Повія - Мирний

I справ­дi, Ма­ри­на на­че пе­ре­ро­ди­ла­ся: по­ча­ла пе­ред под­ру­гою так ве­се­ло ще­бе­та­ти. Дав­ня Ма­ри­на, ве­се­ла, жартiв­лива, зно­ву ожи­ла, зно­ву ста­ла пе­ред Хрис­тею.

Вона, нас­мi­ха­ючись са­ма над со­бою, по­вi­да­ла усе Хрис­тi: як i ко­ли по­лю­би­ла сього iро­да, як жар­ту­ва­ла з ним, як вiн обi­цяв же­ни­ти­ся, а во­на й по­вi­ри­ла йо­му.

- I то­бi те­пер не страш­но? - спи­та­ла­ся Хрис­тя.

- Чого ж ме­нi страш­но?

- А як же: як ма­ти дiз­нається? як у се­лi по­чу­ють?

- Що ме­нi те­пер ма­ти?.. Шко­да, що бу­де по­би­ва­ти­ся ста­ра, та що?.. Я те­пер од­рi­за­на ски­ба од хлi­ба! А в се­ло я не пi­ду. Чо­го я там не ба­чи­ла? Щоб кож­не на те­бе пальцем ти­кало? очi ви­би­ва­ло? Не тiльки свi­ту, що в вiк­нi - за вiк­ном йо­го бiльше!.. Є нас, Хрис­те, та­ких усю­ди ба­га­то… жи­вуть же! А пiс­ля свят поїду до па­ни­ча на се­ло… са­ма ха­зяй­кою бу­ду. Чорт йо­го бе­ри: пiш­ло жит­тя шке­ре­берть - хай iде! А йо­му, скур­во­му си­но­вi, до­ка­жу. Те­пер усе ла­щиться; те­пер i на­зад; зос­та­вай­ся, Ма­ри­но! Хай все зле та ли­хе з то­бою зос­тається! Що я тут? - най­мич­ка, по­пи­хач. А там - са­ма ха­зяй­кою бу­ду… Своє гос­по­дарст­во, свої ко­ро­ви бу­дуть… слу­гу за­ве­ду… Приїжджай ко­ли­-не­будь у гос­тi, по­ди­виш­ся, якою я па­нiєю за­жи­ву! Оцього дран­тя й на слу­зi не по­ба­чиш, - ука­за­ла во­на на не­ве­лич­ку дi­роч­ку в плат­тi i взя­ла ще бiльше ро­зiд­ра­ла. - А ко­ли б ти ба­чи­ла, що за лю­тий вiн був, як по­чув, що я поїду? Усе ха­пає з ме­не, усе рве, ки­да у сi­ни, но­сить у свою ха­ту - i смiх, i ли­хо… Ска­зив­ся, зов­сiм ска­зив­ся!.. - I, як со­ва у глу­пу нiч, хи­жо за­ре­го­та­ла­ся Ма­ри­на.

У Хрис­тi во­лос­ся зня­ло­ся уго­ру вiд то­го ре­го­ту. Чер­во­не об­лич­чя под­ру­ги, її блис­ку­чi очi зля­ка­ли Хрис­тю.

На який час Ма­ри­на за­мовк­ла, пох­ню­пи­лась, а там… пiд­вела го­ло­ву i зно­ву сер­ди­то за­го­во­ри­ла:

- Ну, та й твiй доб­рий!

- Хто мiй? - бо­яз­ко спи­та­ла­ся Хрис­тя, ду­ма­ючи: нев­же во­на це про па­ни­ча за­ки­да? Нев­же во­на що знає?

- Та вже ж не хто - па­нич! - скрик­ну­ла Ма­ри­на. - Учо­ра був у на­шо­го… Гра­ли там, спi­ва­ли… Наш хле­бес­нув та й по­чав жа­лi­ти­ся, як йо­му шко­да ме­не, що вiн та­ки, ма­буть, оже­ниться на ме­нi… А твiй i по­чав ви­чи­ту­ва­ти: i му­жич­ка во­на, i не­рiв­ня! Що ти не пер­ший i не пос­лiд­нiй; не ти - мо­с­каль би знай­шов­ся… Я ле­жу отут на по­лу, а ме­нi усе й чут­но з-за стi­ни. I та­ке ме­не зло взя­ло то­дi! Так би, здаєть­ся, схо­пи­ла­ся, ус­ко­чи­ла до їх та й уче­пи­ла­ся кiг­тя­ми в йо­го баньки!.. Му­жич­ка! не­рiв­ня!.. А вiн хто? ве­ли­кий пан? Хi­ба вiн як па­нич той жи­ве? - як вов­цю­га сi­рий! Вiн i з людьми не знається, все б по шин­ках ти­няв­ся! Я б же, мо­же, йо­го хоч од шин­кiв од­би­ла!.. Не ти пер­ший, не ти пос­лiд­нiй!.. Вiн зна, хто був пер­ший?! Мос­каль знай­шов­ся б!.. Я б нi­чо­го не хо­тi­ла, як­би тi мос­ка­лi, як iти­меш вiд своєї по­па­дi, зверну­ли то­бi, як кур­ча­тi, го­ло­ву!.. - при­га­ду­ва­ла то се, то дру­ге Ма­ри­на i все де­да­лi ро­би­ла­ся лю­тi­ша.

Аж ось по­чу­ло­ся: стук­ну­ли сi­неш­нi две­рi, рип­ну­ли чобо­ти… Ма­ри­на за­мовк­ла, прис­лу­ха­ла­ся. Рип наб­ли­жав­ся до кух­нi… Цок­ну­ла клям­ка, две­рi роз­чи­ни­лись, i в кух­ню усту­пив Довб­ня.

