Листя землі - Дрозд Володимир
І почав він напитувати в людей біля церкви, а було це на Троїцю, і правилося в церкві, чи не знають вони літньої жінки, біля якої б йому віку свого добуть, смерті дождатися. І нараяли йому піти до баби Домахи, що проживала в самотині на Муравиці, крайня хата, а за нею уже — луги муравські та Невкля. Послухався дідок, побрів на Муравицю, зайшов до крайньої хати, за якою уже — луги та ріка Невкля, і так мовив до баби Домахи: "Сказали мені люди біля церкви, що ти — одна як перст. І у мене нікого з рідні на сім світі не лишилося. Не подумай, що я — заброда який безпритульний, голий і босий, шматкові хліба радий. Ні, мав я дім у краях, далеких відси, і дім мав не порожній. Усе я спродав, а гроші поклав на книжку, і ось — книжка, і я на тебе її перепишу. І пенсія іде мені непогана, бо я віку свого не прогуляв, а був на роботах отвітственних. Але хочу тепер віку свого на цій землі добуть, і в цю землю на вічний спочинок лягти хочу. Такі мої плани, а інакших планів нема, бо уже мені восьмий десяток іде".
І прийняла його баба Домаха до себе в хату, бо нема гірш, як самій на краю села хатувать, до кота, курей та ластівок примовляючи, щоб голосу людського не забуть. А вранці уже бродив дід босоніж, підкасавши до колін штанини, у довгій білій сорочці, на чорногуза схожий, по лузі росяному, і дивувалися, хто мимо ішов та бачив. А потім брів дід на берег Невклі з вудочкою та казанком, і до вечора, варив юшку і чаркував з дачниками, розплачуючись рибою, бо риба йшла до рук його. І спав він по обіді на гарячому піску, на березі Невклі, лише на ніч до хати Домахи навертаючи, І мало хто з людей пакульських здибувався з ним. Але невдовзі сталося так, що злягла баба Домаха з радикулітом, набутим на важких торфових роботах замолоду. І придибав дід, що вона його прийняла віку доживать, у магазин сільський по хліб. А як ішов він по хліб, Ориш-ка Волохач, дружина Нестора, онука Семирозумового, сина Оксани та Устима, загиблих давно, воду з колодязя, що в центрі Пакуля, біля автобусної зупинки, коромислом несла. І зупинилася вона посеред вулиці, діда побачивши, і затремтіла вся, як лист осини. Ковзнуло коромисло з плеча її, відра в пісок упали, і вода розлилася. І зойкнула вона голосно, так, що усі, хто біля магазину стояв і на зупинці автобусній, почули: "Се-бо ти, ти, Михаль Громницький! Я тебе, хоч стольки годочків спливло, і на тім світі упізнала б! Де Нестор мій, якого ти у "чорного ворона" підсадив отими руками проклятущими ще в годі тридцять п'ятім?!" Але продибав Громницький повз Оришку Волохач дрібним переступом, словом у відповідь не обмовившись, наче й не до нього криком кричала вона.
І покотилося по людях старших, бо молодші сього уже не відали і відать не спішили, що це Михаль Громницький у баби Домахи, на Муравиці, приймакує. Наче з того світу заявився він у Пакуль, бо думали люди, що вже давно земля його не носить. І плювалися старші люди услід йому, і проклинали його словами усякими. А саме розпорядилися з Мрина писати історію села Пакуля, до книги, що мала в Києві виходити. І доручили писати історію села шкільному піонервожатому Андрону Мохначу, що на учителя мріяв вивчитися і для сільського музею усе про колишнє збирав. З багатьма старими людьми бесідував про давно минуле Андрон Мохнач. А тоді прийшов і на Муравицю, до Михаля Громницького, прочувши про нього, і зумів його розговорити, бо давалося це Андронові. І чимало днів ходили вони рибалити разом. І розказував Громницький, а Мохнач Андрон розказане ним записував для історії села Пакуля.
І казав Михаль Громницький так: "Зашуміло село, як вулик потривожений, про мене зачувши. А болєй брехень у гомоні бабському, аніж правди. Хреста над могилою Нестора Семирозума, якого бабське радіо у святі записало, спиляли за моїм наказом, єто так. Бо я у ті времена героїчні був на отвітственній довжності і зобов’язаний був вищою владою обчу лінію супроти релігії та ворогів внутрішніх і зовнішніх твердо блюсти. А хрест на Вишневій горі, ще з наказу Гаврила Латки воздвигнутий, висів над селом, як тінь жисті давньої, яку ми пролетарськими штиками навіки звергли, і пахнув той хрест контрреволюційне. І хоч церква давно уже за колгоспну комору нам була, мужиччо пакульське, несознательне, на Нестора Семирозума, як на божка, молилося, і всякі плетеники словесні, чужі нашій ідеології, навколо пам'яті про нього плело. А про вогонь, яким нібито хрест узявся, коли пиляли його, і очі мені той вогонь трохи не випік, це все — теревені сільські. У мене ще й тепер, на восьмім десятку, очі як у молодого, без окулярів газету читаю. А обпекло лице мені і брови висмалило, це й досі видко, коли я примус розпалював, для уповноваженого з району яєчню готуючи. Примусом тим мене начальство за високу сознательність мою і розуміння лінії преміювало.
