💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко

Читаємо онлайн Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко
Цур вам, пек вам; оси­на вам; не­хай вам сто­над­цять ли­хо­ра­док i пiв­то­ра стiльки ж чи­ря­чок i бо­ля­ч­ок, ко­ли знай­шовсь уже ро­зум­нi­ший ме­не. На­що я вам? - Та й по­чав вп'ять з письма: - Iзий­ду у пустин­ю i усе­люся у го­рах Ара­ратських, у пос­лiд­нiх мо­ря. Цур вам!

От пан сот­ник йо­го i спи­нив i, узяв­ши за ру­ку, i ка­же:


- Годi ж, Ри­го­ро­ви­чу, не сердься. Уря­ди-го­ди, до­ве­ло­ся ме­нi з те­бе по­кеп­ку­ва­ти, а ти вже й сер­диш­ся. А тя­миш, як ме­нi пiд­су­нув ле­порт, а я, нi­чо­го пак не вмi­ючи пи­са­ти, та на ньому сторч i пiд­пи­сав. А пан пол­ков­ник i пiд­пи­сав, що, - ка­же, - ко­но­топський сот­ник, па­не Ми­ки­то, ти єси ду­рень! Та я за те на те­бе i не сер­див­ся, хоч ти i дов­го ме­нi об тiм док­ла­ди док­ла­дав i в вi­чi нас­мi­хав­ся. Го­дi ж, го­дi! Ходi­мо обi­да­ти…


- Нехай вам сей та той iз ва­шим обi­дом, ок­ро­ме хлi­ба свя­то­го. Бо­дай той по­да­вивсь, хто та­ку муд­ра­цiю ме­нi втяв!.. - за­мо­тав ру­ка­ми наш Пiст­ряк, усе сер­дя­чись, та й по­тяг, не ог­ля­да­ючись, до­до­му, та й бор­мо­че сам со­бi: "По­давишся, як я то­бi га­луш­ку пiд­не­су… Пiд­ве­ду те­бе пiд мо­настир… Бу­де у Ко­но­то­пi сот­ник, та не Забрьоха… кланя­тимуться i Пiст­ря­ку".


- А нам же яка по­ра­да бу­де? - за­гу­ли ко­за­ки, див­ля­чись, що усе їх на­чальство чи пе­ре­ка­зи­лось, чи кат їх зна: пи­сар, мов пiс­ля дур­ма­ну, по­вi­явсь со­бi до­до­му, а пан сот­ник по­нурив го­ло­ву та теж по­тяг до своєї ха­ти. От вер­та­ють па­на сот­ни­ка i пи­та­ються, що їм ро­би­ти i для чо­го їх зiб­ра­ли?


- А ли­сий дiдько вас зна! - крик­нув на них Ми­ки­та Ула­со­в­ич, ла­ючи i в батька, i в ма­тiр. - Цур вам, вiд­че­пi­тесь вiд ме­­не. Вiй­тесь со­бi, ку­ди хо­че­те, хоч на ши­бе­ни­цю. Який я по­ря­док дам, ко­ли пи­сар ска­зив­ся? У нього ле­порт (се пан Ула­со­вич уся­ку бу­ма­гу узи­вав ле­пор­том, не вмi­ючи ви­мо­ви­ти, чи там пред­пи­са­нiє, чи що бу­ва­ло); не­хай, - ка­же, - чи не прос­питься, бо вiн час­то хи­ме­ри го­нить, так то­гдi i роз­толкуємось, а те­пер - нi­ко­ли. - Та й пi­шов ти­хою сту­пою до­­до­му.


На те див­ля­чись, i ко­зацт­во ру­ши­ло: хто у ши­нок, хто у со­ло­му пiс­ля та­кої мушт­ри спо­чи­ва­ти; а iн­шi мот­ну­лись на вго­ро­ди дiв­чат по­ло­ха­ти…



III



Смутний i не­ве­се­лий си­дiв со­бi на лав­цi, та вже не в свi­тлицi, а у ве­ли­кiй ха­тi, ко­но­топський пан сот­ник, Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, вер­нув­шись пiс­ля ог­ля­ду ко­зацької сот­нi. До то­го ли­ха, що йо­му учо­ра Йо­сипов­на Оле­на, пан­на хо­рун­жiв­на, пiд­нес­ла, мов тер­тої пiд нiс ка­ба­ки, печено­го­ гар­буз­ця; що вiн пiс­ля учо­рашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не вис­пав­ся; що тре­ба йо­му зби­ра­ти­ся с своєю сот­нею у по­ход, аж у са­мi­сiнький Чер­нi­гов; та я ж ка­жу, пi­сля та­кої бi­ди ще й но­ве ли­хо зiк­ла­ло­ся йо­му, що розсерд­ив сво­го со­тен­но­го па­на пи­са­ря Про­ко­па Ри­горовича Пiст­ря­ка, а роз­сер­див­шись, вже вiн не бу­де нiяк­ої по­ра­ди дават­и, як на­чальство приш­ле об чiм ле­порт чи як там йо­го; тог­дi що чи­ни­ти? От з та­кою бi­дою як йо­му не бу­ти смут­но­му i не­ве­се­ло­му? Еге! Си­дить со­бi, сер­де­ка, у ве­ли­кiй ха­тi на ла­вi, кiн­цi сто­ла, го­ло­ву по­ну­рив аж тро­хи чи не до ко­лiн! Си­дить же вiн вже не час i не два… аж ось iз кiм­на­ти­ i обiз­ва­лась до нього наньмич­ка:


- Чого-бо ви, па­ни­ченьку, су­муєте i си­ди­те мовч­ки? Чи не по­ра вже ла­го­ди­ти обi­да­ти?


