Володарка Понтиди - Косач Юрій

Багато з них подейкувало з княжною Алі-Емет різними мовами, бо вона досить непогано говорила багатьма, включно з перською, польською і турецькою. З деякими бенкетарями вона вступала в дебати, з чого я збагнув, що вона має неякубудь відучість і в політиці і в літературі і в філософії, а навіть в алхімії, дарма що я не бачив її ніколи і книжкою, хіба що з модними на той час "Манон Леско" прелата Прево, "Небезпечними зв'язками", Нінон де Ланкло, та й звичайно з "Новою Елоїзою" Жан-Жака Руссо, що начебто вже її запрошував до Ерманвіллю на філософські роздобарювання. Видавалось, що Дама з Азова знає всіх особисто, почавши від короля Прусії Фридриха, мудрців Дідро і Грімма, навіть англійського генерала Гова, що має приборкати ребелізантів в Америці, навіть їхнього "електричного амбасадора" в Парижі, Веніаміна Франкліна. Дама з Азова з деякими гістьми, самозванними медиками та й із справжніми приїзжими із далека "докторами секретних наук", астрологами і знахарями, любила зачинятись і шепотітись, займалась укладанням кабалістичних пірамід і гороскопів та й всіляким іншим ворожінням.

У бенкетах я спочатку приймав участь, але цурався їсти вже раз відхорувавши. Натомість, гості, завжди голодні, як бездомні собаки, пожирали все, що їм подавали і, тільки наївшись, філософували. Primum edere, deinde philosophare, — говорилось осьде. Який був глузд цих бенкетів я не второпував, як і всього безладдя, що діялося в усьому палацику. Кожний робив тут що хотів, а власне ледарював; челядь була з хапуг, що хазяйнувала як хотіла; в покоях був постійний сморід лікарств, всіляких елексирів і мастей; гризня і скимлення котів і собак, регіт папуги, витівки мавпи; кожна шаноблива людина закасала б поли і чкурнула б звідси чим мерщій. Додати до того гру на клавесині, за яку брався кожний, кому не ліньки, не маючи до того ніякого хисту; додати чудасії, показувані різними штукарями; розбещеність підхмелених мочиморд та їхніх подруг, то мною, признаюсь, оволодівала така нудьга, дедалі ще більша, бож на веремію без глузду, розтринькувано мої кровні кошти. Що було мені до того всього? Що мені було до розповідей про те, що королева Марія-Антуанетта планує нову прибудову до Малого Тріанону та не на жарт кохається в свойому інтендантові, маркізові де Водрейлеві; що король нарешті піддався намові свого шурина, імператора Австрії Йосипа II і погодився на одну невелику операційку, щоб запевнити собі нормальне подружнє життя; яке мені діло до принцеси де Ламбаль, що приятелює з королевою і збиралась оце завітати до княжни Алі Емет, але їй либонь і не снилось завітати; до якоїсь мадам Бертен, яка примірює сукні на королевій, чи до пана Леонарда, який причісує її величність і який вже двічі начебто нагадував королевій про справу княжни Алі-Емет? І знов ця справа, яка з біса, справа?

Я залишив цю розбещену братію, яку, на мій погляд, треба було б розігнати на три чорти з її базіканиною і подався в свою кімнату. До речі, мені дали найгіршу в палацику; вона була заставлена куфрами і всяким мотлохом, із стелі звисало павутиння, мишва бігала мені по голові, в ліжку кишіло від блощиць, які налазили сюди від собачої зграї на долі.

Я лежав і думав; якого лиха я стовбичу осьде? Справді, по якого дідька я пошиваю самий себе в дурні? Це була твереза і спасенна думка, яка може зненацька осяяти людину мов жмут блискавиць. Княжна знає все про мене. Для всієї цієї галайстри я — йолоп, закоханий осел, живу без пуття, без цілі, без діла. А що, коли чутки про мене дійдуть або вже дійшли до Страсбургу і Івась Ханенко приїде сюди із Скорупою, щоб мене витягти за чуба, гадаючи, що я програвся в карти, або когось обчухрав і сиджу тепер в Маделонетках, або у святого Лазаря за злодійство, або шахрайство? Як би плакала-ридала моя матінка, паленіючи з сорому, якщо б такі чутки дійшли до Бакланівщини? Нанінащо здалася б і моя наука і висока протекція гетьмана і графа Розумовського! Кожний обернувся б до мене спиною і все життя моє молоде було б понівечене невідь за що і навіщо.

Роздумуючи ось так смутно та невесело, дійшов я до твердого рішення і вже не виходив до галайстри бенкетарів у салоні, яка либонь дудлила каву чи вино та грала в шаради.

На другий день, з тією ж самою твердою постановою я зійшов у покої Дами з Азова. Вона саме купалась в дерев'яній ванні, яку принесли лакеї, а покоївки заслонили її китайськими ширмами. Дівки носили весь час воду та заправляли купіль якимсь зіллям, чи підливали козячого молока, яке начебто шкіру робить ніжною як атлас. Я сів собі в крісло і, признатись, не був вільний від грішних думок. Сонце золотило кімнату і крізь шовкову ширму було добре видно, коли княжна підводилась із води і покоївки парили її свіжою водою із відер. А тоді вона знов лізла у ванну і плескалась немов русалка у Дніпрі. Дівки хихотіли, зиркаючи на мене. Біс його знав, може мене навмисне так спокушувано та пробуджувано зальотно всіляку скверну в людині?

Проте скажу по правді, що саме під час цієї купелі я збагнув, що всі мої рішенці не варті й понющки табаки, що я залишуся вічним рабом своїх жаг, невільником отієї чортиці, що плескалась і перебирала перлини свого усміху за ширмою, у рахманному сонці.

