Володарка Понтиди - Косач Юрій

Нарікав на деякі примхи і випробування змінливої долі. Вкінці запитав мене, чи я не граю в фаро, а якщо ні, то в пікета, тарока, ланскне? Я відповів, що зроду не брав до рук карт, хіба що ще вдома, гравши з сусідами в дурня. Франт, або барон Христанек, посміхнувся, сказав, що я багато втрачаю, бо в Парижі грають всі, і то на високі ставки, так що іноді можна виграти фортуну. Він сам, ото виграв у прінца Субіза дві тисячі дукатів, та ще й карету і табакерку, саджену діамантами, але над раном усе це програв, ще й на слово залишився в боргу на п'ять тисяч луїдорів. "Чи не знайдеться у вас позичити на два дні сотня-півтори ріксталерів?" Я, на жаль, стільки не мав з собою, але дав йому луїдора, чим він задоволився. Клепнувши мене по плечі, він сказав, що роблю враження непоганого парубка, з яким можна зварити кашу. Я тоді й запитався його, що власне він і Доманський роблять у княжни Алі-Емет? Він посміхнувся і взяв мене під руку.

"— Так і видно, мій друже, що ви з провінції і в справах великого світу недосвідчені. Питань, які пахнуть недискретністю, не завдають, голубе, але повірте, що ваш побут — це тільки кайдани сантименту, до того ж ажніяк не золоті. Дама з Азова — жінка такої високої кондиції, що вам і не присниться, але що ж? Життя суворіше за химери. Чи ви один, що просите, мов той Еней, у Вулкана зброї? Гай, гай, всі ми з фантазії кавалерської встромили голову в це пречарівне ярмо, та надіємось, а може якраз правда затріумфує?

"Послужіть княжні, кавалере Рославець, протекційно говорив Христанек, — так як ось я та й пан Доманський, але не поспішайте з мріями про нагороду..."

Тоді я обережно спитав його, в чому власне полягає оте служіння княжні Алі-Емет та саме в яких таких справах вона клопочеться в Парижі. Христанек ще урочистіше, надимаючись, повчив мене, що коли моє почуття до княжни піке сильне як я писав у листі, то служіння їй повинне бути зразком сліпої відданості. Що менше я розпитуватиму, тим краще для мене. Покищо, підкреслив він таємничо, добре було б, якби я послужив Дамі з Азова своїми фінансами (які напевно є в мене), бо гроші княжні потрібні до зарізу, витрати у неї величезні.

Правду сказавши, я був дещо вражений, коли справу поставлено так руба. Але, непереливки, з собою грошей у мене було обмаль, але завтра я у свого банкіра виберу дещо. Це мого свищохлиста незмірно підбадьорило. Він дружньо попрощався зі мною.

Але, що було мені до нього? Я бачив перед собою тільки очі, що таїнно, і сумно, і глумливо, дивились на мене, очі – усміхнені зорі.

3

Декілька тижнів минуло і вітер починав вже люто свистати в моїй кишені. Палацик на Орлеанському взбережжі невблаганно висмоктав мою приватну тисячу, то ж доводилось сягати по батенькові тисячі, призначені на закуп жакарівських верстатів. Я особисто грішми не розкидався. Хтось погадав би, що я витрачаюсь на фазани і труфелі, але я, далебі, жив хлібом і водою. З вулиці Кларі я перебрався в дешевшу гостинницю "Золотий ключ", що на вулиці М'ясників, біля саду де Граммонів. Так було не тільки дешевше, але й ближче до дому княжни. Мій господар з готелю "Монморансі" не був здивований, коли я вибрався від нього. Він мабуть таких вже бачив. Мабуть він думав, що я програвся вщент або заплутався з якоюсь фльондрою. Він тільки сказав: "Молодий кавалере, раджу вам із щирого серця: повертайтесь щомерщій до ваших пандектів у Страсбург. Не ви один такий, що тут у Парижі втратили і фортуну і здоров'я і молодість. Парубійко ви, як видно, душевний, але завертілись ви тут, з біса, глядіть, щоб не шкодували..." Моя покоївочка Констанс відвела мене сумним, але докірливим мовчанням. Мабуть і їй було мене шкода. Наївні! Може й вони мали мене за вітрогона, якого знадили ці паризькі сади у весняному квітті, ця безжурна голубінь неба, яку хіба тільки у нас, на Гетьманщині, побачите? Хіба ж задля перфумованих вертихвісток з Пале Руаяль або маркіз з фонтажами з кафе Конті, що під своїми важенними юбками годують бліх своїми немитими телесами, я закрутився так, що про все на світі забув? Що гадали б собі мої бідолашні батьки у далекій Бакланівщині?

