Володарка Понтиди - Косач Юрій
А хто зна, що буде з тими батьківськими грішми, які мені довірено і якими хтось розпоряджає як своїми?
Тимчасом Доманський і Христанек з пересердям залишили гру, бо незнайомі картярі, мабуть ще краще підковані ніж вони, шахраї, виграли у них десять ліврів. Звичайно, я мав виплатити цей борг з моєї кишені, бо у ланців не було мі шеляга, і вони грали в борг. Видно, вони попали на меткіших від себе дурисвітів.
З приводу цього марнотратства, я рішуче проголосив моїм спільникам подорожі, та й княжні, що на ніякі витребеньки грошей не даю. Грошенят у мене залишилося обмаль і і ними треба доїхати до Мангейму. А що буде далі — вкрито темрявою. Імовірно доведеться найнятися у герцога-прінца шахтарями та видобувати залізну руду для його гармат або крутити коням хвости у герцогських стайнях. Нових прибутків нехай ніхто не чекає. На це Христанек сказав, що він ніколи в нічиїх наймах не бував та й зроду не знає, як братися за роботу, не гідну дворянина і офіцера. Доманський хоч і не ганьбив праці рук, але повчав нас, що поки братися до занять, які личать лише простолюдинові (а ці заняття, мовляв, і здоров'ю на шкоду і заробиш на них півшеляга), то слід випробувати інші можливості, значно пристойніші. Ось хоча б заснувати лотерейну контору враз із продажем акцій під гарантією колоній в Карібському морі, або на справу переселення за океан і заселення Квебеку. Можна опатентувати формулу на виробництво штучного шовку чи п'ятизарядних мушкетів для герцога Гессен-Дармштадту, що постачає солдатів в Америку на приборкання ребелії. Можна також зайнятися посередництвом у доставі жінок до гарему султана в Істамбулі. Коли ж я зауважив, що всі ці проекти заробітку більше або менше тхнуть шахрайством, Доманський розвів руками. На його думку, всі відомі способи придбання грошей є нічим іншим як шахрайством, тільки узаконеним або ледве узаконеним.
— Що ж до вас, кавалере, — посміхнувся ланець-штукарюга, — то, як для мамусиного синка, було б найкраще вдатися до матінки із сльозливим листом та попросити порятунку із становища, яке, не шкодуючи барв, треба описати найжалюгідніше.
Мене так роздратували ось такі напучування та ще й неприховано глумливі, що я попросив шарлатанюку ніколи, при жодній нагоді, не згадувати моїх сердешних батьків. Христанек намагався злагіднити мене, кажучи, що коли б я йому допоміг хоч сотнею ліврів, він у Нансі їх потроїть, бо відчуває, що йому повинна йти карта. До кінця подорожі він вправлявся в метанні банку з кількох колод, вдосконалюючи якусь свою власну систему гри.
Тимчасом, вже недалеко до Нансі, наш диліжанс спинив загін кінних жандармів. Всі ми були стривожені, а найбільше Монтеги Уортлей. Під час перегляду наших паспортів він вдавав цілковитого йолопа, що йому, зваживши на його вигляд придуркуватого гевала, легко вдавалося. Він прикидався глухонімим, мугикав, вивертав зікрами, і Доманський пояснив жандармам, що це внук польського короля Лещинського, якого ми супроводимо до Нансі під догляд лікарів. Жандарми реготали і залишили нас у спокою. Мабуть, вони шукали когось іншого, а не нас.
Коли я під час цієї тарапати передавав жандармові паспорт княжни, то зауважив, що його виписано в Тулузі на ім'я якоїсь пані де Тремуйль.
— Називайте мене тепер панією де Тремуйль, — промовила пошепки княжна, бачучи моє здивування, — я забула вам сказати, що задля незайвої обережності, в кожній новій країні або, взагалі подорожуючи, треба користуватися іншим ім'ям. Вороги бо наші не сплять...
Згодом я пересів до англійця, який спокійно подрімував, витягнувши свої довжелезні ножища, і розмовляв з ним. Це не було легко, бо він говорив чудернацько. Його французька мова котилась по його кінській горлянці неначе здоровенні каменюки з гори вниз. Та й говорив він небагато і ліниво. Проте я зрозумів, що він обидвох секретарів — Доманського і Христанека — має за двох пресобачих синів і перестерігав мене, щоб я не давав їм ні однієї Гвінеї та не вірив їм ні на одного пенні, бо такі продадуть і рідного батька, не задумуючись. Прихильніше говорив про княжну, жалівся тільки, що вона ще з Голландії винна йому тисячу флоринів, і він тому їздить за нею, хоч без надії побачити свої грошенята. У Лондоні він багато програв, бо ставив не на того боксера в Тауері та й хворів на свинку. Коли я запитав його, як мається справа княжни в Англії, він глумливо викарячив очиська. Я збагнув, що цей Уортлей справді дурень або таким хитро прикидається. Між іншим, роздумуючи про цього англійця, я почав плекати думку, що прикидатись іноді дурнем якщо не шкодить, то буває корисним.
Після полудня, ми тими нещасними поштовими коненятями таки добилися до Нансі, що видалось мені приємним і веселим містом. Тут принаймні я не зауважив такого сопуху і грязюки на вулицях, як у Парижі, а також такої мерзенної розпусти. Ми зупинилися у готелі "Білий орел" на площі короля Станіслава і почували себе таки добряче втомленими після подорожі. Нікому, крім Доманського, не квапилось вечеряти. Княжна хотіла, щоб на другий день ми подались до Мангейму, але Христанек настоював, щоб ми тут побули хоч декілька днів, а він випробував би свою нову систему у фаро і в тарока. Він був певний, що фортуна в Нансі йому усміхнеться, бо хоч це на перший погляд затишне місто, але грають осьде ще завзятіше ніж у Парижі.
