Господарі охотських гір - Багмут Іван

— Нема нічого гіршого, коли не можеш спитати тільки тому, що не знаєш мови".

А запитань у Юри було тисячі, бо все, що він бачив, було для нього нове і невідоме.

— Ти не бійся, — казав дід, — зараз ти покочуєш з нами далеко в гори, аж за Колимський хребет, на велику

ріку Колиму, навесні ми знову повернемось до моря. Ти сядеш на пароплав і поїдеш додому. Ти не бійся — тут тебе ніхто не зобидить.

Юра згодливо кивав головою.

Надворі знявся вітрець, і огнище стало димити. Жінки низько посхиляли голови, понасувавши на очі хустки. Юра тер почервонілі очі.

— Іди погуляй на свіжім повітрі, — порадив дід, —■ до диму людина не звикає. Скажи своєму товаришу: "гурдакун окатла"1 — промовив дід до Юри.

Юра повторив фразу, і вся юрта вдоволено загула:

— Справжній ороч!

— Вище по течії в цю річку впадає менша річка — Джокен, або по-російському "Видрова". Ідіть туди, може, побачите видру, — порадив дід і, крекчучи та кашляючи, відвернувся від огнища, щоб погріти спину.

Хлопці взяли дрібнокаліберки і пішли понад річкою.

"Я навчусь орочської мови!"думав Юра, і йому було легко і радісно на серці.

Товариші спинилися на невисокому міжгір'ї, де по краях високих купин рясно червоніли брусниці. Ягоди, прибиті морозом, були солодкі й смачні. Ідучи пішки, хлопці не минали жодної ущелини, бродили по кущах, вилазили на невисокі скелі. Зустрівши перекат, товариші перейшли на другий бік річки і за кам'яним виступом побачили притоку.

— Видрова, — скрикнув Мача.

— Джокен,—у тон йому відповів Юра.

Тут дерева росли понад самою водою, і в бистрій воді виднілося вузлувате коріння, покручене і чорне, з камінням, що позастрявало в його плетиві. Інколи річка підмивала береги, вирізувала в них печери і ніші. Вода булькала і вирувала десь під землею, і страшно було йти, усвідомлюючи, що тут під ногами клекоче вода.

Раптом хлопці побачили велику чорну діру печери. Юра заглянув усередину: звідти пахнуло гниллю, вогким холодком, а очі зустріли лише непроглядну темряву.

"Зайти б туди!" подумав хлопчик, але ступити в чорну яму було страшно.

Він узяв камінчик і кинув у печеру. У відповідь пролунав сплеск води. Хлопці трохи ще постояли і пішли далі. Але Юра все озирався назад. В його уяві стояла печера, і здавалося, що вода в ній страшенної глибини.

Гурдакун окатла — ходімо на річку

Товариші все підіймалися вгору по річці, з цікавістю оглядаючи береги, то зарослі модриновим лісом, коли гори відступали від води, то зовсім голі, коли скелі підходили до самої річки. Незабаром хлопці підійшли до піскуватого осипу, що спускався з гори і вкривав дно річки чистим зеленуватим піском.

— Видра! — прошепотів Мача.

Юра, озираючись, шукав очима звіра, та бачив тільки камінь, пісок і вузлуваті стовбури дерев.

— Видра! Джокен! — повторив Мача і показав на стежку, що покрутилася по піску, ніби хто проїхав на лижах.

Це був слід видри. Тут вона сунулась по піску своїм тілом на коротеньких ніжках і замітала хвостом слід своїх лапок. Хлопці пішли по сліду і в закутку між двома камінними плитами побачили свіжий кізяк. Мача застрибав від радості.

"Чого він радіє?" дивувався Юра, не знаючи, що видра має постійну вбиральню. Хто знайде її, той може сподіватися, що спіймає і саму видру.

— Капкані — сказав Мача і подивився на Юру змовницьким поглядом.

