Господарі охотських гір - Багмут Іван

Хвилину він думав. Ні. Соромно повертатися ні з чим. Як він дивитиметься в очі людям? Звичайно, ніхто нічого не скаже, ніхто не сміятиметься, але ж самому буде соромно за свою легкодухість.

"Дід Чакар не боїться дивитися на полум'я, — подумав Юра, і враз інша думка наче кольнула в саме серце: — А я, піонер, та не тільки піонер, а командир піонерського загону, не можу примусити себе дивитися, як горить перед очима порох! Ганьба!"

Він стояв самітно серед лісу, почуваючи, як холод поволі охоплює все тіло.

"Ні, я доведу, що нічого не боюся!"

Від цього рішення стало немов тепліше. Він рішуче витяг руки з-під пахви, відкрив ріг з порохом, щоб зарядити гвинтівку, і раптом його осяяла щаслива думка. Стріляти холостими! Стріляти холостими доти, доки він не звикне до полум'я перед очима.

Юра висипав порох не в ствол, а на поличку і, не цілячись на білку, натиснув на спуск. Креснув кремінь, спалахнув порох. Та витримати Юра не зміг. Голова сама відвернулася вбік.

Тепер це мало збентежило хлопця. Адже, щоб висипати порох на поличку, досить кількох секунд. Це не те, що зарядити гвинтівку кулею. Він стрілятиме, аж поки не навчиться дивитися на полум'я. На дванадцятому разі Юра примусив себе не повернути голови і не заплющити очей. Полум'я стояло в кількох сантиметрах від його обличчя. Ой, як довго воно горить] Можна двічі націлитися, поки не погасне порох на поличці.

Юра ще раз перевірив себе і, переконавшися, що успіх закріплений, зарядив гвинтівку кулею. Постріл, ще три постріли, і хлопчик з багатою здобиччю повертався до юрт. Скриготів під ногами сніг, до нестями хотілося пити, тремтіло змерзле тіло, але хлопчик не звертав на все це ніякої уваги. Він примусив-таки себе зробити так, як він хотів.

— О, молодчина! — зустрів його в юрті дід Чакар.— З кремнівки не легко навчитися стріляти.

— Правда, не легко, — стомлено усміхнувся хлопчик.

— Сідай пити чай, — привітно озвалася Віра. — Ти аж зблід...

ПЕРЕВАЛ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОЗАДУ

На другий день після полювання знову знялася пур-та, і довелось стояти аж три дні.

— По цей бік гір, — сказав Юрі дід Чакар, — завжди дме. Просто якась труба! А от за перевалом завжди тихо. Там цілу зиму не буде і найменшого вітру. Аж навесні почнуться пурги...

Тільки на четвертий день кочівники вирушили далі. Сьогодні мали переїхати перевал. Юра з цікавістю спостерігав, як змінювався краєвид. Гори, які від моря здавалися найвищими, тут, поблизу, були зовсім низенькі. Низенький, рідкий ліс з кострубатими гілками і стовбурами дерев зовсім був не схожий на розкішні модринові діброви в центральній течії річки. Річка перетворилася на вузенький струмок з крижаними каскадами замість води і нарешті зовсім зникла. Кочівники їхали поміж двома камінними шпилями.

— Оце і є перевал, — промовив дід Чакар.

Юра спинився і глянув назад. Там, скільки видно, слалися гори.

"Чи знає батько, що я тут? — сумно подумав Юра. — А мама? Як переживе вона звістку про те, що я зник?"

Він стояв на перевалі і дивився туди, де сховалось за безкраїми горами море. Спогади виринали в пам'яті: зараз його товариші йдуть, мабуть, з школи додому; їх зустрічають матері, а його мати тільки плаче, напевно... Він згадав учителів, вожатого піонерзагону, найближчих своїх товаришів, з якими ходив до моря купатися, ганяв м'яча, бував у кіно...

Уся валка проїхала вперед, а він усе стояв і дивився в той бік, звідки приїхав сюди. Потім отямився, швидко витер сльозу і важко зітхнув.

