Листя землі - Дрозд Володимир
Баба Домаха мовила йому так: "Писав йон, писав, а що вже йон писав — сього я не знаю, бо не вельми я грамотна, толь-ки й навчили в лікнепі, що розписатися. Бережу я тії зошити, аби, як схолодає, у грубці ними розпалювать. Калі ж яни, дєтка, для науки твоєї треба, то забери, а мені якось по свободі старих газеток не розпал завезеш лісапетою".
Дістала Домаха зошити, Громницьким списані, з припічка, сажу та порохняву з них струсила об коліно і подала гостеві.
І читав їх Андрон Мохнач до пізньої ночі, на хутір Не-сторів, до хати батькової прийшовши.
Єто пише Михаль Громницький, сам про себе. І так, я — народився. Сталося єто 3 березня 1890 року. На жаль, не можу оповістити світ, в которім часі. Моя повитуха, баба Солоха, була стара й неграмотна, хоч і велика спеціалістка перев'язувати пупи, а не записала для історії час мого народження. Та й годинника у хаті не було. Проживали ми тогда у простій селянській хаті, із земляною долівкою, належала хата економії панів Журавських. Серед зими батько втикав просто в долівку, попід дерев'яними лавами, цибулини, і вони проростали. Ближче до весни з-під лав стриміло блідо-зелене пір'я, батько закусював тими вітамінами після чарки, яку вельми полюбляв. За такою закускою не доводилося далеко ходити, нагнувся з-за столу, смикнув — є закус, а це мало чимале значення, особливо коли ноги уже не носили. Один з перших споминів дєтства мого: батько заявляється з економічної контори п'яний-п'янющий, б'є матір мою, вона кличе сусідів, вони в'яжуть п'яного, батько, оперезаний вірьовкою, лежить на полу, плаче і кричить на матір: "Хлопка ти! Хлопка!.."
Діда мого, ученого садівника, один із Журавських перекупив у польського пана і женив на своїй покоївці, яка нібито уже ходила в тяжі од молодого пана, через що батько мій мав себе наполовину дворянського кореня, а матір моя була простого пакульського роду, і, напившись, батько ніколи не забував нагадати про дворянську вищість свою… Він і до дітей своїх ставився згорда, а я був у матері — четвертий, серед живих — другий, і ще після мене народилося троє. Діти тоді народжувалися і росли, як трава під тином.
Якось увечері попросився я надвір, зі мною вийшов батько. Небо було густо засіяне зорями. Нічну тишу порушували багатоголосі крики. "Хто се тамочки кричить?" — запитав я. "Вовки", — серйозно відповів батько. "А чому їх так багато?" — "А хто знає чому, поліття на них у сьому годі". Уже пізніше дізнався я, що се були жаби. Пакуль тогда лежав серед боліт та лісів, тепер їх осушили і повирубували. Але й досі, коли чую жаб'ячий хор, душу мою проймає давній солодкий страх. І ще споминаю, як горіла панська економія, підпалена повсталими селянами, коли б не в годі дев'ятсот шостім. Було мені так само солодко і страшно.
Річ у тім, що трохи ранєй на мене наїхала панська карета, пробудивши в мені ще не усвідомлену класову ненависть. Візник встиг притримати коней, все ж передній ударив мене копитом по довбешці. Матір занесла мене до хати із закривавленою головою. На всю жисть залишився слід од цієї невеселої пригоди на моєму чолопочку.
