Господарі охотських гір - Багмут Іван

Приїжджі дістали ножі і, спритно очистивши рибу, їли її маленькими шматочками.

— їж, смачне! — звернувся Кузьма до Юри. Хлопець несміливо обчистив рибину і взяв у рот.

— Холодна яка! — скрикнув Юра, ледве не виплюнувши рибу з рота.

— А ти не жуй, а ковтай, — порадив Чакар.

Щоб не образити господаря, бо орочі дуже ображаються, коли гість відмовляється від страви, Юра доїв рибину і прийшов до висновку, що сира риба не така вже несмачна, особливо коли людина голодна.

Раптом шкіряна завіска, що правила за двері, піднялась, і до юрти, зігнувшись, вліз незнайомий чоловік. Він привітався з господарем, поцілувався з новоприбулими і мовчки сів до вогнища.

— Голова кочової ради Пилип Биякан, — сказав Чакар.

Тепер Юра уважніше оглянув цього чоловіка і помітив, що обличчя в Биякана хитре, улесливе.

Незважаючи на те, що "новин не було аж ніяких", орочі не замовкаючи розповідали про новини. Юра, який уже трохи розумів їхню мову, довідався, що з'явилося багато вовків.

— Я бачив тридцять двох вовків, — казав Кузьма, —-вони вже задушили двісті сорок трьох оленів.

— Ей-є-є, — співчували гості, — двісті сорок три олені, ей-є-є-єі

— Ви самі бачили тридцять двох вовків? — спитав Юра, дивлячись на Кузьму широко розкритими очима.

— Сам бачив.

— Страшно?

Орочі засміялися. Чакар пояснив:

— Ороч каже: бачив вовка, а справді він бачив тільки його слід. Кузьма бачив тридцять два вовчі сліди. Живого вовка рідко хто бачить. Вовк швидко бігає і дуже обережний.

Після чаю Ілля розповів про постанову районного з'їзду Рад.

— Ти хіба не чув про це? — спитав Чакар Биякана.

— Я був хворий, коли мені розповідали про неї, і все забув.

— У нас є писана постанова, — сказав Юра і витяг папір. 1

— Хто це такий? — спитав Биякан у Гаврила, не звертаючи уваги на документ. — Яке йому діло до нас?

В юрті всі замовкли. Чоловіки якось особливо уважно почали набивати люльки, а жінки взялися до хатньої роботи.

-— Це постанова працюючих орочів, — сказав нарешті дід Чакар, — я був на цих зборах.

— Істап і Кирик не дадуть оленів, — відповів Биякап і, витягши ножа, став ретельно вищипувати ним поодинокі волосинки у себе на бороді.

— Не дадуть? — з загрозою в голосі спитав Кузьма і гостро глянув на Биякана.

— Чого ти до мене пристав? — раптом розсердився Пилип. — Хіба олені мої? У Істапа питай — дасть чи ні.

Пастухи з цікавістю стежили за розмовою. Вони веселішали, коли говорив Кузьма, і враз хмурніли, слухаючи відповіді голови кочової ради.

— Почекаємо до весни, — сказав Биякан, — на узбережжі багато руських, вони допоможуть, без них — страшно.

—■ У нас є руський,—відповів Ілля, показуючи на Юру. Кузьма енергійно і радісно захитав головою:

— І не будемо чекати до весни. У нас є руський!

— Ти дурний, — сердито відповів Биякан, — ти вперше бачиш руського і думаєш, що його послухають Істап і Кирик. Це ж хлопчик!

— Цей хлопчик уміє читати! — з гордістю сказав Гаврило.

Юра почував себе трохи ніяково. Він засоромився, помітивши, з якою надією дивляться на нього Кузьма і Гаврило, але справа вимагала дії.

— Треба скликати збори всіх наймитів і потім усім разом поставити вимогу куркулям, — сказав Юра.

— Правильно! Самий правильно, — по-російському підтвердив Кузьма.

— Завтра зберемося всі! — загомоніли наймити.

