Володарка Понтиди - Косач Юрій
Панок любязно поклепав мене своєю худерлявою рукою, захихотів, зняв свої окуляри, протер їх і похитав
"Молодість, леле, молодість, нерозважність, одчайдушність. Юна жага і уроєння. Пане Рославець, — його колючі очиці спинились на мені, озирали з поблажливістю, а може й симпатією, — попадете в халепу, ох, і неодмінно попадете, коли й далі будете інтригувати з авантюристкою і шахрайкою, яка величає себе прінцесою Алі-Емет або Дамою з Азова..."
Я хотів зразу ж піти геть, але він вчепився за мій рукав і порадив не псувати собі крові, а спокійно вислухати його. Видно, ярига мене мав на оці вже віддавна. Він знав, що я приїхав із Страсбургу, за батьковими справами, став вхожий до княжни, згодом оселився у неї. Все це, звичайно, не було приємне. Більше того, він знав, що я вже витратив на княжну чимало батькових грошей. Але, що я міг йому відректи, коли це все була правда? Однак, коли лисюра почав харамбаркати про мої почуття до Дами з Азова, облизуючи свої сухі губи, мов котюра до сала, та ще й повчати мене, що це, мовляв, привело мене до нерозважних вчинків, яких наслідки необлічимі, я зовсім вийшов із себе і наказав йому глядіти свого довгого носа, а до моїх справ йому зась. Він тільки затер руки і почастувався з табакерки, на якій, я зауважив, був портрет імператориці.
"Навіщо гарячкувати, юначе, — підвів він на мене свої каправі очиці, які лукаво мерехтіли із-за окулярів, — таким чином ми не дійдемо до нічого путнього".
"Я й не хочу доходити, та ще й з вами, панотче", — сказав я.
"А от ви краще послухайте старого хорта, — нюхнув він удруге табаки, — я ще розумів би вас і вибачив, якщо б предмет ваших зітхань був справді вартий того. Але повірте мені, що прінцеса Алі-Емет, тобто Дама з Азова, яка до речі, не є ні тією, ані другою, звичайна злочинниця, ажніяк не варта чиєї-будь посвяти. Я запевняю вас, (не ображуючи ваших сокровенних почуттів), що її, як то кажуть, жіночі принади, достатньо відомі принаймні в половині Європи і то не тільки високопоставленим особам, але й гайдукам та лакеям".
"Мій пане, — скипів я не на жарт, — ще слово і я проламаю цю тростину на вашому плюгавому лобі..."
"Гай, гай, — аж ніяк не злякалась лиха мармиза і заскрипіла, — така палкість питоменна вашому вікові. Але чи не краще витратити її на речі, більш достойні? На речі державні, публічні? Княжна Емет, до вашого відома, або як вона себе ще в Дрезні називала прінцеса Володимирська чи графиня Піннеберг, насправді — звичайнісінька прачка, по імені фройляйн Фінк із Вроцлава. Вже на Сілезії бувши, а потім у Кракові, де вславилась не вельми достойною поведенцією і, маючи таланти, які, як каже гостроязикий пан Вольтер, могли б їй однаково придатися у борделі і в опері, згодом пописувалась своїм хистом у Берліні і в Кілі, звідки їй пощастило вимкнутися з-під арешту, з наказу самого короля Фрідріха II. Вона була якийсь час на утриманні такого барона Шенка, але, поспіль із своїми заведіями, які (разом з вами, юначе, який же сором!) нині належать до її "почту", обікрала згаданого Шенка і втікла до Голландії, а звідти сюди, до Парижа, бо й у Ротердамі і в Гаазі палилася під нею земля..."
