Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро
Кому випадав наглядати за комонями, табором, той мав дбати й про страву. Чо даремно тратити час?
Смакували довго і досита, бо відали: далі підуть ліси та й ліси. Чи натраплять у них на земні блага, що стануть для них їжею, одні боги знають. До всього ж іншою землею правитимуться — Улицькою, між іншим людом. То вже як доберуться до Втікича та загостюють у брата Богданка, м'енш за все думатимуть, чим насититись. Он скільки літ не виділися, вважай, від того самого дня, як прощалися з вітцем. Ано, від того самого. Тризна по померлому була гучна. Угя земля воліла удостоїти князя Волота честю й віддати достойну його діянням та Тивері шану. Тож гінці гнали комоней на всі чотири сторони світу, доправилися й до князя Богданка на Втікичи. Відтоді літ та й літ спливло, маму поховали вже. Буде про щи гомоніти з братом і за столом, і поза столом. Коли те, що каже про Келагаста Радим, правда, мусять гуртувати силу, котра поставила б князя дулібів на місце або усунула б як такого, що посягає на свята святих у антській спільності: бути кожному князю, як і кожному люду, господином у своїй землі непідвладним іншому князеві, най він буде й князем-привідцею чи князем-вітцем.
Що далі на сівер правилася Світозарова ватага, то твердішою ставала в кожного з ватаги мисль: тут, у сіверських весях, анти живуть ліпше, ніж там, у полуденних. Коли ж поминули уличів і зустрілися з першими оседками втікачів, і зовсім певні уже були: таки ліпше. Он які світлі та весело мальовані кушти мають, скільки курей, качок, гусей на подвір'ї кожного та й поза подвір'ям. І свині бродять поза оседком цілими виводками, і худоба випасається черідками.
"Се тому, що втікичі ліпше, ніж наші, полуденні поселяни уміють газдувати? — питає себе Світозар і одразу ж перечить собі. — Ба ні, се тому, що люд тутешній давно не знав ратного вторгнення чужинців, що князі сих земель менш витрачають ногат на утримання дружини і рідше ходять на полюддя. У нас, на Тивері, і від диму князеві дай, і від рала, угідь дай, і від бортей також дай. А в Богданка, видно, менше повинностей, тому й люд живе ліпше. Недаремно ж він хвалився, будучи на Тивері: "Не все знайшов я ведучи відселенців у світи, та дещо знайшов усе-таки. Люд мій не стоїть поза ратними виправами антської спільності ее так, одначе земля моя не знає спустошень, що їх лишають по собі вторгнення чужинців. А то надійна твердь для благодаті".
Мав би поспішати Світозар, аби добратися сьогодні до Богданкового Дитинця, спочити по довгих мандрах у його оселі. Проте не поспішає, зупиняється мало не в кожному, що трапляється на путі, оседку, бесідує з поселянами, доглядається до буття люду втікицького. Воїв починає бентежити це.
— Коли так правитимемося, — зауважують, — ніч застане в путі.
' — Не біда. Тут уже свій люд. У будь-якім оседку заночуемо.
Усі раділи їм на Втікичі, бо пам'ятали ще: вони з Тивері. Однак помітніше, ніж інші, горнулася до Світозара молода лагідь втікицька. Бо Світозар умів повести з нею річ. Тим розповість про землі, с яких бував, про люд, з яким знався; тим заграє на гуслях та заспіває про долю людську. А на спів усяке прийде, і старе, і мале, спів чи не найнадійніше єднає його з поселянами.
— Не кличе Тивер? — цікавиться в найстарших, тих, що переселялися купно з Богданком.
— Колись кликала, і дуже, — відповідають замислено, — тепер перестала кликати.
— Чом так?
— Кревних, що найбільше кликали, не стало, померли вже, ті, що є родаками вдруге, забулися. Далебі, тому, що крев уже не та, і клич не той.
