Листя землі - Дрозд Володимир
"Брешеш! — кричу, скільки голосу лишилося. — Я до тебе у хату, одколі ти мною був розкуркулений, не заходив!" — "А, так ти, Халимон, — гад розкуркулений, а не признавався!.. — уже у мій бік тягне слідчий. І — до мене: — Бий його!" Ну, то я розмахнувся і ударив. Халимон тольки хлипнув та й обліг на долівку. "О, так ти майстер…" — похвалив слідчий. "А я, — одвічаю, — у класових боях добре тренований…"
Стали вони на мене іншими очима дивитися. І перевезли мене на Лук'янівку, а це вже ми перебували у Києві, кинули до камери, наших там, з Пакуля, мо', душ тридцять, а усього в камері тій — вісімдесят вісім мужиків. Один біля одного, голі, лежать, задихаються од жари. Четверо на моїх очах кончились. Просимо діжурного одчинити двері, хапаємо повітря тюремне, як риби на березі. Перше мая, празник світового пролетаріату, а вони нам — тюльки солоної, потім — води гарячої. Ремство у камері, конєшно. А мені слідчий казав: "Ти, Громницький, наблюдай, ти кажи, ми тобі віримо, у тебе — заслуги государственні". І я, конєшно, наблюдав. Тоді викликає мене в кабінет: "Доповідай!" Я — доповідаю і підписую. А спробуй не підпиши. як на всю силу по кабінетах б'ють, люди криком кричать. Особливо як женщин б'ють, вони, бідні, аж пищать, сумно так, сумно, я вуха затуляв, не міг чуть…
І шість місяців просидів я в тій камері. Усіх наших, пакульських, викликали, і вже вони не вернулися. І досюль ніхто не знає де вони. А я кожен день казав собі: ти, Громницький, виживеш, і житимеш ти до ста літ. Тут переводять мене у Бровари. Там, у лісі, зданіє якесь було, ми його називали "м'ясорубка", не чути нікому, що хочете там робіть. Перевели мене, значить, туди. Там новий слідчий був, у штатському, Кармальчук. Ну, цей іздівався! І оп'ять до мене: говори, говори! Що я буду тобі говорить, уже наговорився. Він — з-за столу, та як рубане долонею, звідси і звідси, а тади — головою об стінку. Ну іздєвательство. Я знов підписую, що йому треба. Тогда мене — в камеру: "Наблюдай!.."
І так було довго, ой довго. Когда нема й нема на мене визову, наче забули про мене. А ми стали помічать: був у кабінетах слідчих портрет Єжова, а це вже нема його там. Були на стінах правила, підписані Єжовим, — зняли ті правила. Уже обращеніє стало легше, нам уже внесли койки. Аж таки — викликають мене. А вже новий слідчий — Паламарчук. Цей уже не б'є, а тольки розказує: "Стаття про участь у контрреволюційних організаціях од вас одпадає, але залишається — контрреволюційна агітація". — "Яка агітація?!" — "Ви казали, що в колгоспах треба погано робить, що на жидів у колгоспах роблять. Ви агітували за позику, а самі — не платили. І з бандитами, "вовчарами", ви свого часу зналися, тайно їх підтримували… Четверо ваших із села супроти вас свідчать". — "Хто?" Він називає. А, цей з обріза в активістів стріляв, хоч роками — молодий. Цей завфермою був, вредітельством займався, при ньому — свині в колгоспі дохли, можна документи піднять. Цей — конюх, колгоспних коней труїв, дохли, це теж у колгоспних бомагах є. А четвертий — штундист, хоч лозунги для клубу писав, а тайно усе село агітував, що оружія не треба у руки брать.