Я, щоправда, написав до них і до Івася Ханенка, белькотячи у своїх посланіях про якісь вигадані труднощі переговорів з аббевільськими фабриками (хоч мені і в гадці не було вибиратись до Аббевіллю), а щоб відвести увагу, розписався про ярмарок в Сен-Дені і про готування до коронації нового короля. Але, хто б почитав мої листи уважніше, той збагнув би, що зі мною не все гаразд. Я й сам це знав, але чим я міг порадити на мою причинність? Я став сновидою, я був причарований, я, далебі, втратив глузд. Жорстока пассія заволоділа мною, я був у полоні видінь, у маріннях, я жагтів, я палав, я аж минався. Коли я зранку до пізньої ночі не проводив у домі княжни Алі-Емет, або коли не супроводив її у місто, або коли, которогось дня, я не бачив її, бо вона іноді зачинялась і нікого не впускала до себе, я не знаходив собі місця.

Гадаю, що мене вважали за дурня: і той мотюга і шулер Христанек, вошивий финтик з Відня чи Бог зна звідки, і Доманський—таємнича бестія невідомого роду, похмурий бицюган, штукар, астролог, алхімік, який вміє, як казали, оживляти мерців. Надімною глумилась і челядь, і до віч і потайки, — ті всі пренахабні лакейські мармизи, покоївки, вчителі танців і навіть миршаве негритеня. Але що було мені по тому?

Одного дня, коли всі жителі палацику до мене вже так звикли, що опитували один одного, де я, якщо мене не було хоч на хвилину, княжна мені сказала, чи не краще було б мені перебратися зовсім в її "палаццо", бо ж місця доволі, та й, мовляв, на кишеню буде легше. Я зрадів, аж підстрибуючи; прожогом метнувся до "Золотого ключа", забрав свої куфри і перевіз їх на Орлеанське взбережжя. Мене примістили н світличці, на горищі, але я був щасливий, я був принаймні під одним дахом з княжною. Що з того, що стан мій був аж надто сумнівний; хто я такий? Служка, дорадник, тотумфацький, писарчук, банкір, наречений, коханець? Ні, я був тільки невіглас, що блукає за власною тінню. Дама з Азова звикла до мене так, начебто знала мене сторіччя. Іноді я був для неї ніхто: мебля, річ, прозорий нікчема, а іноді зауважала мене і розважалась мною. Мене кликано у салон, або й у спальні, де княжна, лежачи в ліжку до полудня і довше, приймала гостей, наказувала мені читати "Максими" Ларошфуко, Руссо чи Вольтера, які вона уголос обмірковувала, хвалила або осуджувала. Іноді наказувала мені розповідати про мою батьківщину, про Батурин і Глухів, про Бакланівщину і Лотаки, про моїх батьків і сестер, про моїх сусідів і графів Розумовських і про все, що я на своєму віці бачив і знав. Майже кожного дня я читав їй "Газетт де Франс", "Гамбурзькі новини" або "Mercure Galant" та памфлети невідомих авторів, що глумилися з короля і міністрів, здебільшого непристойні, у кафе "Конті" чи "Режанс". Все це її цікавило, але й іноді гнівило, а од вістей з-за океану про американську ребелію, то аж паленіла. Іноді ми грали в шахи, але, через розсіяність думок, вона здебільшого програвала і тоді з пересердя жбурляла шахові фігурки.

