Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

— Я своє віджила уже. Як ти житимеш — ось що болить мені. Усі мають жон, статки, мають оседки веселі, дітей в оседках. А де твої статки і діти де? Простити собі не можу: нащо пустила тебе за море, в науку ромейську? Таке безліття накликала тим дозволом на твою голову... Чи думала, чи гадала, що зроблю тебе найнещаснішою дитиною в роді нашім?

— А може, не такою вже й нещасною, мамцю?

— Йой, поглянь на себе та завваж, який є? Кістки та недугу приніс із ромеїв, більш нічо.

— Помиляєтесь, матінко. Змордований я, се правда. Не маю жони, статків — теж правда. Зате маю інше — розуміння світу і людей у світі.

— Що з нього, твого розуміння? Баяном станеш, ходитимеш від оседку до оседку та змагатимешся з недугами?

— І то діло, чом ні? Та воно — лиш частина того, що можу зробити для люду, землі своєї. Кажу ж, одкрив для себе світ і людей пізнав достеменно. Надто тоді, як був після ромейської науки в кривавих лабетах обринів. Коби ви знали, матінко, як багато пізнав я в тих своїх мандрах по світу та поневірянням у світі!

— Що ж робитимеш все-таки?

— Побуду якийсь час біля вас. Сам наберуся сили і вам постараюсь повернути її. Ну, а коли все стане на добре, подамся землею Трояновою — у Київ, до брата Богданка на Втікичі.

— Пощо так, сину? Лишайся в Соколиній Вежі. Відійду — тобі передам її. Матимеш прихисток, поле, а з ними й добро та статки матимеш.

— А Остромирко?

— Про Остромирка князь подбав уже.

— Ще мушу землю свою побачити — усю як є і люд на землі Трояновій, а тоді вже и стану на чомусь. Або ж в Соколиній Вежі сяду та робитиму те, що маю робити для землі і люду, або піду до Волина, обійму обіцяне вічем місце і теж робитиму. Одначе то вже потім, як обійду землю та завершу тими мандрами науку.

Мати дивилась та й дивилася на нього, такого рідного їй. Ніби й схильна була погодитися з ним, а все ж не могла. Щось перешкоджало їй, і таке велике, що переступити через нього несила.

— Скажи, — зважилась і заговорила зрештою, — чи прийняв ти, будучи в ромеях, віру Христову?

— Не прийняв би — не міг би навчатися, матінко.

— І увірував у неї?

— Того не можу ще сказати. Щоб бути відвертим, се тож кличе мене піти по землі своїй.

— Дивне кажеш ти, сину.

— Зате правдиве, матінко. Ромеїв бачив, обрів бачив. Мушу й до свого люду приглянутися, аби визначитись і старти на чомусь.

Помовчала і вже потім озвалася.

— Побудь коло мене, дитя моє. Доки жива, побудь, далі живи, як знаєш. А Соколину Вежу я заповім усе ж таки тобі.

XXXV

Сила до Світозара повернулася ще. І квіт молодечий І дав про себе знати: таким же пишним та доброликим став, розквітнувши, як і мати його в ліпші свої літа. А маму Миловиду не довго тримав ескулапськими стараннями на світі. Лише те літо, коли повернувся до неї, добула та зиму перезимувала. На передлітті, тоді, як буяв уже квіт, побажала всім, хто навідав її перед сном, доброї ночі та й не повернулася вже з неї. Сумирною була в житті, сумирно й відійшла з нього.