— А земля? Дарунки-утіхи її за молодечих літ?
— То як сон. Та й те беріть на карб: інші маємо утіхи — дітей, онуків. До землі сеї приросли вже серцем. Щедра вона для нас, людове. До такої не можна не прирости.
— Ну, а князь? Як князь поводиться із поселянами, не зобиджає?
— За язика вкусися, молодче. Князь у нас достойний син вітця свого. І повинностями не переобтяжує, і на путі до розвою не стоїть.
— Ви сказали: достойний син вітця свого. Князя Волота маєте на оці?
— А то ж кого?
— Не гніваєтесь на нього й за те, що спровадив свого часу із рідної землі, відірвав від кревних?
— Діла людськії, сину мій, вимірюються не єдиним вчинком. Порочним був би той, хто мислив би саме так. А князь Волот багато добра робив землі своїй, як і люду. Ти молод і, далебі, не знасш: волостелини хотіли віддати його в жертву богам за те, що стояв на боці люду. Ми пам'ятаємо се, як і те, до речі, що не князь Волот вигнав нас із отньої землі, — вигнало безліття.
От як! Спаси біг тебе, родаку, за добру пам'ять про вітця, як і за мудру річ. Тепер я правитимуся до брата з чистим серцем".
Добувся до нього таки не того — наступного дня й застав не в мирнім спочиванні: був серед будівничих, котрі зводили стіну довкола стольного городця на Втікичі. Не міг не пізнати його, а проте й подивувався немало, пізнавши: Богданко примітпо посивів і обважнів у ході, ба навіть, не про князя кажучи, зсутулився, убрав голову в плечі.
— Чолом тобі, княже! — привітався. — Чи пізнаєш, хто загостив до тебе?
Дивився прискалено-пильно, як всі, хто недобачає вже, все ж недовго.
— Що з роду вітця мого, — заяснів нарешті, — що син княгині Миловиди, бачу, а котрий із них, бігме, не признаю. Чи не Світозар часом?
— Він, брате Богдане.
Спритно зіскочив із кобилиці, підійшов і почоломкався з ним тричі, як покон велить.
Розчулився князь. Забув про будову, ба навіть про те, що з Світозаром були інші тиверці, — обняв за міцні молодечі плечі й показав на Дитинець, терем у Дитинці.
— Прошу брата і довгожданого посланця з отньої землі до господи. Як добре, що ти намислив навідати мене.
— Я не сам, — нагадав про воїв і путників своїх Світозар.
— А так, так, — обернувся до комонних. — Прошу всіх до господи. Отам, — показав на дальню забудову, — поставте комоней та й заходьте, гості дорогі, на хліб-сіль, на бесіду застільну.
Столи княжі гнулися того дня від страв, напоїв і за столами було з ким вести бесіду. Окрім князя Богдана та княгині Зорини, теж сивої, гейби голубка, одначе жвавішої і не такої похилої, як муж її, були деякі з мужів втікицьких, очевидно, ті, що найближче стоять до князя, був увесь Богданків рід: сини з жонами, доньки з мужами, ті а дітей їхніх, котрі досягали вже отрочого віку.
Бесіда була звичною: господарі розпитували про Тивер, тих із тиверців, кого вони пам'ятали ще, гості ділилися тим, що виділи, правлячись із Тивері. Та ось мова зайшла й кро відселенців, їхню землю, що стала вже знаною не лише на Тивері.
— Хвалить тебе, брате, люд твій.
— Отак навіть?
— Правду кажу.
— За що б то?
— За те, що по правді живеш із ним, не оббираєш, як інші.
— Глядіть, — засміявся князь і кивнув мужам своїм. — Навіть такі є. А на зборищі вічовому не те кричать. Коли повів річ про спорудження твердей у князівстві, пупа рвали деякі, перечачи!
— А пощо справді надумався споруджувати їх? Живете он скільки літ у мирі та й нині загрози вторгнення не видно.
