Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Брат, будучи обсаджений клопотами князівства, полишив гостя з отньої землі на синів своїх, а паче всього на Ярослава, котрий жив при вітцеві й був вітцевою десницею в ділах княжих. Він майже одних із Світозаром літ, до того ж схильний до бесіди муж. І те йому цікаво знати, і друге, і третє. А оскільки й Світозар був тих же літ і тої ж вдачі, то швидко зблизився із Ярославом. Коли пішо ходили на Втікич, спускалися кам'янистим берегом до води й подовгу засиджувалися над нею, бесідуючи, коли сідали на комоней і правилися на околії — ближні чи й дальні. Княгиня лиш для виду ганила сина — чи то ж можна зникати так надовго, про себе раділа, що діверко зблизився з сином, що йому мило в них і втішно.

Ярослав більше, ніж хтось, бачив ту втіху й сказав якось:

— Вітець давно нахвалявся послати мене на східні обводи землі нашої, приглянутися, що робить там сторожа і чи робить те, що велено. Хочеш, подамося вдвох, побачиш усю землю нашу.

— Се надовго?

— На седмицю, не більше.

— Згода, поїхали.

Думав собі: де що вишукається така нагода — не лише бачити землю, якою правишся, гомоніти з людом, що зустрічатиметься на путі, а й мати під боком мужа, котрий пособить і побачити все, що в найліпшого, і погомоніти з ким слід, і витлумачити те, що потребуватиме витлумачення. Ано, се ж нагода з нагод!

Воно так і було. Ось тільки їздили вони не седмицю — всі три. Бо Ярослав, як мовилось уже, належав до тих, що вміють захопити бесідою про звабні і найзвабніші куточки на землі Втікицькій, а Світозар — до тих, що не можуть розминутися із звабами. Було їх, путників із стольного Дитинця, і на річках, що так густо мережать землю Втікищьку, і на озерах, по оседках і сторожових вежах, між людом і далі від нього — десь на галяві лісовій, при мирнім вогнищі чи на березі річки, озера, обжитих всього лиш дичиною.

— І така земля он як довго лишалася незайманою, — мислить уголос Світозар.

— Тебе дивує се?

— Таки дивує. Люд склавинський та й наш, антський, ои скільки крові пролив, прагнучи сісти в ромеях, а чим тоті ромейські землі ліпші за сю?

— Не бачив їх, — осміхається Ярослав, — не можу судити.

— А я бачив. Фракійські та мізійські землі, надто ті, що при горах, таки вельми звабні. І затишні, і плодоносні, сонцем виповнені, гейби братниця вином, і водою, що стіває з гір, доста напоєні. А про те, що вони набагато ліпші, ніж ваша, не сказав би. Се ж, Ярославе, не земля — благодать божа. У Тивері був, уличів навідав, а такої благодаті і таких статків, як у вас, недавніх вигнанців, не бачив.

— Вітець мій пишається сим, каже, хоча Втікич і не зовсім та земля, якої шукав, все ж ліпа є.

— А як він із князем Києва живе? У мирі, злагоді чи ні?

— Та ніби в мирі, хоча й потерпає, аби не порушився він. Був час, коли поляни хотіли переселити нас у степ задніпровський, на ті обводи, що межують із кочівниками асійськими. Однак вітепь мій твердо став супроти того. І добре вчинив. Хоч обри й пішли з степів, зникла загроза вторгнення, та нині знов інакше є: хазари стали проникати за Сіверський Дінець.

— Із лихими намірами?

— Де ти бачив, щоб ходили з добрими? Поки що на Сіверянщину заряться. Та чи може бути певність, що не підуть і в наші землі? Тож і потерпаємо: як буде, коли підуть? Через те, властиво, й дбаємо про надійність сторожових веж. Як і про єдність із полянами та й іншими племенами в землі Трояновій.

"І тут нема, виходить, супокою. Де ж є він і чи може бути?"

Коли повернулися нарешті до стольного Дитинця на Втікичі, не став уже засиджуватися в брата. Погомонів із ним на останок, сказав "спасибіг" господині за ласку і гостину та й подався з своїми тивериями до Росі, а звідтам — на стольний город росів і полян Київ.

Він не видався йому таким великим та величним, як чув про нього. Тільки-но виїхав із лісу — й одразу ж став перед високою стіною на землянім валу. Лише ворота та вежі обабіч воріт й виказували: се не просто громаддя в дебрях лісових, се — город. Велич полянської тверді над Дніпром завважилась пізніше, як поминув забудови під стіною та ближче до намістя, затим — саме намістя перед княжим теремом, завважив требище із встановленими на ньому ликами богів, нарешті сам терем і ту високость, на яку вознісся він над великою рікою.

— Йой, — мовив захоплено і перезирнувся з воями, що стояли обіч нього. — На таку гору не всякий огир витеребиться. Правду казали: міцно стоїть Київ на східних обводах землі Троянової. Глядіть, як далеко видно звідси в степ і як гордо вознісся город сей над степом.

Був потішено збуяний, переступаючи поріг княжого терема. І сподіванки мав світлі із світлих. А в теремі притьмарили їх.

— Князь слабує, — сказали, — й прийняти гостя не може.

— То, може, потім? Я зажду.

— Надії мало, молодче. Вельми слабий він.

Що ж робити? Обернутися й піти? Сказано недвозначно:

вельми слабий. Та як піде, коли погомоніти конче треба.

— Я син князя Волота із Тивері, Світозар, — пояснив челяді. — Князь повинен пом'ятати мене по тім вічу, що було у Волині. Скажіть йому, повернувся з Константинополя, хотів би побесідувати.

