Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Присяйбіг, тому й вибирає золоту середину, що старий уже. Коли б не колишня слава, давно сказали б: "Іди, старче, доїти кобилиць на випасах, поступися місцем іншому привідці". Та надто велика вона, слава Баянова, щоб сміти казати вголос те, що дозволяв собі потаємна мисль.

— Випишемо гнів свій на папірусі, — таки надумається Баян, — і пошлемо його яко застереження імператорові Візантії і осібнопривідцям антів. Коли обернеться так, що ми таки встрянемо в січу з ними, хай знають, чому встряємо. Пишіть, — повелів писцям і знову змовк, ба навіть приплющив, зосереджуючись, очі.

Послання ве було таким гнівним, яким хотіли б бачити його радні, а все ж воно не приховувало того, що думали вони і чого жадали.

"Милостивий імператоре! — розмірене диктував каган. — До нас дійшов невтішний поголос, а люд склавинський ствердив його й свідченнями, що ромейські легіони, скоряючись твоїй волі, перейшли нещодавно Дунай і рушили у Склавинську землю яко караюча і свавільна сила. Вельми подивовані і обурені цим твоїм вчинком, імператоре. Кілька літ тому укладали ми з тобою ряд і заприсягалися, що ріка Дунай буде віднині мвроносним обводом ромейської й Аварської землі, нам — до вас, вам — до нас, а також до підвладних нам, аварам, слов'ян не вільно буде ходити, що житимемо відтепер у мирі та злагоді. А де він, той обіцяний мир, і де злагода? Чи вам, ромеям, не відомо, що земля Склавинська відтоді, як гуляв там аварський кінь і возносився над поверженими склавинами звитяжний аварський меч, належить аварам? По праву переявших змогу і славу належить, василевсе! Пощо ж пішов туди й береш те, що є нашим? Чи це не та татьба, в якій ромеї так голосно попрікають інших? Чи содруги й добрі сусіди чинять так?

Воліли б знати, як розуміти цю виправу? Невже імперія прагне нової січі з аварами?

Лишаюся вірний нашій домовленості і сподіваний на ліпше.

Каган аварів, гепідів і слов'ян Баян".

Антам писали інше послання, їм не нопрікали за порушення миру і злагоди, зате запевняли: коли переступлять обводи Склавинської землі, авари вважатимуть їх своїми супостатами і діятимуть по відношенню до них так, як велить діяти сумління кожного, на чиє посягають таті.

— Гінці, що доправлять наше послання Таргіту в Константинополь, знайдуться, — уголос міркував каган. — А кого пошлемо слом до антів?

— Дозволь мені, — вихопився Апсих. — Я швидко вгомоню їх.

— Ти тут потрібний, — одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому Баян. — Хто відає, як обернеться, може, доведеться гуртувати турми і вести на котрогось із супостатів. Поїде, мабуть, Калегул.

Брат не явив каганові такої рвійності, як хакан-бег. Підвівся звільна і мовив:

— Ти справді так вважаєш, Баяне?

— Не вважав би, не називав би твого імеві.

— Може ж, саме мені й не варто правитись до антів і з'являтися їм на очі.

— А це ж чому?

— Хіба каган не пам'ятає, як сталася смерть Мезамі ра? Молодший брат його є нині привідцею в антів. Він був тоді і все бачив.

— То й що?

— Може відомстити мені тепер, а через мене і всім аварам.

| — Коли то було? І ти давно уже не отрок, і ант. Не пізнав він тебе, Калегуле. А пізнає, то що ж, цим ми й перевіримо, який із нього привідця.

Калегул, видно, не розумів чогось, довго монявся та доглядався до місця, на яке мав сісти. Тим скористався один із Баянових синів, що ходили уже в терханах, і вихопився " наперед.

— Дозволь мені, отче, піти до антів.

То був Ікунімон, його, Баянова, утіха і надія. Всього лиш двадцять п'ять літ має за плечима, а он який дужий їй ставний стоїть перед вітцем і який доброликий. Точнісінько таким був він, Баян, за молодих літ, дарма що мадері в них не одної крові. Ось тільки певністю в собі, мабуть, і младомладий Баян не мігби зрівнятися з Ікунімояом. Воно й зрозуміло: не чийсь там — каганів син, не якийсь там — наймиловидіший з усіх миловидих і найвідважніший серед відважних. Проте не лише аварські діви гомонять між собою, воі, що були з Ікунімоном у січах, також.

— Хочеш очолити сольство чи купно з Калегулом, яко один із слів підеш?

— А чому купно? Калегул відмовляється, то піду я. Ближче пізнаю антів, своїх супостатів у будучині, коли очолюватиму сольство.

Одвага його приємно лоскотала Баянове серце. Такий, що окинув би всіх, присутніх на раді, умиротвореним зором і сказав: бути по-твоєму, сину. Та щось не дозволяло вчинити так. Боявся, що Ікунімон занадто молод для такої виправи, може привезти від антів не мир, а супротивно тому — воабуякня гніву антського і січу? А що коли саме молодому й поталанить врозумити антів, не допустити їхнього вторгнення? Де молодість, там одвага, а де одвага, гай і звитяга. Будь-кого до антів не пошлеш. Слати треба знаного й такого, що йому не бракує кебети. Ікунімон усім е такий. Може, справді варто зупинити свій вибір на ньому? До тієї слави, що мав син яко воїн і терхан, звитяга у сольському поєдинку з супостатом аварів не була б зайвою. А так, він, Баян, на схилі літ уже, останнім часом почував себе геть змалілим на силі. Аби каганом по ньому став Ікунімон, а не поміркованіший і більше шанований воями Дандал, цієї звитяги Ікунімонові таки не завадило б. І все ж лячно посилати свого улюбленця саме до антів.

