Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Це ж він повів цих людей на загибель. Це з його уст злетіли слова: "Тепер лише Дунай нас порятує!" По собі міряв.

"А можна було порятуватися якось інакше? — виправдував свій вчинок і силкувався відшукати резони. — Тих Що долають дунайську широчінь, все ж таки значно більше, аніж полеглих та поглинутих водою. Он як вкрили собою плесо. Коли всі досягнуть берега та уникнуть погоні, підстав для докорів собі таки не буде".

Переслідуваний навіть перед лицем смерті благає заступництва. Благали його й Світозарові побратими. Знали-бо: найстрашніше позаду: погоні уникнули, караючий аварський меч в Дунаї не дістане, а супротивний берег мовчазний, тих, що могли б стати їм на перепутті, немає там. Чому б не вірити в щасливішу, ніж була досі, долю _і не пнутися з останніх сил? Широкий він, Дунай, не такий уже й тихий, як про нього кажуть? Дарма. Коли йдеться про життя і волю, усе можливе і все посильне!

Та тим і гірка вона, доля гнаних і упосліджених, що їх іе тільки люди, боги теж переслідують. Обри чи то перегливли десь на супротивний берег, чи докликалися до іодругів своїх — тих, що стояли таки на тім боці Дунаю й завважили колотнечу між карателями і приреченими полонені не встигли ще й увірувати як слід: вони близькі до порятупку, як там, на супротивнім березі, об'явилася ще одна турма, і поспішала вона не кудись там, таки по ші душі.

"Оце усе вже", — подумав Світозар і не став гребтися. Геть приголомшений був тією несподіваною з'явою, не те що пориватися кудись, думати, здавалось, не зугарен. все ж тільки якусь мить. Затиснута тією миттю мисль випручалася раптом і зблиснула новою сподіванкою. — Не йдіть із води! — крикнув найближчим. — Вертайте на середину ріки й пливіть за течією! Тепер вопа лиш рятує...

Чи міг думати тієї миті, що в обрів, крім мечів, е ще й ша бронь — стріли? Прискали та й прискали ними на плавців — з одного і з другого боку. Кого не встигали потяти з першої засідки, сідали на комоней, забігали наперед і знову цілились. Аж поки не домоглися свого: лави жадаючих порятунку геть поріділи до ночі, а тих, що уникнули кари і втримались на воді, була така мізерія, що коли спустилася вона, нічка-рятівниця, на землю та сховала втікачів від лихого ока, авари вдовольнилися, мабуть, тим, що вчинили за дня, і махнули на решту полонених рукою.

Біля співця що далі, то більше збиралося торжкового люду, та він не звертав на те уваги. Був у полоні гуслів, мелосу, а ще того, що виспівувало власне єство.

Не хвалися ти, словене,

Що вольготствуєщ в струменах

Вітця Дунаю, Тиси-сестриці,

Та бистриця мутна стала,

Лжу й ганьбу на дні сховала.

Живодайної бистриці.

Дунай славен, славен не водою,

А недолею людською.

Коли пісня стихла, ті, що стояли довкруж та слухали, не рушили з місця. Дивилися на співця й відмовчувались, надто жони. Лише перегодом десь зітхнула одна, за нею друга, далі перекинулися й словами, сердобольніші підходили навіть і клали перед Світозаром посмаги, запечене на вогні м'ясо.

— Поїж, соколику, — прохали.

Інші, необізнані, розпитували тим часом:

— Хто він? Звідки буде?

— Не бачите хіба? Один із тих, що порятувалися, пливучи Дунаєм.

— Йой, той Дунай... І багато загинуло їх там, сарак?

— Не питайте та не знайте, ліпше буде. Ті, що нагодилися та виділи опісля, казали: Дунай спух від трупів. Гейби підтяті в лісі дерева, пливли ним утопленики.

