Володарка Понтиди - Косач Юрій
Щоправда, вексель за моїм підписом не має для нього ніякої вартості. Тоді я стягнув з пальця перстеня, який подарувала мені матінка при прощанні, і готовий був дати Пою в застав. Лихвар довго його оглядав і нарешті запропонував круглу суму — 900 ліврів. Звичайно, це було дуже мало порівняно з справжньою вартістю клейнода, бо це був щирий і рідкий діамант, але що було діяти? Я схопив гроші і вибіг з контори, завернув візника, що проїздив повз мене. Не було навіть часу роздумувати над халепою з моїми грішми в банку. Я штовхав візника тростиною в плечі, бо мені здалось, що його харлак ступає надто поволі. Але краще б він зовсім Не поспішав...
На Орлеанському взбережжі був рух, зовсім незвичний для ми і затишної вулиці, затіненої липами і осокорями, за якими біліли здебільшого невисокі палацики, де проживали багатії, заможніші, спокійні сім'ї та їхня челядь. Тепер снував гомінкий, мабуть підбехтаний натовп, що прийшов звідусіль, а біля самого палацику княжни сновигала громада поліцейських приставів та судових яриг.
Стражники з алебардами намагалися виважити браму, перед якою стояла чорна карета, а дещо на одшибі — берлина, запряжена цугом. В ній стояв чолов'яга невеличкої постаті, але грубенький, дідок з розжевреним, презлющим обличчям, в оксамитному чорному каптані з золотим шиттям. Цей дідок навіжено верещав, пихкав і сіпався, як зінське щеня, вимахуючи тростиною. Я зразу ж збагнув, що це ніхто інший, як той барон Шенк, який наслав на нас яриг і профосів.
Оскільки мене тут мало хто знав, та й нікому я нічого не був винен, я, відіславши візника, змішався з юрбою ледарів, покоївок, перехожих, що стовбичили, ловили гав та всіляко обговорювали подію. Говорили різне: начебто в палаці жила зграя фальшивомонетників та викрадачів трупів. Так казали одні, а інші впевняли, що тут був дім гри та й ще з охочими дівками. Дехто казав, що тут переховувались переодягнені, прогнані з Франції єзуїти.
Я не брався до суперечки з ніким, я думав лише про те, що діється тепер з княжною, та як вона мабуть із-за завісок озирає цю всю веремію; з яким зболілим серцем! Щодо барона, то він репетував, як на живіт, стоючи в своїй берлині, гукав, що його окрадено курвою всесвітньою і її заведіями, що він за ними гонив аж із самого Дрездена, у Саксонії, що забере все майно з палацу, всі меблі, всі куфри, все що у нього було награбоване цією ватагою перфумованих розбишак. А княжну, — він висловився мерзотно, — враз із її любасами, запроторить до Бісетру, або до святого Лазаря, де цю ледащицю затаврують розжевреним залізом та й зашлють на галери.
Тимчасом хтось з-під осокоря робив мені знаки. Я пізнав Монтеги Уортлея і цій мармизі зрадів, як рідному братові. Він пошепки сповістив мене, що княжна, як тільки почалася облога палацику з забарикадованою брамою із середини, видерлася через кухню на задвірки. Тепер вони, тобто Дама з Азова, Доманський і Христанек, з деякими наоспіх підхопленими куфрами та клунками, чекають мене як спасителя в таверні біля Тамплю. Всі лакизи і покоївки, передбачуючи мабуть халепу, розбіглися мов мишва, хто куди міг.
Миттю ми подались геть від того гемонського зборища, а народу вже назбиралося чимало і браму якраз виважено. Коли ми нарешті прибули в таверну біля Тамплю і я побачив отулену в мантиллю, печальну і вкрай налякану княжну, я припав до неї з благанням твердо перенести нещастя і не піддаватись жорстокій долі. Гроші, які я вивалив зразу ж на стіл, явно підбадьорили її, а особливо зовсім похнюпленого Христанека. Тільки Доманський із стоїчним спокоєм дудлив вино. Собачки, які вже звикли до мене, радісно скимлили, попугай верещав, два коти жалісно нявчали, а мавпа, либонь з тих радощів, пустила смердючу сеч на голубиний камзол Христанекові, призводячи його до люті. А час не чекав. Тимчасом Доманський, з допомогою господаря цієї обскурної таверни, договорився з візником, власником постшезу, що мав би доставити нас до Бар-ле-Дюку, з наказом гнати коней щосили. Я виплатив йому десять луїдорів, та й то була божеська ціна, бо бурмило-візник, як і господар таверни, підозрівали, що з нами не все гаразд і кожної хвилини могли нас видати поліції.
Нас четверо, враз із мавпою, негритеням, собачками і котами, з бідою влізли в постшез, щільно затуливши завіски. Монтеги У орт лей виплигнув на кізли. Крізь Сент-Антуанську заставу ми проїхали без труднощів, мало не задавивши пішоходів, чвалуючи, а на рівному королівському шляху коні понесли карету як пір'їну. Христанек аж перехрестився, хоч мені давніше говорив, що він однодумець Вольтерів та, як і автор "Орлеанської діви", не богомільний. Проте всі ми з полегшею зітхнули, коли за нами зостався Париж — цей новітній Вавілон, оселя пустощів, шельмівства та інтриг.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПАНІ ДЕ ТРЕЙМУЛЬ
"Часто жага найрозумнішу людину перемінює в дурня, а найдурнішу робить розумною".
Ларошфуко: "Максіми"
В світі цьому подивуй з пришельця — людини,
Що проходить всі навкіл численні країни;
Він безсмертя захотів у світі дочаснім,
Себе прагне затвердить у світі тім краснім.
