Володарка Понтиди - Косач Юрій
З огидою я жбурнув того келиха геть від себе, але він (я це достеменно бачив!) не впав на кам'яну підлогу, а плавко заточив коло над столом і повернувся, обачно станув на столі і замерехтів аж по хрустальні вінця, прозорим, шумуючим, блідо-зеленим напоєм.
"А нумо, спробуймо, — владно прошепотів той чортів син, — це неабияке вино, подібне до вина на бенкетах у Борджіїв..." Я протер очиська: ні, все було гаразд, все було на місці; оподалік сиділи гвардійці із своїми дамами; вешталися служки у фартушках; з цегляного каміна било полум'я; на рожні шкварчала бараняча нога. Вино стало спокійним, легким, крилатим. Було ясне.
"Ваш знак — Стрілець, — говорив Доманський, — Сагіттаріус. Це знак людей талану, кебети, поривистої вдачі. Однак не все, що вони задумують, що хотіли б довершити, збувається. Але іноді, коли це входить у планування космічних сил, люди з-під Стрільця досягають багатства, високих посад, слави..."
"Що ви, Доманський, чародій?" — Я говорив несміло, ледви одволодуючи себе.
"Ажніяк, — промовив він, — ніяких чародіїв у світі нема, це вигадка темних людей. Я всього тільки трохи ознайомлений з деякими законами природи, знаю причини і зв'язки її явищ, дарма що невігласи причисляють їх до метафізичних. Ось, хоча б Франклін, цей "електричний амбасадор" Америки: хіба він чародій? Він просто-напросто відкрив деякі досі невідомі закони природи. Та, до речі, то що ж? Ви хотіли нас покинути і виїхати з Парижу, юначе Рославець?... А чому, варто знати?.."
"А просто тому, що я вбрався у дурні і то мерзенно..."
"Гай, гай, — криво посміхнувся мій співрозмовець, учень Каліостра, чи компаньйон графа Сен-Жермена, — всі ми кавалере, так чи інакше пошиваємося в дурні. Через нашу натуру, наші забаги, пристрасті і слабощі. Повірте, що моє становище також мізерне, не краще від вашого. Скільки оце часу я б'юся над таємницею філософського каменя та еліксіру молодості! І все внівець. Я вже от-от наближаюся до мети, а вона втікає. І все нанінащо. Інакше кажучи, мене пошивають у дурні вищі сили, яких я частково переміг, але ще з ними змагаюся. Раніш чи пізніше я знатиму як перетворювати нікому непотрібну купу заліззя у золото або, як перебороти так званий закон гравітації. Це не чародійство, ані не чаклунство. Веніамін Франклін ажніяк не чарівник, він вміє тільки думати логічно. Але я знаю такі речі, які ні Франклінам, ні Ньютонам ані тому дешевому шахраю Каліостро і не снилися. Багато я вже знаю, але не втрачаю надії і хочу знати ще більше. Я ще порюсь з темними силами космосу... (Він замислився, але за хвилину вдумливо поглянув на мене, хоч з деякою іронією). Що ж до вас, кавалере, то у вас нема іншого вибору, як скоритись долі..."
Диявол, чи шарлатан, він знав усе. Від нього не можна було навіть приховати сокровенні думки. Він просто прикопував до себе своїм крицевим, глумливим поглядом з-під і своїх зрослих брів. Хто він такий?
"Дехто каже, що я поляк, інші — мадяр, ще інші, що я турок, іранець, індус, але повірте, — він вгадав мої думки, цей харциз! — я не віддаю переваги жодній національності. Колись у світовій батьківщині зіллються всі струмки; нації — це пересуд, пережиток минулого. Для мене важить мій соціальний стан, бо дехто твердив, що я один із численних байстрюків короля Людовика, того "вельмилюбленого". Правду кажучи, моя мати була креолкою, жінкою великої краси та побувала один раз у премилому товаристві короля Луї, у Павільйоні Оленів, де, як знаєте, небіжчик любив приголубити будь-яку даму, яка принагідно впала йому в око. Ви, як людина розуму і деякої освіти, знаєте, що конвенанси феодальної старовини щезнуть. Нинішній лад, що виводиться із сивої старовини загнив, як загнивав наш велелюбний володар Людовик. Він умирав, загниваючи, повільно, як і його метреси. Права натури невблаганні, мій друже. Колись мене непокоїла проминальність людського роду, але сьогодні я спокійний, бо мудрістю переміг оту владу часу. На жаль, у вивершенні мого задуму не можу пристосувати цієї мудрості: бо ж ми усі, кінець-кінцем, діємо не за своєю волею, а за планом вищих сил..."
"То й княжна..." — вкинув я несміло.
"Звичайно, що й княжна; вона, ще більше ніж ми іграшка сил космосу. Не прив'язуйте, кавалере, ваги до жінок, бо вони це лиш оздоба, а не субстанція вселенної. Вірте мені, який мав нагоду спізнати принади найчарівніших жінок свого часу, жінок, що ставали причиною роздорів, заколотів, бунтів і війн, от як хочби Анна Болейн, чи Катерина Медічі, чи Маріон Делорм... Але повірте мені, що коли мине належний час, з них в історії людства не залишиться нічого крім пилюги..."
"Простіть мені, Доманський, — втрутив я, — але, щоб особисто пізнати принади ось такої Анни Болейн чи Маріон Делорм, ви мусіли б нині мати принаймні двісті літ..."
Він, цей упиряка, лукаво посміхнувся.
"А хто вам сказав, що я не був любасом Клеопатри чи Аспазії?"