Товариші повертали додому, коли до їхнього слуху раптом долетів якийсь новий шерех. Вони обернулися майже разом і побачили валку оленів, що виткнулася з-за повороту Видрової. Понад сорок оленів, нав'ючених мішками і довгими, зав'язаними в оленячі шкури пакунками, спускалися вниз по Видровій. Чотири верхівці супроводили транспорт.

Юру вразило суворе обличчя першого з випнутим" надбрівними дугами і похмурими чорними очима. Невиразне підборіддя надавало виглядові цього чоловіка чогось первісного, майже нелюдського. Але найбільше вражав рот. Великий, з тонкими, здавалося мертвими губами, з яких, підіймаючи верхню губу, стирчав жовтий зуб.

Чоловік подав знак заднім, і валка спинилася. Пильно глянувши на хлопців, він став про щось розпитувати Мачу, потім важким поглядом зупинився на Юрі. У Юри похолонуло на серці від передчуття чогось неприємного і страшного. Чоловік знову перевів очі на Мачу і приглушеним голосом сказав кілька слів. Потім він дав знак своїм трьом супутникам, і валка, круто повернувши назад, зникла в боковій долинці. Юра стояв, як закам'янілий, автоматично перераховуючи оленів і вдивляючись у довгі пакунки, нав'ючені на тварин.

— Еді гокїль! — сказав з острахом Мача, показуючи вслід оленям, шо зникали за виступом скелі.

— Еді гокіль! — повторив він і показав на язик. "Що значать ці слова і що це за страшна людина?"

питав себе Юра, відчуваючи, що в його до цього часу таку мирну подорож вклинилось щось страшне і чужорідне.

СТАРИЙ ЧАКАР ПОВЕРТАЄТЬСЯ В ГОРИ

Повернувшись до юрти, хлопці гаряче взялися до діла. Мача дістав із схованки залізний капкан і, нарвавши листя та ягід ялівцю, старанно натер ними капкан І ланцюг до нього. Потім хлопці понатирали ялівцем руки, одежу, взуття і навіть обличчя. Дорослі з усмішкою стежили за хлопцями, але робили вигляд, що не розуміють цих приготувань.

Скінчивши підготовку, хлопці поспішили на Видрову, щоб до заходу сонця повернутися в юрту. Ось і осип з слідами видри. Товариші поставили капкан на звіриному сліду, прив'язали його ланцюгом до стовбура модрини, старанно замаскували і тихим кроком повернули назад.

Сонце зайшло. Все потемніло навколо, і тільки снігові верхівки найвищих гір блищали ще яскравіше на тлі загальної темряви. Для них сонце ще не сховалось. Та скоро і вони погасни, і раптом стало холодно і непривітно. Мисливці бігом поверталися до юрти з її затишним вогнищем і привітними людьми.

Ілля і Гаврило з усмішкою розпитували Мачу, де він був, але той відмовчувався, мовляв, завтра довідаєтесь. Юра пішов до свого дідуся в сусідню юрту. Старий сидів, стомлено схиливши голову з напівзакритими очима, виставивши до вогню руки.

— Що значить "еді гокіль?" — спитав Юра.

— Еді гокіль? Це значить "не смій казати". Чому ти спитав мене про це? /

Юра відповів, що він часто чув цей вираз, і замовк. "Чому не смій казати? — думав він. — Хто той страш-

ний чоловік що проїхав на оленях і повернув назад, побачивши хлопців? Що він віз? Чому з ним не було жінок, як у інших кочівників?"

Всі ці питання лізли в голову, але в пам'яті стояло "не смій казати" і страшне обличчя невідомого.

— Звідки ви знаєте російську мову? — спитав К^ра в дідуся.

— Хе-ге! Я двадцять років жив у руського купця в наймах.

І дід Чакар розповів, як у нього давно-давно подохли олені і він, залишившися на березі моря, став у найми. А тепер він рибальством заробив грошей, здав у кооператив кілька лисиць і купив собі двох оленів. Тепер дід знову кочуватиме.

— Хіба кочувати краще? — здивувався Юра.

Він уявив собі щоденні переходи, дим у юрті, відсутність хліба, і йому стало жаль старого.