Ось так ми з клунками, мавпою, собачками та негритеням, яке з того всього захворіло, розійшлись по своїх кімнатах. Мотлох, що зібрався біля "Білого орла", ловив ґави та розглядав нас з цікавістю, приймав нас (як казав Христанек, що трохи вештався біля дому) за мандрівних комедіянтів.
Після вечері в "Білому орлі", де ми старались з ніким не входити в розмови і навіть між собою не перешіптувались, я надіявся побути з княжною, чи пак тепер панею де Тремуйль на самоті. Коли всі порозходились по своїх кімнатах, я тихенько достукався до княжни і застав її серед турбот: без покоївки їй нелегко було позбавитись своїх шат та приготуватись до нічлігу. Я охоче допоміг їй розіпняти штудерні гаплики, хоч і не брався до розсупонювання з усіляких граденаплів та робронів. В тій хвилині, однак, я не міг оволодіти жорстокою пасією.
— Кавалере Рославець,—крижано промовила пані де Тремуйль, легко відсуваючи мене рукою, — навіщо ви підмінюєте сталість почуття хвилевою сліпою пристрастю? Усяка жага сама себе споживає, а любов триває вічно. Чому я віддам першість, як гадаєте?
— Але ж ви самі сказали, що я вам не байдужий! —скрикнув я.
На жаль, ви не зрозуміли мене, або зрозуміли мене погано, — ще морозніше відповіла вона мені. — Я, як ви вже зауважили, ніколи не вдаюсь до бентеження пристрастей. Я завжди є владаркою моїх жаг і те саме вам раджу. Година Венери, як кажуть останні вказівки астрологів, ще для нас не надійшла, зараз є година Марса. Принаймні для мене, бо я платонічне кохання вважаю стократ вищим станом людської душі, аніж оману тілесної насолоди. Постарайтеся зберігти такий стан, бо інакше не визволите й мене з холоду притомності...
Що ж було мені чинити? Я припав їй до колін.
Згодом я докоряв собі за свою поведінку. Справді, чисті почуття княжни я посмів затьмарити нескромними забагами! Таку поведінку можна було пояснити тим, що я надуживаю свого становища як "крігсцальмейстера", бо підтримую нашу громадку своїми грішми, а це либонь дає мені право на якісь вольності. Ця думка була найболючіша, і я поклявся собі, що на майбутнє нічим не посмію вразити і так зранене серце княжни.
На другий день нас усіх покликала в свою світлицю пані де Тремуйль і засадила нас писати під її диктат листи до різних знатних осіб та переписувати всілякі меморіали і коментарі, звичайно, про політичні справи.
Насамперед ми взялися за писання листів до королівських міністрів Шуазеля, Тюрго, Мальзерба та д'Егійона, а вкінці навіть простісінько до самого короля Людовика XVI, з уклінними зверненнями до його великодушності та з гіркими наріканнями на його урядовців, що, мовляв, не здатні мислити політично, а зайняті тільки самозбагаченням і розпустою. До міністрів писали ми ще різкіше, зокрема до д'Егійона, якого княжна особливо не жалувала, мало що не називаючи всіх правителів ланцями, шалапутами і юбкоборцями. Доманський висловив сумнів, чи ці листи дійдуть по адресі, а коли й дійдуть, то по головці нас за це не попестять, якщо коли-небудь зберемося знов всунути свого носа у Францію. Я переконав княжну вислати ці листи, коли ми будемо в Мангеймі.
Інші листи (всі майже однакового змісту) ми писали до імператора Йосифа II, і до неаполітанської королеви Марії-Кароліни, і до короля шведського Густава ІІІ, і до португальського міністра де Помбаля — всім ми пропонували вічний мир і союз, "відпорний та зачіпний", вільну торгівлю і звільнення їхніх кораблів від портових оплат, та обіцяли багато інших грушок на сухій вербі. Листи закінчувалися звичайно проханням про грошову субвенцію у формі позики. Тут я вперше побачив, що княжна (нині пані де Тремуйль) підписує під кожним листом свій повний титул: Єлисавет II, імператориця Всіх Русей і королева України та Понтиди.
Увесь той день, і на другий, Алі-Емет займалася кабалістичними обчисленнями, а я з Монтегі або Доманським вештались по місті. Христанек з першого ж вечора товкся по домах гри і ми його майже не бачили.
Коли я нароком спитався Доманського, що він думає про листи і меморіали, над якими ми пріли і які скребли гусячими перами, і чи надіється він з них якоїсь користі, пін знизав плечима і сказав, що купити-не-купити, а поторгувати можна, але щодо грошей, то навряд чи хтось надішле, бо на гріш у всіх тих знатних парсун велика скрута. Вони навоювалися вдосталь, а до того ж кожний з цих парсун— скнара. А як котрийсь і має грошенята (з тих, що їх княжна називає "августішими братами чи сестрами"), то вони воліють викидати гроші на срібні нічні горщики для своїх любасок, ніж дати на добру справу.
А взагалі ви тієї думки, — спитав я, — що наша справа добра?
Добра чи не добра, — знову знизав плечима Доманський, — поки що важко сказати. Політичні справи в Європі зараз не блискучі. Порта дістала по шкурі й зализується. Куди їй там! Австрія може й одважилася б підтримати княжну, але оглядається на Францію, яка знову ж озирається на Англію, а Фридріх і Густав у Катерини під закаблуком, у них і своїх клопотів досить.
Та й Катерина на тім же суку сидить, — вкинув я.