- А-а, здо­ро­ва! - при­вi­тав­ся вiн до Хрис­тi. - Я й не ту­ди, хто тут го­мо­не, аж се ось хто! От дiв­ка!.. От, а се?.. - без­на­дiй­но ткнув вiн ру­кою на Ма­ри­ну.

- Поздоров, бо­же!.. - зло увер­ну­ла Ма­ри­на i за­мовк­ла.

- Кого?.. - за­пи­тав­ся Довб­ня. - Зла тво­го?.. Ти й спер­шу бу­ла лю­та i зги­неш та­кою!

- Я знаю од­но­го ду­рис­вi­та, що ра­дiв би, як­би я й сьогод­нi зги­ну­ла, - ще лю­тi­ше вiд­ка­за­ла Ма­ри­на. - Та як­би бог слу­хав…

Христя си­дi­ла, як на ву­гiл­лях, i жда­ла, що ось не­за­ба­ром i здiй­меться ба­та­лiя!

- Дурного че­ред­ни­ка? - до­кiн­чив Довб­ня Ма­ри­ни­ну по­го­вi­рку.

- Авжеж! - лю­тує Ма­ри­на.

Довбня свiр­ко­нув очи­ма, гiр­ко ус­мiх­нув­ся i по­вер­нув­ся до Хрис­тi.

- Отож, як бач! Отак завж­ди… От ти си­диш тут, слу­хаєш, - роз­бе­ри нас: хто з нас пра­вий, хто ви­ну­ва­тий? Хто ко­го за­й­мав? Хто ко­му пер­ший гед­за ки­нув?

Христя гля­ну­ла i на то­го, i на дру­го­го, не зна­ла, що їй ка­зати. Ма­ри­на ви­ру­чи­ла. Хи­та­ючи го­ло­вою i приз­ро дивля­чись, во­на по­ча­ла:

- Хто з нас пер­ший гед­за ки­нув? Ану, хто пер­ший? Хто тро­хи не в но­гах ла­зив, ру­ки ли­зав, по­ки тре­ба бу­ло?

- То дав­ня рiч… - по­чав Довб­ня.

- Давня? - пе­ре­би­ла Ма­ри­на. Очi її, на­че гост­рi но­жi про­ти вог­ню, заб­ли­ща­ли.

- Давня ж, дав­ня… А сьогод­нi… сьогод­нi хто ви­ну­ва­тий?

- А за дав­нє хто ви­ну­ва­тий? - у свою чер­гу спи­та­ла Мари­на.

- Та пi­дож­ди, дай сло­во ви­мо­ви­ти… Отак завж­ди!.. Ну - я! я ви­ну­ва­тий! - скрик­нув Довб­ня.

- А хто бiльше ви­ну­ва­тий? - зно­ву пи­тає Ма­ри­на, пот­ро­ху од­хо­дя­чи.

- Ти! - од­ру­бав сер­ди­то Довб­ня. - Ти нi­ко­ли путнього сло­ва не ска­жеш! До те­бе з лас­кою, а ти - з сер­цем! Те­бе про­сиш, а ти до бi­со­во­го батька по­си­лаєш!.. Ти ка­жеш - же­нись. Хай по-твоєму бу­де! Та чи по­ду­ма­ла ти, яке на­ше жит­тя бу­де? I я з за­па­лом, та й ти - огонь-пет­ро­вич! То­бi сло­во, а ти - де­ся­те­ро… Та ми по­рi­же­мось, дур­ко!

- Тепер, не­бiй­сь, дур­кою ста­ла, а спер­шу то й ро­зум­ною бу­ла!

- I спер­шу бу­ла та­ка! Тiльки кри­ла­ся, тiльки не показува­ла ­своїх зу­бiв пе­ред людьми. А як по­ка­за­ла, то й вид­но, що то за пе­рець стрю­ку­ва­тий! Ма­ри­на тiльки важ­ко зiтх­ну­ла та скрут­ну­ла го­ло­вою.

- Уп'ять же й те, - по­чав зно­ву Довб­ня. - Хто пер­ший на роз­лад­дя пi­шов? До ко­го жи­ди що­день швендь та швендь у ха­ту та шу-шу, шу-шу?.. Пи­таю, чо­го то жи­ди уна­ди­лись? - Та то ко­ра­лi ку­пу­ва­ти!.. Ну, ко­ра­лi - то й ко­ра­лi. А вихо­дить, що ти зби­раєшся їха­ти. Який­сь бла­зень з го­лод­ра­бих по­лу­пан­кiв, по­за­рив­шись на твої очi, при­сог­ла­ша до се­бе. Ти ж зго­ди­ла­ся? Ти пер­ша зго­ди­ла­ся! I ме­не не спи­та­ла­ся. Ска­за­ла жи­дам: доб­ре, поїду! А ме­нi чу­жi лю­ди про те дове­ли… Так оце во­но що?.. Ме­нi, ду­маєш, лег­ко бу­ло слу­хати? Лег­ко, га? От ти й роз­су­ди: що, як­би ти бу­ла моя жiн­ка, а тут де не вiзьмись хвин­тик з ули­цi… I ти чiп­ляєшся йо­му на шию! Гар­но бу­ло б ме­нi на те ди­ви­ти­ся?

- Якби ж бу­ла жiн­кою… А те­пер я що?

- Жiнка! - скрик­нув Довб­ня. - Що не­вiн­ча­на? Плю­вать ме­нi