Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Лиш похитали головами "Догралися. А проте хай зіб'ють їм пиху, може менше посягатимуть на чуже". Де-де, а в захищеному лісами Волині надійно почували себе, брязкіт мечів за горами особливої тривоги не зроджував тут. Он скільки літ живуть у мирі з сусідами, чому б не вірити, що й далі так буде? Воспрянула й Даная духом. Ано, де ділася осмута, що так посвічувала в очах, де взялася й жвавість, що її пам'ята' ли від того часу, як була дівкою та водила танок з ровесницями. Чого так, ніхто, крім, може, стольника Світозара достеменно не знав. Єдине, що помічали, надто вже покладається вона на мислі-поради стольника, надто рада, '•• що він є нарешті. А ще стали помічати, що Даная неприховане вороже стала ставитись до мужа свого, не зважає на мислі його, коли йдеться про стольні діла. Слухає старійшин, питається ради в Світозара, на князя ані позирку, ані уваги, ніби його й немає на раді. Якогось разу спаленіла навіть і сказала: він, Келагаст, має пам'ятати, що помаджений на княжий стіл лише на час і що той час збіг ^же; у княжім роді на Дулібах е законний спадкоє; мець — її син. Стольник Світозар ледве вгомонив тоді їх, і Данаю, і Келагаста. Та чи й вгомонив би, коли б не старійшини та не скорботи людські, що таки зродилися тими днями на Дунаї і пригнали до Волина нарочитих від склавинів.

— Біда, братове! — сказали нарочиті. — Ромеї замирилися з Іраном і кинули супроти нас палатійські когорти, ту силу, з якою наша рать не годна упоратись. Поліг у січі ліпший привідця воїв склавинських Ардагаст, став жертвою підлої зради Мусокій. Прийдіть, анти, і станьте в поміч нам. Згадайте, ми з вами кревні в, нам негоже сторонитись один одного.

Даная не забарилася довідатись про те і чи не перша з'явилася до стольника.

— Що робитимемо, Світозаре? — спитала наполохано.

— Скликаємо раду старійшин. Приходь, поміркуємо купно з ними, як нам бути і що робити.

— Се треба трапитись такому, — пошкодувала, і в тім її пошкодуванню Світозар угледів, ба швидше відчув, ніж угледів, не просто жаль, — розуміння найбільшої, що була і що може бути, втрати.

На той час він близько стояв біля Келагаста. Яко мужа, обізнаного з римським правом і удостоєного звання стольника, його гостинно прийняли у Волині й нарекли на раді старійшин першим радником князя-привідці і слом землі Троянової. Та сталося так, що Світозар ще ближче і надійніше зійшовся за ці літа з Данаею, вигрів біля неї чи не иайзатишніше, що мав досі, місце. Тож не міг не розуміти її і не шкодувати купно з нею.

Коли зійшлися всі та вислухали склавинів, звернулися передусім до нього.

— Княжичу Світозаре. Ти довго був у ромеях. Скажи нам, чим зумовлений їхній похід за Дунай і саме на склавинів?

— Одннм-єдиним: частими походами склавинів у ромейські землі, їхнім наміром заволодіти тою землею, сісти в ній на віки вічні.

Келагаст визнав за потрібне перепитати:

— І то справді так є?

— У Візантії походи ті, як і вторгнення обрів, у кожного на устах. Давно вимагають від імператора: "Замирись із персами, звільни палатійські когорти й кинь їх супроти обрів та слов'ян". Так і сталося.

— То як же нам бути?

— Легковажити з Візантією не випадає. Однак і на поміч склавинам не можемо не прийти.

Радні загомоніли. Одні висловлювали свою згоду з тим, що казав Світозар, інші сумнівалися в його повитих туманом казаннях: як то можна і склавинам прийти на поміч, і Візантію не розгнівати?

Поцікавився тим і Келагаст.

Світозар, як і перед сим, не барився з відповіддю. Та й чого мав би баритися, коли виважив тоту відповідь на найточніших терезах — своєму сумлінню.

— Ми, як знаєте, маємо з ромеями ряд про невторгнеиня. Піти зараз супроти них раттю означало б иорушитя давно і надійно усталений мир.

— Ми ж не в їхню землю вторгаємося, — заперечив хтось, — підемо на поміч тим, супроти кого зняли вони меча.

— То байдуже. Так чи інак, підемо на ромеїв і стинатимемося з ромеями, а то буде не чимось іншим — січею, порушенням укладеного ряду. Робити маємо мудріше: пошлемо — і негайно — сольство до ромеїв з такою речшщею;

"Склавини — наші кревні браття. Коли ви, ромеї, є содругами антам і волієте бути ними й надалі, відведіть рать свою за Дунай, облиште землю Склавинії в супокої. Якщо цього не станеться, ми, анти, змушені будемо вийти і стати супроти вас всію своєю силою". Зважать на се — добре, не зважать — таки зберемось і підемо. — Розумно! — почулися голоси. — Присяйбіг, і розумно, і чесно. Коли не послухаються і не заберуться восвої ясі, не ми — вони будуть винні за порушення супокою між нашими землями.

— А ще скажемо, — надумавсь і вкинув іскру до вогню Світозар, — маєте гнів на склавинів, гасіть його у січах із ; склавинами на своїй землі. Приставай на се, княже! Приставай! І щоб сольство не марнувало дні на путях до Константинополя, — підказав хтось із старійшин, — посилай його в землю Склавинську, до стратегів, що змагаються зі . склавинами.

— Ні, — перечили інші. — В оба кінці посилай нарочитих: і до стратегів, що плюндрують Склавинію, і до імператора. Так буде певніше. Келагаст підніс меча, а діждавшись тиші, сказав:

—Чи всі пристаєте на се? Усі!