Когда згоріла економія, батько поїхав кудись далеко шукати нову роботу. Ми зосталися в Пакулі, у своїй не своїй халабуді. Матка моя уміла шити сільські юбки й кофти, заробляла то мішок картоплі, то відро борошна або шмат сала, і ми не голодували. Але запам'ятався вівсяний кисіль, який ми мусили їсти з дня в день і од якого у нас, дітей, боліли животи. Матка лікувала нас шматочками цукру, змоченими декількома краплями скипідару. Була вона дуже віруюча і навчала своїх дітей ніколи не брати чужого, бо покарає Бог. Якось я побіг на цегельню. На дощаті дашки, під якими сохла цегла, робітники клали вузлики з обідом. Я знайшов довгу палицю і, коли робітників поблизу не було, скинув один із вузликів на землю. У вузлику був чорний хліб і шматок сала. Я сховався в бур'ян і ситно пообідав. Минуло кілька днів, а Бог мене й не подумував карати. І я знову пішов на цегельню на роздобутий. Перший випадок крадіжки (посягання на чужу власність) не зробив мене професійним злодієм, але неповага до чужого добра залишилася зі мною назавжди. Я зрозумів, що можна узяти чуже й наситити власний шлунок. Так я внутрішньо формувався до сприйняття революційних законів. Ця підготовленість допомогла мені пізніше обрати правильний шлях у житті.
Матка наша часто ходила шить до людей, бо там її годували, і залишала на мене мою молодшу сестру Броньку. Бронька уже повзала по долівці. Якось мені трапився великий гвоздь. Доки Бронька натирала голим задом глиняну долівку, я пробував знайти гвоздю примінення. Заклав його собі у вухо. Лоскітне. І тут до мене підповзла Бронька. Я дав їй гвіздок. Вона також заклала його у своє вухо, мавпуючи. У сей момент я своєю рукою штовхнув той гвоздь далєй. Бронька закричала дурним голосом. А я задумався над тим, як легко іншій людині зробити боляче, і в цьому є навіть якась приємність для себе. Розповісти матері про мою жорстокість Бронька ще не могла, і в цьому теж була для мене своєрідна втіха. Потім, коли ми залишалися самі, я часто робив Броньці боляче, але так, щоб не залишалося слідів. Правда, у пам'яті сестри моєї ця моя поведінка відклалася, і познєй ми з нею ніколи не родичалися, були як чужі. Може, сестра моя Броніслава і досі живе на світі, але слід її в житті я давно загубив і не шукав його. Самому луччей жить на світі, аніж мати хвіст із родичів. Я і до дітей своїх, пустивши їх у світ в результаті природної схильності кожної живої істоти до розмноження, ніколи вельми не прихилявся душею.
Скоро в Пакуль заявився батько, щоб везти нас на місце своєї нової роботи. Усі наші пожитки складалися з кількох вузлів, і ми вмістилися на одному сільському возі, їхали ми лісами й лугами вздовж ріки Невклі. На пагорбах розмахували крильми вітряки. А неподалік Мрина я уперше побачив парового млина. Із стіни цегляного сараю стриміла залізна труба, з якої ритмічно випахкувала пара. Я довго слухав роботу невидимої машини. То розпочинався новий вік, що його тепер у газетах називають індустріальним. Я виростав разом з ним. У нього була залізна, машинна душа, у того віку, і всі материні баляндраси про іншу душу — бабські забобони. Сеє я рано пойняв. І увібрав у кров свою і мозок. Людина — така ж машина, тольки менш досконала. Бог не мав інженерної освіти, Бог був самоук, а не професіонал. Якщо Бог був.