А зняли мене з голови сільрадівського і білет партійний одібрали уже познєй, коли заслужений революціонер Дмитро Домонтович, який ще в допотопні часи за революцію в Пакулі агітував, загримів як ворог народу, хоч був уже літ моїх нинішніх і проживав тихим пенсіонером у Мрині, коло Красного мосту. Тогда і пригадали, що це він мене ще у вісімнадцятому годі на комісарство моє піднімав, пролетарське походження моє і ретивість мою до нової влади запримітивши. І підтримував він мене та просував по керівних постах, докуль був біля руля у Мрині. Тогда ж і Нестора Волохача, онука Семирозумового, за штани взяли та в тюрягу. Хоч він з Біломорки з орденом на піджаку вернувся, не підступись, було, такий ретивий та правильний. Вини моєї щодо нього нема, хай Оришка його не кричить, як свиня недорізана, хоч у моїй власті було тади її дорізать, і всю сім'ю їхню — на корню… А я тольки показав, де Нестор проживає, коли "воронок" за ним серед ночі приїхав. Я в сільраді сиднем сидів, тогда таке правило було — ночами працювать, порядок пильнувати. А в нього ж маузер персональний був, як у заслуженого галіфетчика. То хлопці, які у "воронку" за ним приїхали, кажуть мені: "Викличеш Волохача на ґанок, наче для розмови короткої", а самі — попід стінами причаїлися. Я, правда, постукав у вікно і кажу: "Вийди, Несторе, є справа нагальна, з району нова вказівка прийшла…" А тади так — усі ми, хто при власті, од вказівки до вказівки жили. То він вийшов, у самих спіднях, кожух тольки на плечі накинув, бо се було якось що зимою. Так його і повезли, і одягтися не дали, у спіднях та кожусі, там, кажуть, одягнуть…
Уже у слідчого нас доля знову звела. Не ввели, а внесли його у кабінет до слідчого, на лиці — пальцем нема де торкнутися, щоб синяка не було, і все тіло, де крізь ганчірки, що на нім, видко, червоно-синє, так хлопці змолотили. І запитує у нього слідчий, на мене показуючи: "Знаєш, Волохач, цього чоловіка?" — "Знаю. Громницький Михаль". — "Так это він свідчить, що ти агітував у селі супроти радянської влади". Тут Нестора як підмінили. То ледве губами ворушив, а це як закричить на слідчого: "Контра ти! Фашист! Я — в чотирнадцять годків своїх уже червоний партизан був! Я куркуляк за жабри брав і перший колгосп у Пакулі організовував! Я на Біломорці кістьми лягав добровільно, і орден мені сам Калінін, всесоюзний староста, вручав! Убивайте мене, ви, бляді погані, а на себе й на інших я клепать не буду!"
Горячий він був змолоду, весь у батька свого, Устима, того теж, розказують, у тюремному дворі розстріляли, ще власть царська. Дак слідчий подзвонив, і вивели Нестора, і болєй ніхто про нього і слова не чув, наче й не було на світі людини. Слідчий же продиктував мені туточки, що йому треба було, і я підписав — спробуй не підпиши, таке побачивши й почувши, тепер вам, молодим, зеленим, легко казать, а тогда… А як Дмитра Домонтовича до слідчого ввели, цей тихий і смирний був, уже він погано бачив і недочував. То мені вже свідчити супроти нього легшей було для совісті моєї, що од мене вимагалося, бо совість людська — вона у кожного є, у всі времена. І тогда відпустили мене у Пакуль, і ще три годіка був я секретарем у сільській Раді, бо грамотний був, як на ті времена, а не виконавцем, про що пакульські баби язиками брешуть…"
І розказував Михаль Громницький Андрону Мохначу, що історію села Пакуля писав: "На кутку, знаю, сміються з мене, що по росі босоніж ходжу, холодною водою з відра обливаюся кожного ранку, бережу себе. Синку, я стільки смертей замолоду і впродовж довгої жисті своєї бачив, що давно постановив для себе наперекір усім і всьому — дожити до ста літ. Без цієї головної моєї ідеї ти жисті моєї не поймеш, ні. І про рік тридцять сьомий нічого не поймеш. Тогда людське життя нічого не коштувало, мошки ми були дрібні, а не люди, мурашки на стежці історії, ПІД чобітьми тих, хто історію творив. Хто дивиться на мурах, коли йде по стежці, хто роздумує, давити їх чи ні? Тепер що хоч балакають, язики порозпускали, на самого Сталіна бочку котять. А може, Сталін нічого того не знав і не бачив? Я щитаю, що це все було вражеське діло. Це не радянська влада робила, це робили шпіони.
Тольки заводять тебе на допит — занавіски опускають на вікнах, чорні, мене самого тричі у кабінеті слідчого убивали, поки я в жисті щось пойняв… Тогда уже начитують мені, страшно слухать: "Контрреволюційно-повстанська агітація…" Мені, пролетарю з дєтства, начальнику міліції, командиру на денікінському фронті, голові комнезаму! Слідчий і каже: "А ти ж усе це підписав!" — "Занавіски на вікнах опустите — я що хоч підпишу мертвою рукою", — одказую йому. "Ну, ми вам — очну ставку". І заводять до кабінету Халимона Федоса, а він од мене через три двори проживав. У дєтстві ж, як матка моя вмерла і в село я вернувся, корів ми разом з ним пасли, а потім я його розкуркулював. Заводять Федоса і кажуть: "Ну, розказуй, Халимон, як ти Громницького завербував у контрреволюційну організацію". — "Значить, було так. Прийшов до мене Громницький пилу позичать…" — прохрипів Федос і вмовк. "А ти йому запропонував увійти до контрреволюційної організації", — підказує слідчий. "Да, я йому запропонував увійти до контрреволюційної організації", — повторює Халимон, як папуга. "І він дав згоду". — "Да, йон погодився".
Ну, тут я вже пойняв: як не хочеш, аби тебе втопили, топи іншого.