— А тобі хочеться додому? — відповів запитанням дід. — Отож І мені хочеться побувати в рідних місцях. Я тридцять років не був у горах. Хочу вмерти у рідних місцях.

— А бабуся ваша де? — спитав Юра.

— Ехе-хе-хе, — зітхнув старий. — Немає в мене бабусі.

—" Умерла? — співчуваюче промовив хлопчик.

— "Ні, не вмерла... У мене її й не було. За старих часів ороч купував собі дружину. Треба було заплатити тридцять або й сорок оленів за наречену. А мої олені подохли. От і залишився я сам на все життя...

— А Гаврило?

— Гаврило віддав усіх своїх оленів за жінку, і через те довелось йому йти в найми до куркуля.

— А де ж Ілля взяв оленів, щоб купити собі тітку Віру? — спитав Юра.

— Ілля? У Іллі була сестра. А у Віри був брат. От Вірин брат узяв сестру Іллі, а за неї віддав Іллі Віру. Отак вони безплатно обидва і одружились, — засміявся Чакар.

— А тепер теж платять за жінок? — допитувався хлопчик.'

— Тепер мало хто платить. Наймити і бідняки стараються одружитися на узбережжі, коли рибалять. На узбережжі завжди є представник виконкому. Коли хто насмілилися шмагати за дочку викуп, то жених поскаржиться уікшмоваженому райвиконкому, а той допоможе йому. Т;ік, тепер легше стало жити бідноті. Є кому заступитися. Л як хто, то й самому товаришу Уяганові поскаржиться. Чув про нього?

Юра не знав, хто такий Уяган.

— Це наш голова райвиконкому, ороч Андрій Уяган, більшовик! Любить його і поважає біднота. Товариш Уяган вступив до партії ще тоді, як виганяли білогвар^ дійців з узбережжя. О, то великої душі чоловік.

— І в мене батько комуніст, — сказав Юра. — А я, як виросту, теж вступлю спочатку в комсомол, а потім і в партію!

Хлопчик помовчав, замислившись. Потім знову став розпитувати діда.

— А як же ви житимете самі? Хто вам юрту поставить?

— Чому сам? Гаврило мій брат. Я з ним і житиму. Завтра перейду до нього в юрту.

Юра зрадів. Тепер в юрті буде перекладач.

— Куди ми їдемо? — спитав Юра.

— Кочуємо — треба казати, — відповів старий. — Кочуємо далеко, за оті високі гори, що ти їх бачив на обрії. Там, за перевалом, вони стануть нижчі, і там пасуться олені найбільших орочських багатіїв. Гірський хребет захищає ті місця від вітру, на схилах гір там багато ягелю, на якому взимку пасуться олені. А місця які чудові! Ліси високі, густі! А оленів там тисячі!

— А чиї ті олені?

Найбільший табун належить Істапові Дойді. У нього 5 000 оленів. Другий табун на 3 000 оленів держить Ки-рик—дядько Істапа. Ти побачиш їх обох. Вони тримають оленів укупі, а Гаврило та Ілля пасуть їхні табуни. Істап посилав Гаврила та Іллю на берег купити чаю, а вони спізнилися. Тепер Істап на них сердитиметься. Істап — погана людина, сердитий.

-— Де ж тепер Істап? — спитав Юра.

-— Хе! Істап сидить біля свого табуна. Він ніколи не кочує до моря. У нього вистачить наймитів, які ловлять для нього рибу, їздять по чай, полюють на білку.

Юрі дуже хотілося розповісти про сьогоднішню зустріч на Видровій, та він пригадав суворе "не смій казати" і замість цього розказав старому про страшну печеру.

— Як ви думаєте, чи глибоко в ній?

— Не знаю. Звідки я можу знати? Та то не страшна печера... Ось на Балигакчані є печера, то справді страшна!

Юра прикипів очима до старого.

— Чому страшна? Як? Що? Розкажіть! ^

— Вона зветься печера Жовтого Духа.