Листя землі - Дрозд Володимир
А дєток ростить треба. Дак гнала вона, удова Якова, самогон на своєму хуторі, продавала і так підтримувала дєток своїх. А хтось і написав у міліцію. Дак прийшов до неї один, підісланий: "Тітко, налийте хоч півлітерку". — "Нема у мене, понєдєтка, нема і не нюхала, сама б ковтнула, якби була, од жисті такої". — "Та хоч чверточку, тітко, бо душа з похмілля горить!.." Дак винесла вона чвертку, пожаліла людину, а її — хап за руку, вибігло троє з-за рогу, і обшук, і апарат знайшли, і горілочки трохи. Аж п'ять годиків їй у суді одміряли. Лишилися дєтки самі. Мусила Христя ростить. Поїхала на хутір, привезла їх возиком, сама в упряжі цілий виводок привезла. І ростила їх, і кохала, покуль матка їхня через п'ять годочків з казенного дому не вернулася. Отак Бог беріг, щоб його так берегло… Казала і казать буду: нема його і в помині, ні на землі, ні на небі, бо калі б йон був, Бог, такого дурного не робилося б у світі сьому! Тут собі скотину — і тую жалієш, зайвий раз лозиною не стьобнеш, а се ж таки — люди, з душею вічною, як піп у церкві триндиче. А скольки ж їх полягло ні за цапову душу хоч і в тую розруху, що громадянською тепер називають. Та якби вкласти загиблих усіх, і червоних, і білих, і зелених, і жовто-синіх, яких тольки тади не було, дак, мо', навколо усієї землі патронташ із тіл людяцьких обвився б. Дак се який пастух з худобою своєю такоє дозволить робить? Кажу, було, про сеє Христі, а вона: так треба було, так треба було… Кому, запитую, треба, Богові твоєму, дак що ж се йон такий безжальний до череди своєї?! Дак вона мовчки одійде од тину, се ж ми з нею сусіди усю жисть і через тин такі скусії ведем, одійде од тину, на дворище своє, до курей та кіз своїх щось довго бурмоче, вона з ними, як з людяками, все гомоніла. Тади знову вертається: "А може, й над Богом хто вищенький є, мо', сила яка планетна і не усім вершить йон, що на землі твориться?" — "Дак який же йон тади Бог, коли ще й над ним хтось є?!" — засміюся, хоч і не до сміху мені, страшно і тоскно стає од тих балачок планетних коло тину. "Мо', сама ж людина ним і правує, Бога сотворивши і диявола, бо в душі людяцькій і добра, і зла — по зав'язку? Мо', людяка на землі сама своє їстиво варить і сама ж хльобать зварене приречена? А Бог тольки зирить згори, нашими бідами карається, а помогти не може?" Туточки я вже геть розсерджуся: "Метелики в твоїй головешці, сусідко, літають і горобці цвірінчать, таки недарма тебе по божевільнях тягали! Що ж ти весь світ сей догори дном перевертаєш, коли і в писанії сказано, се я ще в школі од попа чула, покуль релігію совітська власть не одмінила: Бог людяку сотворив, на шостий день творення, а не людяка Бога!" Дак із мене злість аж пирскає, так душею розгойдаюся од скусій з Христею, а вона — не сердилася ніколи, що їй не гомони. Правда-таки, що душа її в добрі була скупана. Сяде на перелаз і починає розказувать, як вона Бога живого бачила, а я слухаю, слухаю, та уже й не знаю, що його казать, що думать…
І розказує, було, Христя.
Ще дотуль, як уподобилася я побачити Бога живого, був мені голос із неба. Се в годі двадцять першім, коли голод нас теж домучував, як і познєй, у тридцять третім. Дак мого Євмена у трудармію забрали, коли йон із лісу вернувся, а я з двома дєтками осталася, бо якось що під весну у мене другеньке народилося. А було у мене страп'я трохи, свого і свекрушиного, не встигли вояки у розруху одібрать, в городчику я прикопала. Узяла я дєток своїх, страп'я теє, і потьопала за Невклю, на села багатші, мінять на харчі.
І виміняла я гороху пуда півтора. Аж у Чистопіллі виміняла, там землі добріші і мєнєй з них викачали. Перев'язала я мішок пополам, щоб легше було нести, поклала на плече, Якова за ручку узяла, се вже воно дибало, а Наталочку, померло воно, біднеє, у тридцять третім, а Наталочку — на правиці несу. Дороги в лузі нема, сама стежечка. А сонце — пече, припікає. Як на сковорідці я з дєтками. Тади ж знаєте, яке гаряче сонце було, що все згоріло. Бредемо ми — гіркими слізьми і солоним потом вмиваємося. І допленталися ми до річки Галиці, се між Лютежем і Дуболугівкою. А через Галицю — вузенька кладочка. Дак я дєток на правий берег перенесла, тади вернулася по мішок свій. І як ішла я з мішком тим через кладочку, голодна й висмоктана жистю своєю тяжкою, запаморочіло мені в голові, схитнулася я і у воду — шубовсть. А там хоч і не глибоко, мо' до пояса мені, а дно — грузьке сильно, бо торфовиця. Горох мій на дно мене тягне, а з рук не випустиш мішка, бо тольки ж і надія на виміняне: дєтки голодні на березі плачуть. А ніг я з мулу вже не витягну. І гукнула я до Бога, в нестямі болісній перебуваючи: "Що ж ти, безсовісний, вирячив баньки згори на мене, бідну, немічну, а помогти не хочеш?!" І тут був мені голос із неба, білого од спеки, мо' дойняло-таки Бога: "Христе, не відчаюйся! Було сім літ бідувань, далєй сім літ добріша жисть буде!.." І де у мене сили взялися, надія їх додала: сім літ добрєй буде! А людяка тольки надією на лучче живе. Вишпортала я ноги з торфовиці і вибралася на берег із клунком своїм. Вибралася я на берег, сіля біля дєточок своїх і думаю: "Се ж од чотирнадцятого году, як миколаївська війна почалася, було сім літ горювання. Тепер нам розвидніє і дєтки мої підростуть". А про теє і не думаю, що після семи літ, що попереду, нове лихоліття почнеться, мо' ще страшкіше. Аж так воно і сталося, як мені голос був, і досюль воно так для людей: то розвидніє, то знову стемніє жисть наша. Бо так воно у планетній Книзі записано, і Нестор Семирозум сеє вичитав…
Спливло сім літ ситих, і знову горювала земля пакуль-ська у розрусі та голоді, і Христя разом з людьми Краю пила чашу гірку.