Гомоніли все борше та борше. Знайшлися такі, що не повірили своїм, підійшли до Світозара й заходились розпитувати, чи все те правда? Та їм не судилося почути тую правду: над'їхали комонні й примусили розступитися.

— Князь. Князь Мусокій, — загомоніли.

Той, кого величали князем, йшов прямісінько на Світозара. ;

— Достойний родаку, — сказав, зближаючись, — князь-вітець Склавинії воліє бачити тебе. Коли є на те твоя ласка, ось огир, сідай, поїдемо.

— Се далеко?

— Не так щоб дуже. За дня будемо там.

— Мені б дар людський забрати в щось, — показав на |.те, що поклали перед ним.

— Чим клопочешся. Там буде що їсти.

— Ба ні, се від щирого серця давалося, сього не смію лишати.

XXXIV

Мати Миловида лежала в ложі слаба і змарніла, геть не схожа на ту, що знали колись. Лиш іноді одкривала очі, з жалем і болем дивилася на дітей, онуків.

"Яка-бо ти є, мати природо, — казали ті зболені позирки. — Нас із Волотом винагородила, як хотіли, — лише синами, а синам нашим поскупилася дати їх. У Радима з трьох дітей дві дівки — Добрава й Милея, у Добролика лише дівки — Ярослава й Добромира. І в Данка дівка — Ніга. Чи й далі так буде і чи на добро се?"

Стомлено прикрила повіками очі і вже потім, як поборола втому, глянула втішніше: може, й справді так треба? Сини — опора столу, а доньки — продовжувачки роду. Он які младомладі та доброликі вони, геть усі бабині цяточки позбирали. Чи такі не народять синів і не дадуть родові гідні парості? Земля зусиллями князя і люду надійного вупокою удостоєна, чом би й не множитись родам. — Живіть, діти мої, — казала через силу й позирала втомлено не так на княжичів, як на їхніх жон, — живіть у злагоді, у повазі одне до одного. Мир і злагода — заповідь божа, пам'ятайте се. А ще бережіть покони роду вашого. Молодші най мають собі за вітця старшого, а старші, яко синів своїх, — молодших.

Ще раз поглянула на всіх немічним зором і вже потім втримала його на Радимові.

— Тебе, княже, — сказала значущо, — лишаю за вітця и усім, а тебе, Злато, — за матір. Маєте заприсягти зараз будете такими по мені: схилятимете до покори непокірних, ставатимете на поміч слабим та приниженим. Передусім пособіть стати на ноги найменшим.

— Заспокойтеся, матінко, — бережно торкнулася її руки Злата. — Ніби вони не стоять уже, ніби ви без нас не поставили їх. Глядіть, які є мужні та гожі, присяйбіг не они — ми потребуємо вже їхньої помочі. To була правда. Хто-хто, а Злата мала вже той вік, коли ганїй треба думати про поміч. Ано, всього лиш на вісім літ володша за свою названу маму. Ото тільки й одміни, що така немічна. Сива, гейби голубка, най і різних, все ж своїх має дітей. Той, що від першого мужа-небіжчика, сам є вже муж, чи не найрідніший їй, бабуні Миловиді. Бо геть усі дідові крапельки позбирав: вилитий князь Волот.

— Дбайте про себе, мамо Миловидо, — не вмовкала Злата. — Не теребіть серце своє клопотами про нас. Не теребіть — і будете дужі ще. Рано вам лаштуватися у ту дальню, повиту осмутою путь.

Слаба приплющує очі і тим змушує Злату замовкнути. Бо вид справді має такий, що йой...

Одначе мати Миловида збирається ще з силою і каже те, що хоче сказати.

— Коли в ромеях піде на замирення з обрами, пошли, княже, — велить Радимові, — людей своїх, най розшукають там Світозарка та стануть йому в поміч. Чую серцем, бідує він тяжко, а через смуту в Фракії ані сам не може прибути, ані подати про себе вість.

