мутячи воду* і здіймаючи каскади бризок. Потім риба відпочивала кілька хвилин і знову бралася до роботи. Вже знесилена, із скривавленими хвостами і плавниками, кета все поглиблювала і розширювала ямки.

Хлопці, як зачаровані, дивилися в воду, чекаючи, що буде далі. Раптом у прозорій воді вони побачили велику мальму з червоними плямами на боках. Тільки нова рибина з'явилася на плесі, як три самці кети, вишкіривши зуби, з широко роззявленими ротами кинулись до при-шельця. Мальма враз мотнула хвостом і зникла.

Минуло ще з півгодини, і хлопці побачили, як кожна кетина, ставши коло своєї ямки, конвульсивно вигинаючись, почала випускати ікру. Червоножовта, як золоте намисто, .ікра наповнювала ямку. Одночасно самці випускали в воду молоко, і ручай змутнів, ніби хто вкинув у воду вапна. Випустивши ікру, риба хвостами і черевами стала загортати ямки гравієм. Не шкодуючи себе, ранячи об каміння черево і плавники, риба ховала свою ікру. Потім знесилена, ледве борючись з течією, стояла коло своїх схованок.

Знову з'явилося кілька червоноплямистих мальм, і знову самці кинулись на ворогів з вишкіреними пащами. Хижаки повернули назад, а кета знову стала коло загорнутих ямок. Раптом одна рибина, дуже поранена і знесилена, перекинулась догори черевом. Вона безсило ворушила плавником, і вода зносила її вниз по течії все далі й далі від схованок з ікрою.

Потім перекинулась на черево друга рибина... третя...

Хлопці повернулися до юрт, і старий розповів їм, що ( мальма — перший ворог кети. Мальма відшукує схованки з кетовою ікрою і з'їдає ікру.

— То треба більше ловити мальму, — схвильовано сказав Юра.

— Ловити? А кому вона потрібна? Орочів мало, а мальми багато. Скільки треба на харчі, стільки і ловлять.

— А солити? — спитав Юра.

— Солити було б добре. Але мальма йде в річку, після кети, коли промисел закривається. І ловити нікому, і солити нікому.

Юра спитав, навіщо сховали рибу в амбар.

— Аякже? Гаврило та Ілля щороку прикочовують до моря рибалити. От навесні вони знову повернуться сюди, а харчі будуть готові. Вони і їстимуть мальму, поки не наловлять нової риби.

— А як хто вкраде?

— Хе-хе-хе, — засміявся старий. — Тут нікому красти. Як можна красти? — дивувався він. — Ороч залишає зимою в амбарі рибу, зброю, вішає в лісі на сучку рушницю, чайник і знає, що як і через рік повернеться назад — речі будуть цілі.