Він пові'льно переїхав перевал, і йому здалося, що порвався останній зв'язок, що сполучав його з рідними.

"Ніколи не падай духом", згадав Юра батькові слова і погнав оленя вперед.

Стежка пішла вниз, і через годину Юра вже їхав чудовою долиною в заростях модрин, по-святковому прикрашених пухнастим снігом.

"А справді, тут не було пурги, — подумав він, — сніг з дерев не збитий. Хто б міг подумати — якихось п'ятнадцять кілометрів і така різниця!"

Юра догнав валку і замислений поїхав ззаду.

Незабаром кочівники спинилися в неширокій долині, поставивши, як завжди, свої юрти на узліссі коло річки.

— Оце і є Балигакчан! Річка Балигакчан, — радісно усміхаючись, казав дід Чакар. — Дивні місця! Глянь тільки на модрини! Он які високі! А тихо як!

Але Юра не проймався дідовою радістю. Його турбувала близька зустріч з куркулями, наганяючи важкі, неприємні передчуття.

Як і звичайно, все доросле населення два дні полю-вало. Тільки на третій зібралися було кочувати, та коли Юра прокинувся вранці, він не побачив ніяких приготувань до переїзду. Виявилось, що захворіла одна бабуся, і всі одностайно припинили збори.

— Умре! — висловив свою думку Мача. — Коли людина перестає їсти, пити і палити тютюн — вона вмирає.

Юра з дідом Чакаром пішов провідати стару. Хвора лежала коло вогнища, така сухенька і маленька, що, коли б не густі зморшки на обличчі, її можна було б прийняти за підлітка. За звичаєм Юра подав усім руку, бо сьогодні зайшов до цієї юрти вперше. Коли прийшла черга вітатися з хворою, хтось із присутніх узяв її руку і доторкнувся нею до Юриної руки.

— Вона вже й не бачить? — з острахом пошепки спитав хлопчик у діда.

— Вона не бачить уже двадцять років, — сказав Чакар. — Орочська жінка сліпне на старість.

Юра мовчки дивився широко розкритими очима на зморшкувате обличчя хворої.

— Дим виїдає очі орочській жінці, — зітхнув старий. — Дим. Чоловік то на полюванні, то біля оленів, а жінка все в юрті, все в диму.

Минуло три дні. Кочівники не рухались з місця — стара не вмирала і не одужувала. Вона ледве дихала, але дихала.

Гаврило розповів Юрі, як лікують хворих шамани. Хлопчик знав з батькових слів, що шамани —це пройдисвіти, які обдурюють людей, запевняючи, що мають у собі великий дух, який може вигнати хворобу з людини.

— Зараз з нами немає жодного шамана, а то ти сам побачив би, як він б'є в бубон біля хворого, а потім витягає з нього черв'яка і всім показує: "Ось дивіться, яка в ньому була хвороба".

— І ви самі бачили цього черв'яка?

— Бачив, — усміхнувся Гаврило.

— Цього не може бути! — твердо промовив Юра. Гаврило хитро посміхнувся:

— Ніхто не бачив, як цей черв'ячок вилазить з тіла.. Ми його бачимо вже на руці у шамана.

— І ви вірите, що цей черв'як з тіла хворого?

— Ох, який же ти неспокійний, — сміявся Гаврило,— все тобі треба знати. Багато людей вірять, бо коли б не вірили, то не лікувалися б.

"Яка ж тут темрява!" жахнувся в думці Юра.

Прождавши ще три дні, Гаврило та Ілля почали турбуватися, їхні хазяїни не похвалять за довгу затримку. Але покочувати далі самим — було проти звичаїв. Тоді зібралися всі чоловіки і ухвалили дозволити куркульським наймитам їхати до табунів. Всі інші мали залишатися тут і чекати, поки стара або видужає, або вмре.

Ранком другого дня мешканці двох юрт вилучили своїх оленів і вирушили в дальшу путь.

"Які дружні орочі", думав Юра, і в нього, разом з пошаною до цього невеликого народу, зростала впевненість, що боротьба проти куркулів буде не така вже важка.