Мені стало млосно. Моє волосся почало шелевіти під перукою. І, тому що я вже не чув ваготи в ногах як перше, я прожогом зірвався і як навіжений вибіг з цієї чортівської коршми. Мені й не верзлося сидіти поряд з людиною, якій було понад півтори тисячі літ. Регіт Доманського волікся за мною, коли я, притримуючи трирога від вітру, що зірвався над Сеною, побіг поуз церкву Сен-Жермен д'Оксеруа, понад рікою. Я біг як очманілий і тільки цей пронизливий вітер, мерехт ліхтарень, перегуки форейторів у каретах, що котилися через імлу, снування юрби, подекуди привернули мені рівновагу. Але ж певно, що все це були витівки шарлатана. Адже він сам признався, що елексіру молодості не вдалося йому виявити. Це — ілюмінат, каменяр, розенкройцлер, один із тих таємничих кертиць, що потайки роблять своє підле діло зради, шпигунства, злочину, змов проти усього чесного людства, щоб домогтися влади над ним, перешкодити поступу, сприяти перемозі темряви над світлом. Як соромно, що я, отетерілий, розвісив вуха від тих теревенів, як недотепа, бовдур. Таких магів, чаклунів, ворожбитів повно на ярмарках — вони ковтають полум'я і шпаги, приворожують гадюк і щурів, витрясають з рукавів голубів, а, по суті, це все шахрайство, чистий обман. Я пригадав собі келих із кипучою смолою, виблиск очей шарлатана. Що це було: мара, мана, яв, сон? Ні, це були мої слабощі, моя власна кволість. Треба вириватись геть найшвидше з-під влади дурисвітів і шарлатанів. Досить бути у них комедійною фігурою, самовідданим дурником.
... В палацику на Орлеанському взбережжі всі вікна були притьмарені важкими завісами. Мабуть всі кудись повіялись, то ж була добра нагода щезнути з цього хараману безслідно. Ніхто не сумуватиме за мною. Злющий на увесь світ і на себе самого, я напомацки дібрався до моєї кімнати і при меркому світлі свічки почав складати у куфер мої невеликі достатки.
Втім сходи заскрипіли, хтось ішов нагору. За мить у кімнату увійшла княжна Алі-Емет із свічкою в руці, кажучи, що в будинку як вимерло, челяді не можна докликатись, Христанека, Доманського, нікого нема і тільки у мойому вікні нарешті блимнуло світельце, на яке вона й прийшла. І ниділа вона сумно, самітно. Але тим більше вона була принадлива. З рамені спадав турецький халат, а непудронана коса відливала при кволій свічці синявою. Загострилось і її без того худе й бліде обличчя, вогнисті чорні очі втратили свій химерний і владний відсвіт. Сівши Віоло в крісло, вона пожалілась, що мала поганий сон, швидше — моторошне видіння: владно перед нею стоїть дебела Катерина, а вона від холоду тремтить між чотирма холодними стінами каземату, по яких сіріє волога і вищать, метушаться, допадають до її ніг перелякані щури. "Це вони втікають навіжено від поводі; це Нева виступила з берегів, а я караюсь в кам'яному мішку Петропавловки або Шліссельбургу... Мабуть це неминуче пов'язане з кабалістичною пірамідою, що вчора викладалась так зловороже. Справи невеселі, — пожалілась княжна Алі-Емет, — нема сумніву, вороги працюють проти неї, особливо тепер у Версалі неприязно настроюють Людовика XVI і королеву Марію-Антуанету..."
Втім вона зауважила, що я мовчки лаштуюсь у дорогу, бо ж кладу в куфр одяги, пістолети, книжки і запитала стурбовано, куди це я збираюсь. Глухим голосом, не підіймаючи очей, я сказав, що вирішив таки остаточно покинути її палац. Зазнав я у ньому, щоправда, щастя, доступивши її ласки, але одночасно був жорстоко підманений, став предметом глуму. Вкрай зранене серце моє, віра моя в людину, гірко скиглить моя душа, але що ж? Іти геть, серце сталлю закувати, зректися всього, що вимріяно колись...
Дама з Азова пильно мене слухала, схвильовано підвелась і в очах у неї замерехтіли сльози.
"Невже я приречена до того, щоб мене покидали мої найкращі і найвірніші друзі?
Стиснулось моє серце. Але я старався бути терпким. Коротко я розповів про мою зустріч з Афендиком, не називаючи його по імені, але нічого не втаюючи. Ця розповідь мене зміцнила, мій гнів знов буремно заклекотів, я був певний, що витриваю про мойому рішенні.
"Прощавайте, княжно Алі-Емет, — я накинув на себе кирею, — вірте мені, що не йдеться тут про політичні справи, про мій страх перед ними. Будь-яка зрада, найменше вагання, далекі від мене. Я не сумніваюсь у вашій царственній крові, у ваших священних правах на престіл всіх Русей та Понтиди Євксинської, я покохав вас не тому, а тому, що ви стали мрією життя мого, як блискавицею вразили ви мене з першого погляду, вибраною ви стали мені на все життя, злеліяв вас з першого погляду, як найчистішу, білішу ніж сніг лілею, вірив у вас, як у зорю, що звістує день..."
"І ви не помилилися, кавалере Рославець, — порвисто вигукнула княжна, — як могли ви здатися на поговори лихих людей? Вірте мені: проходила я крізь хвищу і заметіль; над чорним виром нашого плюгавого безчасся блукала; стрічала на тому тернистому шляху облуди, зради і підлості всі кушення нашого продажного віку, але я минала ці вири і вирви неопаленою і недоторканою. Серце моє було як криця лицарського меча, дівиче тіло моє не належало до нікого ніколи, ніколи..."
Вона обняла мене і жалісливо притулилась до мене. Це була горда орлиця, яку я знав, а нагадала мені вона Офелію, ніжну і лілейну, що блукала над виристою рікою, з високим серцем, враженим терпкою образою і гнівом на увесь цей підступний світ.