З цим рішенням люди стали розходитися по домівках, а ввечері кілька дівчат і хлопців, хто верхи на оленях, хто на лижах, спустилися вниз по річці, щоб сповістити пастухів про наступні збори. Ілля, Чакар і Мача теж поїхали, і в юрті залишились тільки Гаврило, Юра і дві жінки. Вже зовсім стемніло, всі четверо сиділи коло вогнища, кожен думаючи про своє. Раптом завіска коло дверей піднялась, і до юрти зайшов посланець Істапа. Хазяїн викликає до себе Гаврила. Мачийа мати схопилася руками за груди:

— Умене болить серце, — промовила вона стривожено. — Я чогось боюсь!

Всі замовкли, і Юра відчув, як передається йому тривога і неспокій жінки.

— Пусте, — сказав Гаврило і вийшов з юрти.

Мачина мати сиділа, тримаючи руку на серці і час від часу кривилась від болю.

— Погано мені, — сказала вона Юрі, — доглянь за багаттям, — і, спустивши завіску, сховалася під ковдрою.

Юра залишився удвох із сліпою коло вогнища.

Мимоволі згадалося життя вдома. Як там усе було легко і ясно! А тут — все треба вирішувати самому, все думати і думати, і ні в кого спитати поради.

— Навіщо Істап покликав Гаврила? — звернувся він до старої.

— Хазяїн кличе наймита, коли той йому потрібен. Юра схилив голову на руки і глибоко замислився. ...Тільки опівночі повернулися посланці. Завтра ранком сюди з'їдуться всі наймити.

— Чи бояться вони Істапа і Кирика?

— Ні. Чому боятися? Нас більше.

— Правильно, — сказав Юра, але тривожне хвилювання не покидало його.

— Старий, — сказала, прислухаючись, сліпа, почувши кроки знадвору.

Дійсно, увійшов Гаврило. Не поспішаючи, він обтрусив з шапки іній і сів до вогню. Всі мовчки чекали, що він скаже. Гаврило прокашлявся, запалив люльку і витяг з-за пазухи дві пляшки з кров'ю. Юра нерозуміючими очима дивився На кров.

— Стрихнін, — усміхнувся старий, ■— знаєш?

— Ні.

— Хазяїн наказав отруїти вовків стрихніном. У Юри відлягло від серця.

— Сьогодні недалеко звідси вовки розірвали вісім оленів. Я зараз піду і обіллю оцією кров'ю з розчином отрути те, що не доїли вовки. Вони повернуться доїдати і...

■— А ще як полюють на вовків? — спитав хлопець.

— Завтра побачиш. Будемо ставити самостріли.

— А як це ставити самостріли?

— На тій стежці, де ходять вовки, протягають тонкий шнур на півметра від землі. Цей шнур прив'язують одним кінцем до дерева, а другим—до курка гвинтівки, яку міцно прикріпляють до стовбура чи до якогось кілка. Гвинтівку установлюють вздовж шнура так, що, коли вовк зачепить шнур, гвинтівка сама стрельне і влучить у вовка.

— Л коли людина потрапить на цю стежку? Людей у нас мало. Всім відомо, де стоять само-

гтріли. Хто ж туди піде?

— Цікаво, — задумливо промовив Юра, — а мені можна поїхати з вами зараз? Я хочу подивитися, як ви готуватимете принаду для вовків.

— А чому ні? Як не хочеш спати, то ходімо, — засміявся Гаврило.

...Надворі від повного місяця було видно, як удень. Високі модрини в місячнім сяйві здавалися бузковими. Уквітчані інеєм, вони блищали тисячами діамантів, наче прибралися на якесь свято. Кругом було зовсім тихо, а холодне небо було синє-синє, як буває синім тепле південне море.

Мисливці стали на лижі і вирушили до однієї з бокових долин. Від страшенного морозу сніг не рипів, а скреготав під лижами, ніби розпилювали залізо. За півгодини Юра побачив геть стоптаний оленями схил гори, а ще через кілька хвилин вісім темних плям.

— Ось вони, — сказав Гаврило і витяг з-за пазухи пляшки.

Він пообливав кров'ю ті місця на тушах, де зідрана була шкура, сховав пляшки і, витягши люльку, оглянувся, де б присісти покурити.