- Не хо­чу! - ска­зав Ула­со­вич, та й здих­нув тяж­ко та важ­ко на всю ха­ту, i пiд­пер го­ло­ву ру­кою.


От наньмич­ка, по­го­див­ши, i вий­шла з кiм­на­ти та, дивля­чись на нього ве­се­ленько, як тая ясоч­ка, i ка­же:


- Або, мо­же, ви вже по­обi­да­ли, так, мо­же, або ська­тись хо­че­те… або­що?


- Не хо­чу! - один од­вiт дає Ула­со­вич i не ди­витьня на неї.


Посупившись, вер­ну­лась наньмич­ка у кiм­на­ту та й сi­ла у ку­ток, вор­ча­чи: "Отто вже, ма­буть, був у по­па та, ма­буть, там i обi­дав; бо вже тi по­пiв­ни, хоч до ко­го, так пiдiб'ють­ся". I усе, си­дя­чи со­бi, знай ко­ре­ни­ла по­пi­вен.


А Ми­ки­та Ула­со­вич знай со­бi си­дить i ду­ма про своє. Аж ось… рип!.. хтось увiй­шов у ха­ту… Пан сот­ник зирк!.. аж то ввiй­шов не хто, як наш Ри­го­ро­вич. Ма­буть, вiд­сер­див­ся? Нi, вiн не вiд­сер­див­ся, а прий­шов з хит­ро­ща­ми до па­на Ми­ки­ти; ось слу­хай­те, що тут бу­де… От, увiй­шов­ши, та мо­вч­ки i став бi­ля две­рей.


Не зра­ду­вав­ся ж i пан Ула­со­вич, як вздрiв щи­ро­го сво­го при­яте­ля, а пу­ще тим, що ду­мав со­бi: "От те­пе­реч­ки вже вiн не сер­диться i дасть ме­нi по­ра­ду у моїй бi­дi". Так Риго­р­ович-бо не ту­ди гне: як став бi­ля две­рей та i став, i мов­чить со­бi, i нi па­ри з уст не пус­тить.


- Що ска­жеш, Ри­го­ро­ви­чу? - пи­тав пи­са­ря пан сот­ник, а той йо­му од­вiт дає, не схо­дя­чи з мiс­ця:


- А що по­ве­ли­те, па­не сот­ни­ку?


- Та ну со­бi у бо­ло­то з своїм сот­ни­чест­вом! Хi­ба не знаєш моєї на­ту­ри? Пе­ред ко­за­ка­ми так я сот­ник, а ти пи­сар; а ко­ли ми уд­вох у ха­тi, так ми со­бi бра­ти. Сi­дай же, бу­де­мо обi­да­ти, - так ка­зав Ула­со­вич.


- Дякую! Я вже обi­дав. - Та й кив­нув го­ло­вою Ри-го­ро­вич, сеє ка­жу­чи.


- Отто вже й бре­ше! - ка­же сот­ник. - Так сi­дай-та­ки, я обi­датиму, а ти пий ду­лiв­ку; що за муд­ра, то­рiш­ня, ще тiльки на сiм тиж­нi по­ча­ли, так там та­ка, що i п'єш - i хо­четься.


- Iзпих тре­су­гу­бую ча­шу бiдст­вiй, - ска­зав, здих- нув­ши, пи­сар, - i вже не мо­гу вмiс­ти­ти бо­лiє суєтли­вої ду­лiв­ки, де не ког­да об­ря­щеться во ус­тах моїх яко по­линь.


- Та що бо ви, па­не пи­са­рю, - став до нього сот­ник люб'я­з­н­о го­во­ри­ти, - яко­го чор­та i до­сi на ме­не адом ди­шете? За вi­що i про вi­що? I сам ста­рий ци­ган не роз­бе­ре.


- Не лi­по єсть, па­не сот­ни­ку, со­во­куп­ля­ти фа­рао-ницькоє все­воїнство з на­ми, пра­во­вiр­ни­ми. Тут i без ци­га­на мож­на возг­ре­бiє сот­во­ри­ти. Єгда под­не­со­ша ме­нi тресугубо­тре­кля­тую пинх­ву, убо что єсм пiс­ля сього? Аки конь i меск! Тьфу! па­че i оба­че!


- Та яка ж там, па­не пи­са­рю, пинх­ва! От тiльки що ти не вто­­ро­пав тiєї прок­ля­тої хво­рос­ти­ни…


- Да по­гиб­неть она з шу­мом в пе­щi ог­не­па­ля­щiй! А вам бу­ло, па­не сот­ни­ку, див­ля­чись на моє глум­ле­нiє, мов­ча­нiє учи­ни­ти i не при гро­ма­дi, аки лев ри­ка­юще, воз­неп­ще­ва­ти на м'я, но особ ме­не по­яв­ше, по­вi­да­ти бу­ло ме­нi iс­ти­ну, да не возс­мi­ються на­до мною на­шi ко­за­ки i

Відгуки про книгу Конотопська відьма - Квітка-Основ'яненко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: