Листя землі - Дрозд Володимир
І склав йон списки тих, хто людей розкуркулював та на станцію вивозив, хто з "червоною мітлою" по хатах ходив. І набралося таких — дворів з тридцять. І зовицю мою одною з перших уписав, хоч не була вона ніколи в активістах і чоловік її цурався галіфетчиків. Серед зими, саме сніги глибокі впали, оточив Крутьки загін німецький. А поліцаї ходили по хатах з тим списком, що Мефодій його склав, людяк хапали, з дєтками їхніми, і до клуні на краю села, під Страхоліссям, вели. І набили повну клуню людяк, гасом стріху облили і підпалили. А як підпалили повну клуню з людяками і стали люди криком смертним кричать і ламати лісу, дак вони з автоматів упритул стріляли. А Мефодій Нужда збоку стояв' і сміявся з мук та смертей людських. І казали нібито йому самі поліцаї, у кого совісті ще хоч на денці душі залишалося: "Побійтеся Бога, пане старосто, не робіть такого". А йон крізь сміх одказував: "Не я сеє починав, не на мені й закінчиться. Хіба не на ваших очах наша жисть текла, хіба ви не знаєте, що уже давно світом сим верховодить Бог смерті, а не Бог життя? Дак і служу я Богові смерті, вірно, як пес, служу…"
І служив йон Богові смерті до останку, бо уранці знайшли Мефодія мертвого в хаті, яку йон колись для родини своєї будував, а при колгоспах — контора там була. Повісився йон на траму дубовому, поминки криваві справивши. Бо є крайня межа гріха перед людьми та Богом, яку душа, якою б не була вона, безкарно переступить не може.
А третього дня, почувши про таке, прийшла я в Крутьки. І знайшла я обгоріле тіло зовиці своєї та дитятка її на попелищі. Як стала клуня горіти, вигребла моя зовиця ямочку в землі, дитятко своє поклала і накрила собою, не розлучившись із надією порятувать його. Мати є мати, хто її серце і любов зміряє і міркою якою? І була та ямка крові запеклої повна…
І згадала я тади слова Нестора Семирозума, що їх матка моя переказувала, як ще жива була: "Посланець смерті ходитиме по землі, в ненависті зачатий. І будуть люди, які служитимуть йому вірою та правдою, і молитимуться на нього, забувши Бога життя. І просякне кров'ю земля наша, як водою". Аж так і сталося.
І я вписую до Книги днів, аби пам'ятали завжди ті, хто опісля нас ряст топтатиме.
А як умирала Уляна Несторка, я при ній була і свідчу, як полупилось, що не вмерла вона. А вже жила вона на землі сто год і ще скількись, ніхто її годків у точності не знає. Бо загубився день з'яви її на світ у днях минущих, а книги церковні згоріли в лихоліття. І то неправда, як гомонять у селі, що зривали шифер на даху, аби померти могла, бо відьма вона. То все баляндраси людяцькі.
А було так. Уже сутеніло, я на грядці копалась, капусту садила. Аж під'їжджає лісапетою хлопчик, праправнучком Несторці йон доводиться, і гукає через паркан: "Тітко, вас баба Уляна дуже просить прийти!" Я й розсаду у відрі залишила, руки помила і — на хутір. Бо як така людина кличе, треба йти. Вона і мене, і дєток моїх не раз од хвороб рятувала. А се ж Уляна віку доживала біля правнука свого Опанаса, у колгоспній конторі йон бухгалтером робив. Була там для неї своя кімнатка, окремий коридорчик. Хотіла вона менш од кого залежать. Та й люди до останніх годочків її все йшли та йшли: тому — травичку, тому — слово.