— Що казав Істап? — спитав Юра.

— Істап нічого не казав. Але він усе знає! Він сказав, що одержав листа з далеких гір.

Юра не все розумів із сказаного старим, але суть йому була ясна.

— Від кого листа?

— Від кого? Істап не сказав. Хазяїн сказав тільки, що тих, які слухатимуться червоного закону, буде покарано— Так написано в листі.

— Я нічого не розумію, — сказав Юра.

— Хо-го! Ти багато чого не знаєш з того, що робиться в горах, — зітхнув старий, і ми не все знаємо...

— Ти боїшся? — спитав Юра.

— Я не боюсь, але інші боятимуться.

— Що ж робити? — сумно промовив Юра.

— Завтра побачимо, — відповів Гаврило і став на лижі.

Вони повернулися додому, коли в юрті вже всі спали. Тільки Ілля сидів, підкладаючи дрова в огонь.

— Віра хвора, — кивнув він на завіску, звідки чути було стогін жінки.

Чоловіки мовчки запалили люльки і, покуривши, почали вкладатися спати. Юра заліз у мішок до Мачі і заснув неспокійним, тривожним сном.

САМОСТРІЛ У ДІЇ

Прокинувшись, Юра здивувався. Всі речі були запаковані, як для кочування.

— Хіба сьогодні не буде зборів? — хотів спитати він, але промовчав.

Жінки стали розбирати юрти, а чоловіки пішли до лісу і принесли звідти кілька нових жердин. Віра сиділа на пакунку з постелі сумна і бліда.

— Погано? — спитав Юра.

— Погано, — відповіла вона.

"Куди ж кочувати з такою хворою?" подумав хлопчик. Мача тим часом скочив на оленя, щоб їхати.

— Куди ти? — здивувався Юра, що товариш не запрошує його з собою.

Та Мача лише махнув рукою.

— Пасти оленів, — відповіла за нього Віра. — Тепер він щодня буде їздити по долині і завертати оленів, коли вони відіб'ються від табуна.

Незабаром з принесених жердин орочі зробили великий каркас і нап'яли на нього замшу з усіх чотирьох юрт. В цім помешканні могло вміститися і п'ятдесят чоловік.

Над спільним вогнищем повісили всі чайники і всі казани, що були в окремих господарів.

— У нас тепер чайників, як у багатія, — засміявся Гаврило.

Почали з'їжджатися наймити. Тут були старі діди, сиві, з потухлими очима, були веселі юнаки, стрункі і моторні, були поважні чоловіки середніх літ.

— Всі приїхали, — сказав Гаврило до Юри.

— Нехай голова кочової ради починає збори, — пошепки сказав Юра Чакарові.

Орочі заговорили всі разом: голова не хоче відкривати зборів, він радить розпочати зібрання найстаршому віком. Довго з'ясовували, хто ж тут найстарший.

ІІ.ірспігі пишнілось, що дідові Макарові вісімдесят чотири роки, псі інші молодші за нього.

— Хай етикан1 починає! — залунало навкруги. Друзі! —■ сказав Чакар.

Всі притихли, і старий наказав Юрі читати поста-мону. Після кожної фрази хлопчик піднімав голову і бачим радісні обличчя наймитів. Час від часу Юра вставляв своє зауваження або вираховував, скільки кому припадає оленів. Збори дивилися на нього з неприхованою симпатією і пошаною.

Читання постанови наближалося до кінця, коли надворі почувся галас. Збори замовкли, ніби злякавшися. Хтось невідомий рвонув завіску, і до юрти просунулось спотворене гнівом обличчя. З-під верхньої губи стирчало жовте ікло. Юра враз пригадав зустріч на Видровій і здригнувся. Це був той самий чоловік, що перевозив дивний вантаж і заборонив йому і Мачі розповідати про зустріч з ним.

— Собаки! — гукнув невідомий. — Собаки рвуть оленів!

Всі орочі схопилися на ноги і, товплячись, кинулись до виходу.

— Собаки! Собаки! — лунали злякані голоси.

Юра вискочив надвір останнім.