Одне слово, виклав я перед ним, що знав і чого не знав, треба ж було душу свою спасать. Бачу, слідчий давить на мене оком: давай, давай, а сам — записує. Я — розказую, з новими силами, бо вже стежечка мені з тюрми проклятої забовваніла попереду, ї — підписую усе чисто. Аж тижнів через два викликають до слідчого, і вже коло мене — інак, уже — по-доброму: "Громницький, ви — звільняєтеся, ми розібрались". "Чорта з два, — думаю, — ви розібралися б, якби я сам у жисті цій не розібрався…" А їм кажу: "Спасибі совітській власті і вам, бо вже думка була, що могила мені тут. Хоч вважав і вважаю: душа часнику не їла — смердіти не буде". Повели мене знов до камери, а я — ще не вірю. Коли назавтра діжурний через очко стук-стук: "Громницький, с вещами". Мені стало темно-темно в очах, я і упав. Діжурний витяг мене з камери, посадив на вікно: "Набирайся духу". Завели мене знову до слідчого. Сидять— цей же Паламарчук і начальник опергрупи Локав: "Ну, Громницький, зачитаємо ми зараз тобі строк". — "За що?!" — зойкнув я. "Як за що? За контрреволюційну агітацію, сам підписував". Знову мені темно-темно в очах, я й упав, де стояв.
Аж водичкою одпоїли, і почали вони другу пластинку: "От у вас у Пакулі завтра який день? Різдво. Вареники варять". Я, правда, засміявся, давно про вареники не чув, забувся і які вони. "Бач, як десять лєт — так в обморок упав. А як про вареники згадали — смієшся. Ну, то ви, Громницький, правду казали: не їла душа часнику — смердіти не буде. Ми вас звільняємо. Тільки ж удома — нікому нічичирк про те, що тут бачили й переживали, бо знову у нас будете і вже — навік. Напечатай, Ґромницький, на потилиці: за розглашеніє єтого діла — вища міра!" І дали вони мені тридцять копійок — до вокзалу доїхать, а там — як хочеш. Правда, ніхто мене й про білет не запитував, бачать, відки я. Кожушок на мені був старенький, із "хранєнія" видали, смердить. І весь я — зарослий, як вовк. Люди у вагоні дивляться, але — мовчать. Тогда так — за одне слово необережне можно було голову згубить, їхав якийсь чоловік із Донбасу, у відпустку, дав мені шматочок хліба білого. Потім горне кульочок із газети, бачу — дена-тур наливає. "Ви що, — кажу, — я згорю". — "Я тобі даю стіко, що не згориш". Випив, снігу з ботинка пригорщею зачерпнув, той шматочок хліба пожував: жисть у тіло моє вертається. Доїхали до Мрина, і побрів я в Пакуль, на ніч глядючи. Як був я ще в авторитеті, галіфе носив, та міг з колгоспу добру шматину сальця-м'ясця привезти, багато було у мене в Мрині знайомих та рідних. А такого — хто переночувать пустить, кому я тепер треба? Ну, проминув я Будище, Крутьки, а вже — темно. Страхолісся перебрів сяк-так. Далєй — під гору. Упав — і не встану. Одірвалася підошва в ботинку, підгнила, закотилася, на дає ступить. Я — рукав одірвав од сорочки і одів на ногу, наче чулку. Уставать — ні, не встану. І тепло-тепло мені. Стукнуло в голову: це вже я замерзаю. Я — рачки, рачки, якось виповз на гору. З гори скотився — і вже хутір, уже вигон, подибав я, подибав…
Доплентався додому — світиться. Двері не замкнені. Одчинив. "Тьотю, — кажу, — пустите мене переночувать?" А жонка з дітьми на печі сиділа, перепужалася. "Так це ж я, — кажу, — не ждала?" Вона — у плач, у голос. Зняла із мене все ганчір'я, помила. Трохи з'їв, і не міг болєй. Заліз на піч, а не вірю. Це, думаю, так мені хочуть ще щось пришить. Сонних дітей поцілував і кажу до жонки: "Три дні спатиму — не займай. Скольки не спатиму — не займай".