Заходжу я через той коридорчик до Уляниної кімнати, аж там Опанасова жонка, яка її доглядала, тади — Марійка Півнева, вона сама трохи на травах зналася, і се ж я — третя буду. Уляна на ліжку своєму лежить, суха зробилася як тріска. І каже нам Уляна Несторка, голови з подушки не підводячи: "Оце вас троє, найближченьких моїх, зібралося коло смертної постелі моєї, і я вам признаюся. Сьогодні, під ранок, приходив до мене Нестор мій, з того світу, і таке балакав: "Зажилася ти, Уляно, на білому світі. Гак треба було, щоб ти знаття своє крозь тяжкі годи для людей пронесла. Але вже прийшло твоє врем'я, готуйся душу оддать, останній день наступає". Дак я оце помилася, чистеньке одягла і смерті дожидаюся. Але ще мушу комусь із вас ношу свою тяжку, знаття своє, Несторів спадок, передать. Без цього не зможу померти, так воно здавна ведеться".
Я й кажу: "Передавай, Уляно, знаття своє Марійці, вона до такого діла справна і годками од нас усіх тут молодша". А сама собі і думаю: "І без твоєї ноші ледве ноги волочу, а ось на літечко трьох онуків підкинуть, звари, нагодуй, випери, обійдуся без того знаття…" Уляна, правда, примовкла, нічого не сказала. Дак жонка Опанасова скоро пішла в кімнати свої, а ми з Марійкою усю нічку біля Уляни куняли, смерті дожидаючи. А десь під ранок, уже перші півні заспівали, зробилося її дихання важким-важким. І каже Уляна до нас голосом тихим: "Виведіть ви мене на ґанок, востаннє весняним повітрячком дихну і на зорі подивлюся".
Вивели ми її на ґанок попід руки, дивимося, аж вогнем узялося небо, тольки не на сході, де сонечко сходить, а — на заході, за лісами Синявськими. Як угледіла Уляна той вогонь, стрепенулася вся і обмерла в руках наших, уже ми думали, що нежива вона. Далєй і каже: "Ой людоньки, поганий се вогонь, кріпко поганий! Давно йон запалений, не сьогодні. Запалений йон ненавистю, злом та нерозум'ям, що між людей рясно зійшли, а тольки тепер видимий став. Буде лихо велике Краєві нашому од того вогню, стануть води наші гіркі, як написано, і осипатимуться людяки з дерева життя, наче листя сухе. А що далєй бачу — того луччей вам не знать…" Опустилася вона на східці ґанку, схилила голову до колін і довго мовчала. Тади й гомонить до нас із Марійкою: "Ходіть, дівки, по домівках своїх, передумала я помирать. І злому ворогові не передам того, що знаю, що відкрилось мені сьої лихої години. Та й немає на землі душі людської, яка б таку ношу неждану витримала. А покуль не передам знаття свого, доти Бог не подарує мені смерті". Дак ми ще трохи посиділи коло Уляни та й пішли по своїх гніздах, дивуючися стовпу вогняному, що за лісами Синявськими небо підпирав.