Ховали її, як і веліла, за християнським поконом. Убогими були тоті похорони. Люд, скоряючись своїй вірі і своїм богам, не пішов за гробом християнки. І псалмів не співали, проводжаючи в останню путь. З усіх, хто знав, коли і що співати, були лиш кревні, надто Милана та Злата. А їм не до співів нині. Зате на поминки-тризну по княгині тиверці не завагалися прийти. І на тризні не німували, пили, та їли, та воздавали хвалу княгині Миловиді. Да вже як дійшло до співів та танців, не шкодували сили, як і снаги. Аби знала небіжчиця, що вона не чужа їм. Аби знала та весела була там, у затишнім Вираї, та не гнівалacь на них, як не гніваються вони на неї за те, що належала до їхнього, тверського роду, а взяла до серця чужу віру, молилася чужому богові. Княгиня з неї була лагідна з людом добра, тож і люд лишається добрим.

Сумно стало в Соколиній Вежі без мами. Так порожньо і сумно, що Світозарові немало сили треба було докласти, аби утримати себ'е в отніх стінах. Коли б не повинність та не обіцянка, що її, як і сестри, дав колись мамі — зробити все, що належить робити, поминаючи душу покійної, таки ве всидів би в сих стінах. Тож так, властиво, й зробив: одбув сороковини по померлій, погомонів із челяддю, даючи і напутнє слово, та й подався до старшого брата князя на Тивері.

— Піду я, Радиме, і надовго. Знаю, повинностей у тебе доста, а все ж бодай іноді навідуйся до нашого праотнього оседку, питай з челяді про лад у ньому, коли буде така потреба, давай його. Повернусь ія мандрів хіба що наступного літа, на тризну-поминки по матері.

— Таки волієш обійти всю Троянову землю?

— Ано.

Князь, з усього видно, не мав наміру перечати сій забаганці брата, одначе не міг і не дивуватися їй.

— А як же буде з повинністю, що її поклало на тебе віче?

Світозар зміряв брата пильним і водночас веселим оком.

— Ти важиш на неї?

— А чом би й ні?

— Гадаю, то було лише сказано, аби замирити якось віче.

— Ба ні, Світозаре. Усі, коли хочеш знати, ждуть твого повернення й уповають на тебе. Келагаст творить діла, недостойні князя, а князя-привідці в усій землі і поготів.

— Гадаєш, я зможу прибрати його до рук і поставити на місце?

— Коли явиш себе достойно, — а тебе, певно, на те ж і вчили, аби явив саме так, — віче може й попросити Келагаста зі столу, оддавши його тобі. Знай: люд невдоволений ним і князі окольні також.

— У чільнім роді плем'я дулібського є свій спадкоємець.

— Того спадкоємця Келагаст не допустить уже до столу.

— На стіл не зарюся, брате, — відверто сказав Радимові. — А в Волині я теж буду і до Келагаста приглянуся. Тільки не зараз, перегодом.

— Куди ж зараз мандруєш?

— Піду по Тиворі, потім заверну до уличів, ще потім — до брата Богданка на Втікич, до росів за Россю і неодмінно в Київ. Той град на Дніпрі давно вабить мене. А вже після Києва подамся на Волин.

— З собою кого береш?

— Анікого.

— Як то?

— Не в похід же йду. Візьму гуслі, сумирну кобилицю та й по всьому. Правитимуся лише за тепла. Себе прогодую гуслями, кобилицю — травицею.

— Пусте задумав, — нахмурився князь. — Правитимешся землями, де ліси та й ліси, а в тотих лісах сила-силенна звіра всякого, це бракує й татей. Як собі знаєш, а я самого тебе не пущу. Візьми бодай кілька воїв, бери ногати, інші статки та наїдки, тоді вже и ирався. Княжого роду-бо є. Як можеш годувати себе гуслями?

Був справді н'еабияк обурений та й непохитний. Бачачи те, Світозар не став сперечатися з ним. Хоче, аби було так, най буде. Путь справді он яка далека. Не так уже й безпечно вирватися в таку далеч самому.