За сим разом йому не відмовили твердо, веліли пождати, перекажуть його бажання княжичу Велемирові.

Княжич виявився уважнішим і чемнішим за челядь. Сам вийшов до гостя, привітав та обласкав його, як належить всякому господареві, і вже потім запросив до себе на бесіду.

— Князь справді вельми слабує. Так вельми, що я потерпаю за нього і не хотів би класти на його плечі якусь повинність. Тож най княжич із Тивері скаже все, що хоче сказати, мені, а я перекажу те в кількох словах вітцеві.

Світозар розумів: тут не місце бути велемовним. А проте не сказати того, що хотів, теж не міг. Там, за Дунаєм, неспокійно нині і, може, більше, ніж будь-коли. Одне, Візантія, взявши над обрами гору, воспряне духом і може зважитися на більше, а друге, обри, не поживившись у Візантії, шукатимуть поживи десь-інде. Він був серед них, багато чув, а ще більше бачив і тому певен: ті, що, не замислюючись, потяли двадцять тисяч полонених і через те лишень, що вони не дали їм сподіваних солід, — не стануть вагатися, зберуться з силою й підуть на ратні промисли до сусідів. А оскільки йти їм немає куди, окрім слов'янських земель, слов'янам слід би подбати про єдність між склавинами та антами, якої, до речі, давно уже немає. Лише вона дасть спроможність здолати обрів.

— На жаль, анти теж не можуть похвалитися надійною єдністю. Князі окольні подейкують, ніби Кегаласт сіє розбрат. А се погана прикмета і вельми невчасна. Саме про неї й хотів би поговорити з князем Києва. Іду до Келагаста і йду з наміром сісти при ньому на те місце, що визначило мені волинське віче. Маю почути від князя, котрий, не сумніваюся, найбільше знає, хто є нині Келагаст і як мені бути з ним.

— Тривоги гостя не безпідставні, — мовив, розмислюючи, Велемир. — І в антах не все гаразд, і поза антами теж. Днями до Києва надійшли невтішні вісті: Візантія замирилася з обрами і вторгнулась вивільненими легіонами в землі склавинів. Йде велика і не на користь склавинів січа.

— Отак?

— Так, княжичу. Маємо, справді, щось діяти, і то негайно, бо погром склавинів може стати і нашим погромом... Я піду-таки до вітця й скажу йому про тебе, — зважився зрештою Велемир і став на рівні. — Пожди на мене, се недовго.

Лишившись на самоті, Світозар звівся й пройшовся до вікна, з якого видно було Почайну, а далі й сивий Дніпро, доли поза Дніпром.

Боже праведний та боже милостивий. Всього лиш літо минуло, як був там, на Склавинській землі, бачився з людом склавинським, таким чемним та добрим до нього, засгигнутим безліттям, розмовляв із привідцями на раді в князя-вітця їхнього — Лаврита. Нe даремно, виходить, печалився старий непослухом молодших, таки призвів він, їхній непослух, до вторгнення. Що ж тепер буде і як буде? Зуміють склавини зібрати силу і вистояти у ратнім поєдинку з ромейськими легіонами чи не зуміють? А як поведуться в такім разі вони, анти? Невже відсиджуватимуться й мовчатимуть, посилатимуться на те, що мають із ромеями ряд на мир і злагоду? Дуже ймовірно, що буде саме так, а небажано, аби було. Одне, у нього, Світозара, є повинність перед тим людом, перед їхніми князями, а друге, Велемир правду сказав: їхній погром стане й нашим погромом. То без сумніву, то напевно.

Господар дотримав слова, недовго лишав його на самоті. Об'явився невдовзі й сказав притишено:

— Заходь, княжичу. Вітець жде на тебе.

Князь Острозор справді почувався зле. Лежав, обкладений подушками, до болю вимучений недугом і до невпізнання висушений та постарілий. Бігме, зустрів би десь-інде, нізащо не признав би, що це Київський князь.

— Сказали мені... — ледве вимучував слова, — сказали, чим печалишся, княжичу. Се добре, що печаль твоя така. Як добре й те, що ти повернувся з ромеїв мужем зрілим і тямущим. Я не зможу вже стати в поміч землі нашій. І вітець твій, князь Волот, відійшов. Покладаємо надію на вас. Ось із ним, сином моїм Велемиром, та з князем Радимом даватимете лад землі і люду. А Келагаста не цурайтесь. Се тебе, княжичу з Тивері, стосується передусім. Іди й ставай при ньому радником, як віче веліло. А станеш, постарайся переконати: єдність слов'ян із слов'янами і князів антських між собою — наш єдиний порятунок.

— Як бути зі склавинами, отче-князю? — не втримався й запитав Світозар. — Невже полишимо їх без помочі?

— Лишати не можна і не тра. Однак і з ратною поміччю не спішіть. У нас із ромеями ряд про мир і злагоду. Скористайтеся сим і підіть до ромеїв та скажіть ромеям: коли з нами воліють жити в мирі, то най замиряться і з склавинами. В противнім разі ми рвемо з ними добрі стосунки і вільні чинити так, як велить нам чинити честь і сумління наше.

Світозар низько вклонився старому князеві, засвідчивши тим свою згоду з ним і свою шану до нього, і вже потім побажав йому одужання й вийшов.

XXXVI

У Волині Світозар не поспішав видавати себе за того, хто є насправді. Оселився поза городом, взяв до рук гуслі й пішов між люд торжковий. Бесідії князів ио околіях землі Троянової чув уже, цікавий був знати, що гомонить про привідцю на Дулібах простий люд — скудельники, лимарі, ковачі, рибалки, ті, що труться коло княжого терема, і ті, що далі від нього.