А було сеє тої ночі, коли чорнобильське горе для усіх нас починалося, перед майськими празниками вісімдесят шостого году се було…
І справдилися сумні пророцтва Улянині, і справджуються досюль. І згадувала я Уляну Несторку, слова її, на ґанку, під небом весняним, мовлені, як ходила на ферму колгоспну, подивитися на лоша, що з вісьмома ногами вродилося. І згадувала я Уляну Несторку, як народилося на свинарні поросятко з тваррю, на жаб'ячу схожою. А ще — як розказали люди з Пльохова про теля, з одним рогом на переніссі. І коли прийшла з лісів у двір до Марійки Півневої лисичка, лиса, як тельбух, без єдиної шерстинки, лягла і здохла. І коли знайшла під горою Круковою їжака без голок. І коли дохтори, приїхавши в село із своїми харчами і своєю водичкою, наказали молодицям нашим дєток не народжувать. І згадувала я Уляну Несторку, коли хлопці наші молоді, що побували в Чорнобилі, військкоматом мобілізовані, мерти почали, наче мухи. Тільки-но ходила людиночка по світу, робила, сміялася, горілочку пила, раптом за серце вхопилась — і вже нема її, уже плач-стогін жіночий на весь Пакуль. Згадувала я гомонку Уляни Несторки (на ґанку, коли небо за лісами Синявськими вогнем узялося) і думку думала: як з таким знаттям могла вона на світі жить? Коли обижав мене хто в дєтстві моїм, ішла я до вишеньки, ішла до акації біля тину, ішла я до тополі в кінці городу, жалілася їм, розказувала горе своє дитяче. І пригортала мене вишенька, пригортала мене яблунька, пригортала тополя, і сльози мої гіркі висихали. Зеленіє вишенька нині, і плоду на ній як маку, гілля гнеться, а їсти, сказали, не можна. Цвіте акація, наче молоком облита, а листя на ній — очам страшно: широке, як долоня людяцька. Рветься від землі у небо, наче летіти хоче, тополя моя, і вся вона — у "мітлах відьомських", як у корості скотина. Ані в страшних снах нам такеє не снилося, ані в казках, які колись матері нам розказували, про сеє не чули. Зчужів до нас світ навколишній, світ, у якім проживали роди наші, мо', од самих Лади і Живи, од Єви та Адама, і ми йому стали чужі. Хто ж і коли запалив вогонь, у якому ми тепер повільно згоряємо? Хто посіяв на землі нашій зерна зла й чужості, які зійшли так рясно, що й нас, людей, із власної землі виживають? Про сеє ніхто нам не скаже, а треба самим думать. І вписую біль свій до Книги днів, бо тольки вона, пам'ять, і зостанеться од Пакуля нашого, докуль сонце світитиме людям. А тади — і пам'ять згасне. А може, пам'ять, як і душа, пам'ять людей та народів, — се щось стійкіше, вічніше од нас самих, од зірок, од сонць, і вже не буде Днів, але ще буде — КНИГА?
Діяння Михаля Громницького
А ще був Пакуль, і жили люди в Пакулі, над рікою Невклею. Ще не засвітилося квітневої ночі небо за лісами Синявськими, за Дніпром, і не запитували люди тривожно одне в одного через паркани та ліси: "Що се-бо яно такоє?"
Ще не літали вертольоти стрекотливими коршаками над стріхами пакульських хат, з мішками піску та свинцю в дротяних пазурах, і не верталися ще вони впорожні з-за Дніпра, з-за лісів Синявських, не летіли, вогнем невидимим обпалені, низько над горою Круковою за Страхолісся, за Чортове болото, де, між Волицею та Будищем, аеродром військовий.
Ще не народжувалися на фермах пакульських та сіл околишніх телята з двома головами, а свині не давали приплоду з тваррю, схожою на жаб'ячу, або — з рогом на голові, і ще не було на акаціях листя завширшки з долоню людяцьку, а огудиння гарбузове не стелилося по грядках пласкими зеленими стрічками.
Але вже приходили люди з сіл наддніпрянських, напитували хат, що продаються, купляли і селилися в Пакулі, бо земля, де їхні гнізда, була морями рукотворними затоплена. І тривожні були розкази їхні: про болотисті мілководдя там, де учора ще ліси дубові красувалися, про труни з тілами дідів і прадідів, що їх вимивала з круч стриножена греблею ріка, про птахів перелітних, які весною поверталися на луги квітучі, де віками літували, а вже над тими лугами синіла пустинь водяна. І самі ті люди схожі були на птахів безпритульних, чиї кубла розорили хлопчаки нерозумні.
І не знали люди пакульські, що думати, що казать.
Одної з таких весен тривожних прийшов у Пакуль дідок з рюкзаком за плечима, у картузі широкім, схожому на сковорідку. І думали люди спершу, що це один з тих, кого горе погнало на чужі села притулку шукать.