Князь затримав на Світозарові подивовані очі. в
— І ти тієї? ІІо-твоєму, тоді тра дбати про недоторканість землі, коли замоложується небо і є загроза, що вдарить грім? Ні, брате, то буде недбальство. Покійний вітець наш — най буде доброю пам'ять про нього — не тому вчив.
Дбання про тверді по Дунаї, Дністрі було його першою і останньою турботою.
— Тож по Дунаї і Дністрі. Там є ромеї, кутригури, обри.
— А тут є степ, звідки завжди можуть завітати небажані гості. Хочу піти, брате, з життя певним, що рід мій твердо стоїть і стоятиме на цій землі. Он на них, — показав на синів, — полишу її. Який із мене був би вітець, коли б полишав у непевності?
Діла земні, діла людські... Вони завжди були і, мабуть, будуть ярмом на виї в люду. Ано, дід Ярош усеньке життя своє, від отрочих літ до смерті те й робив, що стинався на бородищах, дбав про міць землі й безпеку люду, вітець Волот також. Тепер перейняті сим, денно і нощно уболівають про те Радим, Богданко, той самий Богданко, що обіцявся колись сісти в такій землі, де люд дбав би лише про благо, не про меч.Та чи вони одні такі? Кожен живе тим у своїм роді, в своїй господі. Ото лишень і одміни, що один печалиться благами всієї землі, люду, інший — благом та безпекою гнізда свого, родини, своєї, сказати б, маленької держави.
"Навіть я, — усміхнувся сам собі Світозар, — ано, навіть я, котрому полишене матір'ю гніздо, як кажуть, ні гріє, ні знобить, — навіть я перейнявся тим же дбанням і тими ж тривогами. Бо таки ними був спонукуваний, коли рушав у сії мандри, таки розвій людський і благодать людська будять сумління й кличуть до дії. Чогось іншого на землі, далебі, немає для всякого з нас, людей, і бути не може".
З сією певністю Світозар завершував застілля, з нею одійшов і до сну. Про те, що муляло від того часу, як мав бесіду з Радимом у Черні, заговорив з Богданком наступного дня, тоді, як були самі, без сторонніх.
— Радим сказав мені, що люд антський, князі окольці певдоволені Келагастом. Чи не скажеш, чому так? Я, як відаєш, напевно, визначений вічем йому у радники. Дуже можливо, що тепер, по завершенні навчання в Константинополі, буду таким при Келагастові, тож волів би знати.
— Радим належить до тих, хто невдоволений Келагастом найбільше, мав би пояснити, чо невдоволений.
— Сказав принагідне, а я не спромігся перепитати. Пізніше вже замислився і чую: не дає покою той натяк.
— Будеш у Києві, поцікавишся сим у князя київського, він був найзавзятішиіі у поєдинку з Келагастом, отож, як і Радим, знає достеменно. Я ж чув лишень одним вухом, і з того, що чув, виходить, ніби незлагода між братом нашим Радимом, князем Києва і Келагастом постала з-за Тіри й морського пристанища в Тірі.
— Посягав на неї?
— Кажу ж, достеменно не знаю. Дуже можливо, що й так.
Он воно що! Чи не заговорив у Келагастові черв'як, на якого сусіди найбільше покладаються: мені мого мало, мені подай усе? А се лихе пробудження неодмінно пробудить інше: се — твоє, а се моє, сиди ти там, я сидітиму тут. Від того піде звада в землі Трояновій, а її антам лишень і бракувало. Чи треба, коли так іти до Келагаста й бути з Келагастом? Утримати такого від злонамірених діянь нелегко буде, а бути причетним до них ганебно.
Сум'яття сі не полишали вже Світозара, і хто відає, чи не погнали б невдовзі до Киева, на бесіду а князем Київським, коли б подальші зустрічі з Богданком і його родиною не розтеребили в ньому інші, ті, що погнали в далекі мандри, поривання.