Дивна річ: я хотів було кинутися на мерзенного стариганя, але не зміг. Замість того я сів на лавчину біля руїн абатства Клюні і охопив голову руками. Біля мене скреготів скрипучий голос ярижника, який бубонів, з-під ока дивлячись на мене. Він мимрив про своє співчуття до мене, як до людини обдуреної як Сидорів цап, що його волочать на ярмарок, до мене, що, як сливка в борщ, попав у халепу з власної довірливості, бо далебі, не варто. Треба берегти честь за молоду, але пошитись у дурні може кожний. Треба добре віддячитись цій зграї шахраїв і мотюг, які з легким серцем так оциганили порядну, богудухавинну людину.
Справді, і у мене заклекотіло прагнення до любої відомсти.
"Але як віддячити їм?" — промовив я вголос.
"Як? — замислився чорнокаптанний, — способів на шагалій і ледачниць багато, але всі вони вас не задовольнять, юначе. Скажімо, ви обітнете вуха тим двом ланцям, що користаються принадами вашої Дульницеї з Орлеанського и взбережжя: один вранці, другий увечері. Може й ще знайдуться охочі. Не будьте дон Кішотом. Гра не варта свічок. Цих свищохлистів бито вже нераз. А що зробити з фройляйн Фінк? Жінку, як кажуть, не вдариш і квіткою. Ваша помста повинна бути розумною, кавалере Рославець. Краще буде, коли ви повернетеся, начебто нічого не було і нічого ви не знаєте. Продовжуйте жити і приставати з цією кумпанією. Нічим не виявляйте, що ви їх розкусили з огидою, як гнилу ковбасу. А тимчасом пильно слідкуйте за всім, що там діється. Прислухайтесь до всіх розмов, а ще краще записуйте собі тихцем, що запам'ятали. Наприклад, хто і коли має секретні пересправи з авантюрницею. Час від часу будемо з вами бачитись, келейно, так би мовити, секретно і ви кожночасно матимете від мене інструкції..."
"Пробачте, перебив я його, а хто ви такий?" — Ярижник хитро посміхнувся. "Моє ім'я вам мало що скаже. Я — Іван Афендик, ваш земляк, із Чернігова, до вашої ласки. Всемилостивіша імператориця наша, Катерина Олексіївна, враз із тутешнім послом нашим повноважним, його світлістю графом...
"Годі, годі, мостіпане Афендик, чи як вас звати, — стрепенувся я, увесь спалахнувши, — ви дуже і дуже помиляєтесь. Не на того напали, дядечку мій. Хочете, щоб я прозрів як закоханий і піддурений осел, згода! Можете і поглузувати наді мною до схочу, це ваше діло, але якщо ви хочете, щоб до того я ще був вашим шпиком, то вибачайте. Ви не до того звертаєтесь. Ще в Черніговському колегіумі ніхто з нас не терпів шпигунів і донощиків..."
Афендик — справді, я на Чернігівщині чув таке прізвище (либонь це був хтось з канцеляристів колишнього гетьманського уряду) — пояснив мені вкрадливим, ажніяк не схвильованим голосом з приводу моїх вигуків, що імператориця, при своїй могутності, звичайно, могла б розчавити мерзенну самозванку, як злосливу блощицю в одній хвилині. Але справа ця вельми делікатна і імператориця аж здрігається на одну думку про можливість закордонного скандалу, який роздмухали б негайно всілякі принагідні шкрябайпера. Самозванка діє на чужині і, іноді, якщо їй пощастить, вона користається протекцією деяких знатніших осіб, ворожих до нашої вітчизни і до самої імператориці. Самозванку треба знешкідливити, але обачно, коли буде на те відповідна нагода. Поки що авантюрницю треба обстежити, вивідати, хто саме і як її підтримує, з ким вона водиться, з ким кореспондує, які плани кнує на майбутнє, а головне, що їй обіцяють і за що. Дуже можливо, що йдеться не лише про змову проти імператориці Катерини, яку кнує ота мерзенна фройляйн Фінк чи ця чортяча Алі-Емет, але про щось значно важливіше, наприклад, змову спілки держав...