— Неодмінно пошлю, — обіцяє Радим. — І негайно пошлю, бо там, матінко, дійшло вже до замирення.

— Правда?

— Присяйбіг! Є певні вісті: обри погромлені, пішли восвоясі.

— Слава тобі, боже! — молилася до неба і руки склала так, як завше складала, коли ставала перед образами. Схоже було, що й забулася про всіх, хто стояв чи сидів поруч, уповала на бога й благала в нього помочі синові своєму, так надовго заблукалому в світах.

То була чи не найбільша її гризота. Відтоді, як не стало князя Волога і всі її діти зажили своїм життям, стали менш за все потребувати маминої помочі, крім хіба найменшого, те й робила, що бідкалася Світозаром та молилася за Світозара. їй казали: він у добрих і надійних руках, має серед тих, що вчать, винагородженого мужа-навчителя, котрий заприсягнув дивитися за кожним Світозаровим кроком, оберігати його від злих та заздрісних, наставляти на путь істинний, коли оступатиметься. Та й сам Світозар не таке вже отроча, не так поривався до науки, аби легковажити, а мати пропускала ті казання повз вуха, втирала сльози та марніла. Аж поки не сталося, що мало статися в її літа: почала скаржитися на серце і геть змаліла через ту недугу на силі.

— Що ж заповім вам, відходячи? — дивилася по черзі то на одного, то на другого з сипів своїх. — Вітець хотів, аби виросли з вас хоробрі мужі, оборонці землі Тиверської. Будьте достойні тих його сподіванок. Здається, все робила для того, аби виросли такими. А ще ось що скажу: не паліть мене иа вогні, поховайте, яко християнку з двійнями, супроводом людським. І помінайте, діти за тим-таки, християнським законом. Самі ж як знаєте так і живііть. Хто сприйняв серцем і помислами Христову віру йдой най буде твердий у ній, хто ні, най тримається тієї, що їй уся Тивер. Вільному — воля, спасеному — рай. Збиралася вже кликати кожного й прощатися, та тієї миті хтось постукав у високі ворота соколовезького оседguy, а невдовзі почувся звідтам і веселий гомін, радісний жіночий крик.

Усі, хто був при слабій, обернулися в той бік, не так . цікаві, як подивовані: кому в цьому подвір'ї може бути весело? Милана цілилася вже звестися і вийти, та розчинилися двері і одна з челядниць, либонь, та, що радісно скрикнула перед сим, з'явилася на порозі й розбила своєю з'явою смуток:

— Радійте, солоденька княгине! — сказала, ясніючи видом. — Світозарко повернувся.

Милана із Златою сіпнулися було бігти слідом за мужами і отрочатами, що подалися, не стримавши себе, до дверей, та згадали про маму Миловиду й лишилися при мамі.

—Мужайтеся, горличко, — улещали-заспокоювали, хоч й не мали його в серці, супокою того. — Ви переболіли своє, доста.

Баяли княгиню, як могли, а княгиня знай дивилася збудженим позирком очей своїх на двері, та ждала сина, та тремтіла ждучи. І коли він з'явився врешті-решт біля і ложа, єдине, на що спромоглася, простягла до нього вої зболілі руки й сказала до краю зболене:

| — Світозарку! Світку мій згорьований! Я таки діждалася тебе.

Від того дня не Милана із Златою і не челядь княжа, Світозар висиджував біля недужої та баяв недужу. Лише тоді, як спочивала, йшов до лісу, нишпорив по ярах окольих, вишукуючи трави. Весь інший час або ж готував із ях напої, або бесідував із мамою та запевняв маму: коли вживатиме те, що готує для неї, ще стане на ноги і буде дужою.

Слаба не відмовлялася від його ліків, як і від речей солодких та багатообіцяючих. А проте дивилася на сина й зітхала раз у раз.

— Йой, лебідику, — казала й смутніла на виду.