У Мрині ми сіли на пароплав, і там я мав можливість спостерігати за паровою машиною у русі: колінчатий вал із двома дишлами. У буфеті, на пароплаві, я уперше посмакував котлетами і усвідомив, що в світі є дещо смачніше, аніж чорний хліб із салом, але треба мати довгі руки, щоб змогти те смачніше дістати із високого столу життя. Біля котлет на тарілочці лежали шматочки чогось червоного і мокрого. Од помідорів, а це були вони, мене занудило. Батько, як пишуть грамотії у книгах, сховав посмішку у рудих вусах. На палубі грав духовий оркестр. Мене розсмішив контрабас. З нього лунали некультурні звуки… З Києва ми їхали поїздом. Я дивився у вікно, і мене гнітила гола пустеля степів. Досі я знав лише круті дороги, ліси і болота. Так ми прибули на пороховий завод, де батько працював комірником. Поселилися в дерев яному, обтинькованому глиною, з глиняною ж таки долівкою домі, в одній кімнаті, де стояло двоє дерев'яних ліжок, кухонний стіл і дві табуретки. Самотні робітники жили в глиняній казармі. У свята вони танцювали під балалайку "Бариню". Я теж танцював "Бариню", приспівуючи: "Барыня с перебором, ночевала под забором, барыня, барыня, барыня-сударыня, барыня угорела, много сахара поела…" Далі вже не пам’ятаю. Діти нашого віку були лише в сім'ї механіка заводу. Вони були чисто й гарно одягнені, взуті, і спершу нас цуралися, бо ми ходили у дранті, босі взимку і влітку. Але їм було скучно, і скоро ми гралися разом. "Чим ти сьогодні снідав?" — запитував мене син механіка. "Чорним хлібом з часником і сіллю", — чесно відповідав я. "А у нас на сніданок — булка з маслом, чай з молоком" — нахвалявся син механіка заводу, і при цьому смоктав конфетку "Крем-брюле". Якщо їхні батьки кудись їхали, нас запрошували в гості, на весь день. Тут уже ми не лише гралися їхніми цяцьками, а й смакували цукерками, пряниками, фруктами. У себе удома ми ніколи такого і в очі не бачили.
А я навіть зміг помацати "нечисту силу" — велосипед.
Але це все було — до першого снігу. Усю зиму я просиджував у хаті, бо не було у що взутися. Хіба що, як нікого з дорослих немає удома, вибіжу, босий, у двір, побігаю якусь хвилину по снігу — і знову до хати. Могли б ми, конєшно, жити й краще, якби батько не заглядав у чарку. Частину своєї платні він пропивав, і нестатки все тісніше облягали нашу родину. Щонеділі батько ходив на станцію по продукти, але частюка вертався додому аж наступного ранку, весь у грязюці, бо ночував з мішком де-небудь у канаві. Одного разу він вертався із станції по залізниці, упав, п'янющий, і заснув на коліях, його порятував стрілочник. Кожен такий випадок наша матір дуже переживала. А тут ще у мене народився братик, зайвий рот. Лише на Різдво та на Паску ми наїдалися досита. Я пам'ятаю ті ситі дні і дотепер. А взагалі, матка мене не зобижала, та й не було за віщо: я був тихий, смирний, слухняний і — хитрий. Таким робило мене саме життя.
Муки й терзання материні скінчилися тим, що вона збожеволіла і померла в лікарні, залишивши батька з півдесятком малих дітей. І він повіз нас на Мринщину, до материних родичів. На станції батько пішов по білети, а нас залишив коло сундука, у кутку зали, для пасажирів третього і четвертого класу. День почався давно, а у нас ще нічого не було в роті. Неподалік один із пасажирів їв хліб із салом, намазуючи шматочки сала гірчицею. Бронька подибала до нього і жадібно дивилася в рота. Він не звертав уваги. Бронька сказала: "Дай!" Пасажир одрізав тоненький шматочок хліба, щедро намазав гірчицею і подав Броньці. Голодна, вона жадібно вхопила те подання, поклала собі до рота. Але гірчиця є гірчиця, сестра моя гірко заплакала й виплюнула, а пасажир засміявся, задоволений із свого жарту. І коли, пізніш, мені доводилося бути жорстоким у класовій боротьбі з відживаючим класом (почалося це в мринській тюрмі, у якій я — наглядачем — починав службу новій, пролетарській власті), і були такі, що дорікали мені моєю несхибністю в ліквідації глитайського класу, я згадував той випадок на станції, у станційній залі, гіркий плач голодної Броньки і утверджувався в повній правоті своїй.