То так і зробимо: пошлемо слів своїх в оба кінці, а тим часом гуртуватимемо рать.

— І поставмо її на обводах, — порадили старійшини, — най бачать ромеї і знають: ми можемо й переступити їх, ди не заберуться зі Склавиніїї

— Розумно! Поставмо рать на обводах! Побачать — закрутять сідницями, і найперше ромейські стратеги!

Келагаст не відпирався. В ньому заговорив дух мужа, що прагне звитяги, і він з усім і всіма погоджувався. Бачив-бо: се і є та нагода, коли зможе явити себе світові. Убоїться імператор і піде зі Склавинії по добрій волі — усі знатимуть: примусили піти анти; дійде між антами і ромеямв до січі — знов знатимуть: слов'яни взяли гору над ромеями тому, що там були анти, а вів антів князь Келагаст. І най посміє тоді попрікнути в чомусь Даная чи нагадати зайвий раз: ти — князь до пори до часу. Сильних не судять, а здатних узяти гору над таким супостатом, як ромеї, не зрікаються.

XXXVII

До стратегів, що стояли на чолі ромейських легіонів у Склавинії, послали інших слів. Світозарові ж, яко знаному в стольнім городі Візантії, порадили правитися в Константинополь. Та й сам він не перечив. Одне, не дуже певен був, що стратеги ромейські послухаються антських слів і підуть із Склавинії без дозволу імператора, а друге, він, Світозар, справді добре знаний у Константинополі, йому легше буде доступитися до імператора, ніж комусь іншому з антського сольства. Якусь вагу у виборі сольської місії мало й те, що ніхто не був так обізнаний із норовами ромейських слів, як він. Заприсягтися може: рішенець імператора про ратний похід чи його припинення залежить не так від імператора, як від тих, що обертаються довкола нього. А серед таких, що стоять близько до імператора, немало його, Світозарових, навчителів, як і содругів по альма-матер. На них і покладає надію. Хай не всю, та все ж не останню.

Коли прибув до Константинополя та заговорив із сольськими про свою місію, не міг не завважити: ромеї подивовані, ба сполошилися, чуючи з уст свого виученика наміри антів втрутитися у їхню суперечку з склавинами. Той сполох швидко пішов гуляти по Августіону і не обминув, звичайно, аварського сольства, яке за Маврикія постійно перебувало в Константинополі. А від тих довірених слів Світозарова місія не забарилася стати набутком каганових вух і в сумнівній, як на його розсуд, версії. Бо не тільки Таргіт доповідав йому, доповіли й послані до Склавинії вивідники, і, що найбільше бентежило дух Ясноликого, запевняли, ніби їм достеменно відоме інше: анти, лишаючись вірними соузницькій домовленості, подають поміч: ромсям і вже тоді, як здолають склаиинів, підуть купно з ромеями на аварів.

"Знай, Ясноликий, — застерігали, — дружини антських князів стоять на обводах Склавинської землі в Карпатах і ось-ось підуть по ній лавами".

Різнобій звідів не міг не зродити в кагановім серці сум'яття, а відтак і люті: як сміють одні з другими іти в Склавинію, топтати комонями її землю? Хіба забули: Склавинія — його земля! Він був там, володів нею, а те, що пі: шов звідти, не є ще резоном. Пішов із власної волі, як і прийде брати данину з неї яко з поверженої в січі також.

— Небо свідок тому, — висік іскру і зродив полум'я, — цього не можна так лишати.

— Ано! — підхопилися покликані на раду терхани. — Цього не можна так лишати!

Їх підтримали недавні отроки, передусім ті з них, що встигли відзначитися в січах і стати привідцями в турмах, а відтак і радниками. І сколихнулося море, пішла гуляти хвиля людського гніву. Одна вища другої і дужча за другу.

— Ми поганьблені, Ясноликий! Завваж, ромеї усе ще мають нас за своїх найманців, тих, що є в них конюхами і не можуть корити собі інших!

— А анти? Чого йдуть у Склавинію анти? Труби, достойний привідцю, похід! Дай нам волю — і ми витуримо за Дунай ромеїв, заступимо путь до Склавинії антам!

Старші й мудріші потерпали вже: невже ці крикуни візьмуть гору?

— Не поспішайте! — урезонювали молодших. — Поспішність належить являти на боролищах, не тут. Тверезий розум інше каже: хай станеться так, щоб анти розбили з ромеями глека з-за склавинів та потяли один одного в сівчах. Ми ж, авари, діждемося слушного часу та й пожнемо плоди тих звад.

— Ждіть, якже, діждетеся! Сидиння не піде нам на по житок. Небо тому свідок: не піде! Досі мовчазний, хоча не менше, ніж його радні, обурений каган подає знак і тим кладе край суперечкам.

— Пристаю до мислі одних, — каже значущо, — не цураюся поради й других. У січу одразу, не розгледівшись, лізти нам не випадає. А проте й мовчати, коли йдеться про Склавинію, не личить. Кличте писців.

Баян був уже надто літній, щоб метати, як колись, блискавиці й котити долами громи. Сидів на узвишші білий, мов лунь, і геть зсутулений, а ще порізаний борознами-зморшками. По ньому видно, силиться зібратися а мислями, а зібратись не може. Гнів відтісняє їх чи старість неспроможна відшукати в закамарках пам'яті бажане? Бігме, молодшим і тямковитішим незручно став за нього. Кричать: Ясноликий, а де вона, тота ясноликість, коли привідця їхній більше на зловіщого схожий? Величають мудрим серед мудрих, а він ніяк не спроможеться явити її.