"Ні, мості Афендику, — крутнув я головою і твердо сказав,—в цьому я вам не допоможу. Такими справами я не займався і займатися не буду..."
Афендикове обличчя загострилося. Він аж ззеленів.
"А чи ви знаєте, молодий мостіпане, — проскрипів він, — що ось такою поведенцією як ваша, ви, як підданий всемилостивішої государині-імператориці, не тільки накликаєте на себе неласку, але ставите себе в таке становище, яке, у випадку вашого повернення на батьківщину, накоїть вам чимало турбот..."
"Навіть якби мені не довелось ніколи побачити вітчизни, — затремтів мій голос, бо мене схопило щось за горло, — навіть, якщо б мені не довелось ніколи побачити моїх любих батьків, ані любезних сестричок моїх, я не стану вашим підлабузником і шпиком, мості добродію мій Афендику..."
З цим я повернувся на закаблуках і пішов геть. Але я знав, що лисюра ще залишався, стоїть і дивиться мені вслід. Свою гру зі мною він програв.
Коли я, пригнічений своїми невеселими думками, минав церкву Сен-Жермен д'Оксеруа (звідки колись лунав сполох на криваву Варфоломіївську ніч), за мною хтось загукав із сусідньої таверни де Гізів, що під вечір пустотіла і тільки декілька офіцерів королівської гвардії гомоніли з веселими дівками в мареві свічок. На порозі стояв Доманський, мабуть заочивши мене із середини. Я вагався; лють підступала до гортанки, адже ж цей харцизяка Доманський був співучасником мойого закабалення і мав всі причини глузувати з мене. Але він, здається, не зауважував моєї ворожості і запросив мене до таверни, де він, видно, був частим гостем.
"Ви не поїдете, кавалере, — сказав він, нахабно підсміхуючись, — що б там не було, ви нікуди не поїдете..."
"Звідки ви знаєте, що я збираюсь кудись їхати? — спаленій я, — я про це з ніким не говорив..."
"Я все знаю, — бовкнув бицюган, — ручу вам, що не поїдете..."
Ми посідали і цей для мене вкрай неприємний чолов'яга сказав, що коли я хочу знати, то моя доля поєднана з діянням таких сил, які заздалегідь і, незалежно від нас самих, вже давно все вирішили. Природні це сили, чи неприродні?, — запитав я його. Він на це розвів руками, кажучи, що такий розподіл існує тільки в уяві профанів. Насправді ж елементи космосу і їх сили, здебільшого для всіх смертних, невідомі і невидимі, творять одну велику міць явищ фізичних і метафізичних. Вони походять з однієї причини і мають одну мету, яка вирішає долю кожної людини і ціль її марного життя. Слухаючи цієї плутаної базіканини, я згадав, що отой Доманський — алхімік, астролог і, як казали, некромант. Так принаймні шепотіли про нього лакизи і сусіди. Чортів син у ту мить так уперся в мене своїми чорнющими, сверлючими очиськами, що мені забаглося не піти, а побігти звідси геть щонайшвидше. Але я не міг. Незбагнена сила примусила мене покірно втихомирити своє пересердя і, з біса, я не мав сили ні на крихту, щоб підвестися з дубового ослона. "Невже цей сатанисько так мною оволодів, — думав я, — що я аж одеревів, очманів! Не доставало мені ще цього!" А Доманський, видно у доброму настрої, зареготав.
"Що зводите випити, ваша милість Рославче?" — Його голос долинув до мене здалеку, з дзвенючого далеку, а він самий, хоч сидів напроти мене, раптом знявся і поплив у пурпурний мерехт ліхтарів таверни, щоб за мить повернутись і сидіти так, якби нічого не трапилось за цю мить (а може це була вічність?), хитро підморгуючи. Я глянув у келих, що раптом, на мій прочуд, булькотів, кипів, сичав і якась чорнюща рідина парувала в ньому гемонським варивом.