А однак я, глухим голосом, почав говорити про мої жалі й образи, про гірку пустелю в моїй душі, вражений байдужістю і холоднечою вибраної мого серця.

Княжні мабуть стало шкода мене (чи може моїх грошенят мізерних?) і вона із-за ширми простягла до мене свою руку, на якій ясніли алмазні краплини купелі.

"Кавалере Рославець, ваші сумнівання — тільки уроєння. Ви мені милий як ніхто досі. Проте кожний плід має свою пору дозрівання. Я запевняю вас, що наша подорож на Цитеру не за горами..." Бісівка, як і я, добре знала, що таке той чарівний острів Цитера...

"Ех, — промовив я гірко, — те саме ви говорите Доманському і Христанеку і багатьом іншим... Кому ви ще обіцяли подорож на Цитеру?.."

"Аж нікому, повірте, бо ви — одне, а вони зовсім інше... Я ціню їх тільки за те, що вони безмежно віддані моїй справі..."

Знов та справа, від якої мені вуха заклало. Я гнівно сказав їй, що як би там не було, але вона все знає про мене, а я про неї нічого. Хіба це ознака довір'я, прихильності? Справа, яка справа?..

Княжна Алі-Емет позирнула на мене із-за ширми. Промовчала, а коли покоївки вийшли за водою, вона, немов Афродита у плеску морської хвилі, розбуджуючи мою на мить приспану натуру, стиха промовила:

"Справді, кавалере, я думаю, що настав час, щоб вам відкрити таємницю. Ви ж розумієте, що не всім дано її знати, а перше, ніж комусь про неї сказати, треба бути певним, з ким маєш діло і чи гідна ця людина твого довір'я. Я, якщо хочете знати, ніхто інший як володарка всіх Русей, гетьманша Запоріжського краю і королева Понтиди... І вона врочисто проказала:

Nos sumus Imperatrix omnium Russiarum – Magnae atque Parvae, Nigrae et Rubrae; Regina et Ucrainae, Tauriae, Paenticapaiae, Criviae atque Pontidae; Principessa Lithuaniae, Volyniae, Lodomeriae, Moldaviae, Valachiae et Borystheniae; Dux Exercitus Zaporogiensis atque Carpatiae et caetera et caetera"...

Я, з початку, з моєї невідучості, чи тому що думки мої були зовсім деінде, не второпав у чому річ. Вона ж продовжувала, пояснюючи мені, що нині володіюча всіми Русями Катерина II — це тільки узурпаторка, жінка цілковито недостойна, просто негідниця, дуже мізерної кондиції, але неабикої хитрості, яка з допомогою своїх коханців, яких нараховують сотнями (будь-який гвардійський капрал чи перехожий бовдур-бабій легко доступить її принад), згладила свого законного чоловіка, хоч і йолопа, та заволоділа престолом.

"Законна імператориця — це я,—вирекла урочисто княжна, — Єлисавет Друга, за всіма правами божими і людськими пряма спадкоємниця династії, як дочка законного ложа покійної імператориці Єлисавет Петрівни, дочки імператора Петра І і її чоловіка, перед Богом вінчаного, графа Олексія Розумовського..."

І, заволавши нетерпляче на покоївок, щоб принесли їй пуздерка з помадами і пудрами, а також парадні шати, розповіла мені свою історію. Змалку довелось їй переховуватись у добрих людей, у глухому селі Дараганівці на Чернігівщині, виростати безіменною сиротою в лахмітті і в злиднях у лісових нетрях або в кріпацькій курній хатині, щоб рятувати своє життя перед лихими замислами узурпаторки та її прихвостнів, які допомогли їй загарбати престіл. Згодом, ті самі добрі люди, дуже високого автораменту, допомогли їй переправитися в черкеські краї на Кавказі, а звідти ще далі — берегами Каспія у Персію. Сприяли її утечі і порятункові люди такого високого стану як турецький султан, шах Персії, король Англії Джордж II, король Португалії Пабло, "а над усе амбасадор Великобританії в Персії і інші, прихильні мені, — стиха розповідала княжна; — коли ж я дійшла повноліття, то пора була з'явитись у Європі і представити всі мої права престолонаслідниці. Труднощі були великі, бо молодий шах, закохавшись у мені, хотів, щоб я стала шахинею і тримав мене у фортеці під сильною охороною. Але вірний мій друг Галі, який на жаль, вже мертвий, допоміг мені в утечі. Знов нам довелось скитатись по борах і горах Кавказу та з цих далеких сторін, на піратському судні добитися аж до Молдавії, згодом до Семигороду, де перепливши Дунай, я опинилась у Цісарщині. У Відні, де із-за підступних інтриг міністрів Марії-Терези, не могла утриматись, я подалася далі, щоб при дворах Європи добиватися не так протекції, як дружнього союзу, щоб привернути свої права, так мерзенно і підло понехтовані. Барон Христанек, пан Доманський і ще один вірний друг — Монтеги У орт лей [що зараз у від'їзді] віддали себе до послуг і не раз доказали свою чесність і вірність, то ж у свій час їх не мине щедра нагорода, бо як відомо, справжніх друзів пізнають не в гаразді, а в біді... На жаль, — продовжувала княжна, — не всюди зустрічає вона прихильність до своєї особи і справи. Ось такий король Прусії Фридрих II, якому пристало б з природи речей підтримати дочку Єлисавети І щодо її законних прав, повівся дуже неввічливо, навіть хотів арештувати її. Імператриця Марія-Тереза, хоч у душі співчуває, але слухає свого синаля Йосифа II та своїх міністрів, що тягнуть за плюгавицею Катериною-Като.