Наставав час на одягання і кликано покоївок, які її супонили, приміряли роброни і криноліни, причісували і наклеювали мушки або малювали росохаті жилки на скронях і на підборідді, які означали різне: зальотність, неспокій духа, закоханість, або радісну допитливість. Мене та інших домочадців не вважали за сторонніх. Навпаки, ми тримали зеркальця, шкатулки ті нами, шпильками, гребенями; могли докидати свої поради або хизуватися компліментами.

Ось так моя пасія стала моєю другою натурою, вона не потакала, а навпаки, часто займалась полум'ям, в міру того як я зживався з побутом і обичаями в цьому химерному палацику. Щоденно зустрічаючи предмет моїх зітхань і моїх пристрастей, я ставав сміливіший та й всі звикали до мене, щиро кажучи, перестали звертати на мене увагу. Коли я дозволяв собі міцніше стиснути руку княжни, вона вищала, що я завдаю їй болю, а мої любовні визнання, а то й докори, були для неї бренінням докучливої мухи або комара. Вона тільки знуджено кривила уста, глузливо спозирала на мене із-за віяльця, або позіхала. Коли якась важніша персона приходила з ранішним візитом, чи на так звану конференцію, мене безцеремонно випрошували за двері. Кінець кінцем я переконувався з гірчаністю, що мене терплять осьде тільки задля грошей, які я мовчки і покірно постачав і які випаровували в одну мить. Дама з Азова бо грошей не лічила і поки вони були, розкидалась ними до схочу. На мої гроші найнято вчителя танців, який начебто був у балеті самого славетного Вестріса, видобуто іспанську дуенью, сановиту панію, насправді ж фльондру з Пале Маршан, щоб дотримувала товариства під час прогулянок у кареті, знайдено якогось миршавого малярчука, що мав малювати парсуну Алі-Емет, також поплачено подекуди борги у пекарів, м'ясників, парфюмерів, кравчинь, ювелірів, парикмахерів та інших, які погрожували судом.

Безглуздим марнуванням грошей були часті бенкети, в яких брали участь гості, яких би я не назвав високоуродженими, як це вмовляв у мене Христанек. Ніколи я не бачив у нас прінца Конде, ні кардинала де Рогана, ні міністра Морепа, чи маршала Субіза, ані лейтенанта-президента поліції графа де Сартіна, які начебто були найближчими друзями-протекторами княжни Алі-Емет і сприяли її справі. Якій справі, до біса? Чому я нічого про неї не знаю? Якою справою може займатися жінка, яка живе лише для своєї приємності і розваги? Яку справу вона може мати з тими, що ледарюють в її палацику без усякої мети і заняття або сходяться на ці бенкети мало що не щодня? А сходились сюди не якісь визначні особи, а найрозмаїтіші, доволі таки підленькі гості, немов навмання вибрані з голоти, що ночує в Люксембурзькому саду або під Дев'ятим мостом, ворюги з Пале-Маршан, жебраки з вулиці Тарпан або Рибалки-Кота. Ці бенкети не були надто розкішні, бо страви були, або недоварені, або перепечені, тарілки не чисті; непогані були тільки вина.

Але сюди сходились і фінтикуваті пройдисвіти типу Христанека, шарлатани в окулярах і з рукописами під пахою, які подавали себе за письменників, начебто актори з Італійської Комедії, колишні священики без сутан або єзуїтські святохи, куртизани, що величали себе маркізами, шахраї, що прикидались винахідниками, пілігріми до Святої Землі і перші подорожні на повітряних апаратах, словом, всілякого полку пройдисвіти, яких я відразу не розчовпував, поки вони і мене не пошили в дурні при першій нагоді.