вовки

Кочування двох юрт проходило значно швидше. Невелика валка оленів посувалася вниз по річці під проводом жінок, а чоловіки нашвидку звертали до лісків, полюючи на білку.

Юра навчився відрізняти свіжі сліди від старих. Це було дуже просто: треба підважити ціпком слід, і коли він розсипається на сніговий порох — він свіжий. Коли ж з того часу, як пройшов звір, минуло більше ніж півдня, — слід вилущується з снігу, не розсипаючись. Дізнавшись про це, Юра легко визначав з маси слідів найсвіжіші і вже не витрачав марно часу. Щодня він збільшував свої мисливські трофеї, і орочі хвалили його:

— Чакти.' Руський — самий чакти мисливець!

На п'ятий день подорожування почали траплятися оленячі сліди, а на шостий Юра побачив величезну руду пляму, що посувалася схилом гори.

— Олені! — сказав дід Чакар.

— Олені!? Де? — здивувався Юра і незрозуміло дивився на гору, де, ніби тінь від хмари, міняючи обриси, пливла якась пляма.

— Ото І є олені, — усміхнувся старий.

Тепер Юра уже відрізняв окремі точки, що рухались по краях табуна.

Так. Це були олені.

— Бачиш, — продовжував дід Чакар, — як помалу рухається табун. Отак день у день, починаючи з осені, олені все йдуть і йдуть від перевалу вниз по річці. За цілу зиму вони пройдуть кілометрів з п'ятсот. А весною табун знову повертає назад, іде до перевалу і там пасеться до осені.

— А чому ж вони не стоять на однім місці? — здивувався хлопчик.

— Як чому? — так само здивувався і старий. — А їсти що вони будуть? От вони зараз ідуть помаленьку виривають з-під снігу мох і годуються. З'їдять на цьому місці — далі підуть. Так і спускаються все вниз і вниз по річці. А на початку літа, коли в долинах розплодиться сила-силенна комарів, олені не витримують і повертають до перевалу. На перевалі — завжди вітер. Він розганяє комарів, і олені спокійно пасуться тут до осені.

Отак і 'ходить табун щороку: взимку — вниз по річці, на початку літа — вгору до перевалу.

— А літом олені можуть довго пастися на однім місці? — спитав Юра.

— Влітку вони їдять і траву, і листя, і пагінці лози та кущів. Влітку оленям легше з їжею. Трава росте швидко, не так, як мох. Буває, станеться пожежа в тундрі. Трава вже на другий рік така, що цілий табун може пастися, а мох тільки через сорок років виросте.

Незабаром кочівники спинилися коло двох поганеньких юрт, що притулилися на узліссі. Тут жили пастухи куркульських оленів. Вони охороняли табун ззаду.

Два мисливських собаки, привітно махаючи хвостами^ побігли назустріч приїжджим, а чоловік, який рубав коло юрти дрова, кинув роботу і швидко сховався до свого намету. Це не здивувало Юру. Він уже знав, що коли ороч хоче, щоб гість завітав до нього, він не залишається надворі, а йде до юрти. Коли ж ороч, побачивши гостя, не йде до намету, — це значить, що він не хоче приймати гостя в своїй хаті.

Поки жінки ставили житло, чоловіки зайшли до юрти. Вони довго віталися, чоломкалися з кожним і, нарешті, посідали до вогнища.

— Що нового? — спитав господар юрти, літній наймит Кузьма.

Юра з цікавістю розглядав Кузьму. Адже це був той наймит, що не боявся Істапа. У Кузьми були розумні, усмішкуваті очі і хоч суворе, але симпатичне обличчя, Юрі він сподобався з першого погляду.

— Аж нічого нема нового,—відповів Гаврило і в свою чергу спитав, що нового.

— Аж нічого нема нового, — відповів Кузьма і наказав дружині подавати їжу і чай.

Жінка внесла знадвору сирої мерзлої риби і, поклавши її перед гостями, стала готувати чай.