Але ворог із путі бажає прелютий,
Збити, стерти нанівець, а душу здобути.
В битву муж іде і з ним стає, однак не по силі,
Йде на дужчого, хоч сам у кволому тілі...
Йоаеаф Горленко: "БРАН У ЛЮДИНІ-МАНДРІВЦЮ"; 1737.
Де руки гріть, там треба і вогню.
Іриней Фальківський, XVIII ст.
1
Погоні за нами не було, то ж мої співподорожні підбадьорились і серед жвавої розмови взялися за кошик з провізією і вином. Відгорнено завіски і всі захоплювались прегарною околицею Іль де Франсу з її темнозеленими тороками лісів і дібров, лазуровими річками і високим темносинім небом. Тільки у мене щеміло серце, бо я прочував, що цей безугавний дзенькіт кінських підков не віддаляє мене, а навпаки, наближає до ще більших халеп, у які я лечу стрімголов. Бо ж справді, коні реготали б над моєю бідною головонькою, очманілою від того гаспидського кохання, з якого досі не було жодного хісна.
По-моєму, княжна поки що не мала ніяких чітких планів на майбутнє. Халепа з Шенком, — казала вона, — застала її зненацька; вона зоставила в Парижі чимало майна, ледве встигнувши захопити із собою клейноди та важливі документи, свідчення її царственного походження та всіх її прав. Христанек пропонував прямувати на південь, до іспанського кордону, але, за порадою Доманського, постановлено їхати таки до Німеччини, перш за все до Мангейму. Доманський, на основі листування з якимсь князем Радзівілом, ватагом барських конфедератів за кордоном, твердив, що тепер у Мангеймі великий з'їзд утікачів з-під тиранії Катерини та й Фридриха II; що прінц-електор Пфальцу-Палатинату дуже прихильно ставиться до них і, за всіма ознаками, підтримає нашу (тобто княжни) справу.
Була й інша причина: десь в околиці Мангейму перебуває ментор і спільник Доманського, чаклун граф Сен-Жермен, криючись під іменем графа Зулогі, і Доманський зможе від нього видерти нарешті секрет роблення золота та діамантів чистої води.
Крім того, — зловісно додав цей маг, — за нами вже без сумніву йдуть гончі листи і поки ми доберемося до Тарбу, або лише до Ліону, нас схоплять, та й самі іспанці з радістю видадуть нас жандармам Людовика XVI..
До Мангейму, тільки до Мангейму! — аж зайнялася рум'янцем княжна.
О, безжурносте жіноча! Настрій у всіх зразу ж покращав, і ми відводили душу якийсь час глузуванням з барона Шенка, який піймав такого облизня. Ми уявляли собі його роздратовану пику, коли він, вдершись до палацику, нікого не застав. Розуміється, я думав, що він на тому не зупиниться. У нього, та й у президента поліції в Парижі лабети довші ніж у нас не тільки в Іспанії, але ще й перед кордонами Палатинату. Нас можуть спіймати, як рибок у сачок. Однак княжна зовсім не турбувалася, так немовби нічого не сталося. Леле, яка безжурність! Проте вона, треба сказати, визнала в мені героя на цей день: бо ж якби не мої грошенята, то сиділи б ми усі, як пацюки, накриті рядном. її погляди були для мене не лише дружні, але навіть зальотні. То ж я влучив хвилину і стиснув її руку, а вона відповіла заохотливим стиском, проте, хоч у кареті було темно і тісно, вона нічого іншого не допускала, мабуть з уваги на наших співтоваришів, які хоч дрімали, але були чуйні, як ті ґедзі. Я її розумів: вона не хотіла їм давати будь-яких приводів, що я значу для неї більше ніж спільник у її політичних ділах.
Ми прибули в Бар-ле-Дюк на світанні і вирішили відправити карету та подорожувати далі, до Нансі, диліжансом як задля ощадності, так і задля обачності. Безпечно це не було, хоч наші паспорти були начебто в порядку. Коли ж ми пересіли до диліжансу, мені було любо, бо, втомлена понад міру, княжна схилила свою голову на моє рам'я і спала увесь час, прокидаючись тільки від вибоїн на шляху або, щоб поласувати курячою лапою та келихом бургундського.
Доманський і Христанек затіяли з якимись панками доволі підозрілої кондиції партію в ланскне, сподіваючись обіграти дурників у чотири руки. Англієць Уортлі хропів і собі, висвистуючи носярою, а я дивився на погожі лани і гаї Шампанії та Лотарінгії, що зеленіли обабіч шляху, та думав свої невеселі думи. Правда, я був щасливий, відчуваючи присутність моєї укоханої особи біля себе, але мене непокоїли всежтаки доволі раптовні зміни в моєму досі рахманному, аж ніяк не буревійному житті достойного сина своїх ще достойніших батьків. Адже, сказавши щиро, я став волоцюгою, людинкою без дому і племені; мене можна було б вважати (принаймні в деякій мірі) порушником законів чужої країни, де я був лише гостем, а тепер подекуди учасником злочинної дії.
Політична інтрига, в яку я встрягнув, нічого доброго, взявши на здоровий розум, не віщувала. Та й, кажучи правду, без поетичних прикрас, що взагалі, могло б з неї вийти? Кому схочеться заступатися за княжну, встрявати в суперечку з могутніми цього світу? Але, що ж, назвався грибом, то й лізь у козуб. Для мене бачити усміхнене обличчя княжни було такою радістю, що я, хочби задля того, не вагався поставити на карту моє добре, хоч ще юнацьке ім'я, мою честь, яку мої батьки наказували так берегти... На одну згадку про те, що мій материн перстень знаходиться в гаманці загрібущого лихваря, мене брали чорти.