Якийсь час (і доволі тривалий) мандри Світозарові й тих, що супроводжували його по Тиверській землі, не обіцяли чогось лихого. Більше міг би сказати: були щ'едрі на сумирності, як і на звади. Стояла ж бо та пора, коди оовце світить красно та ясно, не так часто, як на передлітгі, аамоложується небо й випадають на землю плодовосні дощі. Зате дерева, квіти, трави он як весело пнуться до сонця, і земля стає від тої веселості святково вбраною та знадною для ока. Присяйбіг, перші дві седмиці те й робив, що ставав на перепочинки та втішався привіллям, надто на Медоборах, де є і гори, і доли, поле і ліс. Гляне в один кінець — розкошує зелене безмежжя, гляне в другий — знову безмежжя та знади в безмежжі. Аж серце заходиться від тих розкошів земних. По горах кучерявляться одягнені в зелені шати ліси, по долах пишається дозрілістю буииотрав'я, а надто упоєні дарами Землі і Неба квіти між трав. Море зелені і море квітів між зеленню. Білих, червлених, синіх, жих, що споюють аер пахощами, а єство людське — відвуттям блаженства.

Щедрий серцем і веселий вдачею, княжич не замикався л собі і не лишався надовго з своїми утіхами. Гомонів із дружинниками, розважався в бесідах або ж брав до рук гуслі і співав пісні. Тому й дружинники доволі швидко звикли до княжича, якого досі мало знали. На приязнь від .довідали приязню, на щедрість — щедрістю. В путі були веселими бесідниками, на привалах — дбайливими челядниками, на перепочинках, надто поночі — надійними охоронцями. В оседку ночували чи десь під лісом, не шукали і сховку, навіть намета не завжди напинали. Стелили на щедро вистеленому сіні чи траві постіль та й спали під відкритим небом. А то свої чари і своє привілля. Ложе і тих, що в ложі, оповивала витеплена з дня і умиротворена віччю тиша. Лише час від часу, і то негучно порушував її кінський храп. Більше ані звуку з поля, як і з лісу та з неба, що над полем і лісом. Таке бездонно глибоке воно раннього літа і таке до щему чисте та звадне! Присяйбіг, подіної чистоти та знади й відшукати годі. А скільки зір у небі а які святково веселі вонм! Не упокорення — вознесения духу почуваєш у собі від тих піднебесних пишнот. Були б крила, бігме, не втримався б, знявся б і полетів туди, аби торкнутися тої утаємниченості чи принаймні погледіти, яка вона зблизька.

"Не поспішай, — урезонює себе княжич. — Забув хіба, як недалеко був від того, щоб полетіти? Втішайся, молодче, розкошами землі, вони не гірші за піднебесні".

Лише думка й зугарна на таке: щойно тішився Світозар чарами неба, уже опечал'ений. Бо перенісся помислами на інші терені й уздрів інші видива.

"Чи зможу колись забути їх? Невже супроти того, що зазнав там, на Дунаї і в Придунав'ї, що пережив під мечами та стрілами аварськими, і час безсилий? Не може того бути. Духу в мені не вбили, я ще воспряну духом!"

Перевертається Світозар із боку на бік, силиться позбутися їх, див, що були реаліями, і видовиськ, що в тепер дивом, а прогнати не може. Приходять та й приходять у мислі, будять уяву і гонять від нього сон.

"Хіба підвестися, полишити ложе? А що се дасть? Куди подінуся від думок про тоте безліття, як і від безліття, що так надійно засіло в мізках?"

Даремно князь Радим бідкався, проводжаючи брата, де візьме він і його путники їжу і чи скрізь візьмуть за ногати. Бої його добували її дуже запросто: там уполюють зайця чи косулю, там качку чи гуску, яких он скільки водиться по озерах та річкових заплавах. А сьогодні прокинувся княжич і перше, що вгДедів — дружинники поралися біля виловленої на світанні риби.

— Кому ж се боги послали такий щедрий улов?

— Усім, княжичу, бо всі смакуватимемо рибною юшкою і то невдовзі.

— А все ж ловив хтось один, ну, двоє.

— Сьогодні один, завтра ловитиме інший.