Когда чую, чуть світ — уже у мене повна хата жінок: "Ми прочули, що ваш чоловік вернувся". А вже до півста людей забрано з Пакуля, і в кожного — жонка чи матка, і кожна про свого запитать хоче. Я — мовчу, великий замок на рота свого повісив. А вони, правда, зрозуміли, що на мені — заборона строга язиком ляпать, і просять: "Михаль, ми тольки подивимося на тебе, ми — не питатимемо…" І — плачуть. І на мене дивляться, наче я їм кіно яке. І де в селі не ступлю — сто очей на мені. А своїх очей я на них піднять не смію, заглянуть у їхні очі не смію, бо прочитають усе, що було і чого не було. Хоч як подумать: хто б не був на моєму місці, якщо жить хотів, так само б повівся у тій клітці тюремній. А душу — шкребе… І третього дня пішов я у Мрин знову, пішов я в НКВД. Так і так, розказую хлопцям у формі, розказую і прошу слізно: "Дайте мені якусь роботу при НКВД за мої заслуги по викриттю контрреволюції, хай там — уборни вичищать чи ходити за кіньми, а в Пакулі жить я болєй не можу…" Вони, правда, зглянулися, і вже у Пакуль я не вернувся. А скоро наші пішли на Польщу, Західну Україну звільнили од імперіалізму світового. Государственні люди там дуже потрібні були, і ми з сім'єю — туди. Там, правда, пожили ми непогано…"
І більш нічого із розказів Громницького не записав Андрон Мохнач, бо їхав він у Мрин екзамени здавать до педагогічного інституту, мріючи учителем у своєму селі буть. Але казав Громницький Мохначу, коли востаннє рибалили: "Ось і ти уже, синку, на мене сторожким оком дивишся. Але щоб про людину правильно судити, треба історію її знать із самого дєтства. Принеси мені, синку, ручку і на чому писать, і опишу я всю жисть свою довгу й героїчну для історії села Пакуль, з перших днів моїх на землі. А ти — перепишеш грамотно, щоб люди, які далєй житимуть, читали й навчалися на моєму примері житейському, хорошому і поганому навчалися. Бо я, синку, на жисть земну ненаситний, і хоч певен, що сто літ своїх проживу, але і в історію Пакуля вписатися хочу навік. Бо в життя потойбічне, як ото попи брешуть, не вірив я ніколи і не вірю. Згниває в могилі усе, що од людини лишається, і душа її разом із тілом смертним згниває безслідно".
І рано-вранці, по дорозі на причал, до катера, заніс Андрон на Муравицю, Михалю Громницькому (дід уже по лугу босоніж бродив) ручку учнівську, пляшечку чорнила і шість зошитів учнівських. І обіцяв йому Громницький своє життя до історії Пакуля правдиво вписати. А як вертався Андрон, через місяць, од причалу, вступивши до інституту, зайшов на Муравицю, бо хотілося йому до осені, коли навчання почнеться, історію Пакуля дописать. І сказала йому баба Домаха, коли про діда Михаля запитав: "Хіба ти, дєтка, не знаєш, що вже нема його, приймака мого, на сьому світі, а вже йон на іншому світі, де усі ми колись та будемо? Як не хапався йон за жисть земну, а обірвалася вона, наче тая нитка, жисть його земна, коли прядеш тонко й хитро. А чи сама яна обірвалася, чи поміг хто, з тих, кому йон сала за шкіру залив, — самому Богові відомо, та, мо', — ще міліції. Я ж давно знала, що не жилець йон на білому світі, хоч беріг себе, ой беріг! Бо сильно боявся йон того світу, хоч і гомонів усім, що не вірить ні в що. Боявся йон з Богом зустрітися і звіт йому дати за жисть свою. А мо', боявся на тім світі зустрітися з тими, кому йон поміг рано з жисті піти. Кричав йон ночами голосом страшким, наче його уже чорти в пекло за гріхи тяжкі волочили, а йон одбрикувався руками й ногами…"
І запитав Андрон Мохнач про зошити, які Громницькому залишав, аби той описав життя своє для історії Пакуля.