"Хіба так зробити, — міркує й приглядається до радних, — аби авари повірили: звитягу в сольськім поєдинку з антами здобув Ікунімон, чільним в аварськім сольстві призначити його. Калегулу ж шепнути: "Дійде до перетрактацій — бери їх на себе. Ікунімон най буде першим радником при тобі і надійною обороною". А що, це мисль".

— Те, що покладаємо на тебе, вельми багато важитиме в долі родів наших. Чи розумієш це, синку?

— Чом ні? Маю затримати антів на обводах землі Склавинської, не допустити їхнього вторгнення в Склавинію.

— Коли упораєшся з цим, найбільшої шани достоїн будеш. Запам'ятай, стримаєш уже занесений над нами меч, вважай, покладеш Склавинію до ніг родів аварських. Аби те сталося, підеш до антів у парі з Калегулом. Досвід прийде, на випадок чого, на поміч молодості, а молодість — досвіду.

XXXVIII

Імператора Маврикія не вельми збентежило каганове послання: у нього є там, за Дунаєм, як і на полудень від Дунаю, сила, спроможна угомонити будь-кого. Це не злютовані наспіх когорти, це палатійське військо, варваре. Угомонить воно чи й зовсім витурить із Придунав'я склавинів, візьметься й за тебе, чекай. І все ж щось муляло Маврикію. Найбільше те, мабуть, що його вторгненням у землі склавинів невдоволені не лише авари, а й анти. Ці не обмежуються посланням, самі стукаються до Августіону, жадають говорити.

— Аварам дайте відповідь на послання та й по всьому, — каже сенаторам. — А цих, антів, доведеться вислухати.

— Що ж скажемо вислухавши?

— Найперше, маємо запевнити їх, що винні в розбраті склавини. Вони ось уже багато літ не припиняють татьби на візантійських землях, те й роблять, що вторгаються в обводи імперії, грабують люд, ба навіть поселяються на терені Візантії всупереч волі імператора. Якщо анти так дуже уболівають за долю склавинів, хай угомонять їх. Не ' буде татьби, посягань на чужу землю, не буде й нашої присутності за Дунаєм.

Маврикій відмовчується певний час, не інакше як дошукується чогось.

— Хто з антів прийшов на перетракції з нами? І — Стольник Світозар. Кілька літ тому навчався у вившій школі Константинополя і був винагороджений сим титулом за успішне оволодіння науками. — Он як! Ну що ж, це може, й на ліпше. Завтра запросіть його до мене.

Небагато домігся Світозар, побачившись з імператором, так небагато, що змушений був сказати йому на останок:

— В такому разі між антами і ромеями немає більше ряду про мир і злагоду.

— Як то?! — не повірив Маврикій. — Такого не може ; бути!

— Одначе так є. Була, василевсе, домовленість не переступати Дунай, вважати його довічною межею між ромейськими й слов'янськими землями. А ви переступили.

Імператор почав відступати, вертівся, гейби необ'їжджений огир під сідлом, та Світозар лишався непохитним, знай свого домагався: або імперія відкличе свої когорти а Склавинії і тим недвозначно засвідчить, що мав твердий намір і далі жити з слов'янами в мирі, або між нею і антами буде січа. Довелося поступатися Маврикію: пообіцяв знайти із сплавинами угодну для них і імперії мову, а знайде — одразу стане так, як і було: ромеї сидітимуть у своїй землі, слов'яни — у своїй.

— То най імператор зараз уже, — вхопився за те Світозар, — повелить своїм стратегам — Петру та Гудуicy — припинити січу і постаратися домовитись із склавинами про мир і злагоду.

Маврикій дивився на нього очима, в яких блудили і прикрість, і сум, і невдоволення. Видно було, ось-ось не стримаєтся й скаже: а чи не забагато хочеш ти, молодче? Одначе сказав інше:

— Ми подумаємо про це.

Обіцянка була воістину ромейська: і так, і ні. А то мала утіха. Світозар йшов з Августіону і ледве волік ноги. Знав: даремно сидів он скільки в Константинополі, нічого не висидів. Понад півстоліття жили анти а ромеями в мирі, нині настає кінець йому: коли ромеї купно з імператором своїм не одумаються за той час, доки він правитиметься до своїх, буде Кривавиця, і неабияка.

Та він поспішив зневірюватись і опускати, зневірившись, руки. Більшого, як не дивно, домігся той із антського сольства, що його послали в Склавинію, до привідці ромейської виправи за Дунаєм імператорового небожа Петра та його содрута по виправі стратега Гудуіса. Був такий спритний той антський сол чи незалежно від нього так склалося, одначе склалося ліпше, ніж у Світозара, і доволі не зле. Поява антів у ромейськім таборі за Дунаєм, як і погрози антської сили — піти супроти ромеїв, коли не заберуться з Славинії, не стали надбанням лише Петра та Гудуіса. Про те довідалися деякі стратиги, а від стратегів вісті про наближення антів доволі швидко і буряно пішли гуляти серед легіонерів. Ті ж, будучи до краю змордованими, не забарилися загомоніти, ба явити навіть дух непокори: допоки триватиме похід? Он скільки літ не бачили жон своїх, дітей та матерів, стинаючись в Ірані, а імператорові й того мало, загнав їх аж за Дунай, у слов'янські праліси, звідти багатьом і багатьом не буди вороття. Бо січі, як такої, немає, а легіонери гинуть та й гинуть у дрібних, хоча й доволі відчутних сутичках.