Далєй нам знову лучшенько стало: хлібцем наїлися. А як стало луччей, почали людей із села ночами забирать і Євмена мого узяли. Се на його Михаль Громницький брехню навів, йон тади багатьох людяк пакульських у тюрму посадив, аби свою шкуру спасти.
Як приїхали "чорним вороном" по Євмена, Христя у полії льон брала, уночі, бо вже перестоював льон, коробочки розкривались. Прийшла з поля перед світом, а чоловіка — нема, діти плачуть, і в хаті усе догори дном. Із скрині, яка одежина була, на долівку викидали, божницю з іконами в куток кинуто — хто зна, що вони шукали. І не прилягла Христя. Ледь розвидніло, вузлик з харчами та білизною — під руку і побігла у Мрин. Допиталася в людей, де теє НКВД, а її і до дверей не пустили: "У нас он, но еще не оформлен…"
І ходила вона з місяць, між колгоспною роботою та тюрмою розриваючись, аж поки до прокурора не достукалася. Зжалився прокурор на сльози її і дозволив побачення на п'ять хвилин.
Прилетіла я в тюрму, і вивели Євмена до мене. А йон — як свічечка воскова за місяць зробився. Як свічечка воскова йон зробився і гомонить до мене: "Ні в чому я не винен перед властю, да тольки оббрехали мене люди злі. І не ждіть уже мене додому, десять літ мені одміряно, завтра в чужі і краї одбуваю. Будемо прощатися, Христе. Оджили ми укупі з тобою своє, далєй сама свого віку доживатимеш…" І вже вартовий до дверей його підштовхує: "Ваши пять минут окончились!" І повели Євмена знову до камери. Вийшла Христя з тюрми, слізьми обливаючись, а навколо, попід І стіною тюремною, люду-люду, більше жінки та діти. Удосвіта, кажуть, їх на станцію вестимуть, кому вже строк дали.
І не пішла Христя в Пакуль, а ніч просиділа біля тюрми, Бога молячи, щоб дав хоч здалеку ще раз на Євмена поглянуть.
Аж удосвіта і справді стали їх виводити з тюремних і воріт, а навколо — військові з гвинтівками. І побачила Христя Євмена свого, останнім його вивели, і Євмен Христю побачив. Побачив він Христю, бо вже розвидніло, і став озиратися та відставать од колони. Тут наблизився до нього військовий, матюкнувся зі злом великим у голосі і ударив Євмена у спину прикладом гвинтівки, аж заточився Євмен.
А як ударив йон Євмена мого прикладом, серце мені обірвалося від жалю до мужа мого дорогого. Обірвалося мені серце, а в голові загуло-задзвеніло. Загуло-задзвеніло мені в голові у сто дзвонів, і болєй нічого я не пам'ятаю. А пам'ятаю уже, як сиджу я на пустощі якомусь, в огорожі з високих домів городських, наче на дні колодязя. А біля мене сидить Нестор, Семирозумом прозваний, весь у білому, а з лиця йон такий, як на картонці, богомазом мандрівним мальований, на стіні у хатці Уляни Несторки. І проміниться іконно лице його, наче лампадка горить перед ним. Мовчить йон тяжко та понуро, і я мовчу, хоч і солодко душі моїй, бо се уперше Бог мені об'явився як живий, в образі Нестара Семирозума. Далєй йон і гомонить: "Ізстраждався я, Христе, душею за вас, людей живих, а помогти вам нічим не можу, бо так у Книзі написано, щоб так було". І запитала я голосом тихим, бо уже сил моїх було на самому дні: "Кому ж воно треба, горювання наше?" І відповів Нестор Семирозумтак: "Вам, людякам, найбільш і треба. Щоб душі ваші од зла очистилися і добром напиталися. Не скоро ще це буде, але — гак. Сказано-бо в Святому писанії: "Хто до кінця витерпів — порятується". І не тольки для самих себе ви горюєте, а в ім'я усіх, хто на землі проживає. Бо набуте душами вашими у стражданнях великих для наступних колін людських, країв і земель усяких, наукою гіркою та світлом духовним висіється й проросте. Іди, Христе, іди — і людям віщуй, втішаючи їх у горюванні їхнім".
І підвелася я, щоб до людей іти, надією новою зігріта. А Нестор Семирозум тінню за мною плив, для інших невидимою. Ішла я вулицями, між домів городських, а йон — слідом. І казала я до людей стрічних із слів його, і сповіщала усім, хто слухать мене хотів, що Бог в образі живому мені об'явився чудесно і пливе йон за мною вулицями городськими як тінь, тольки моїм очам прозрілим видимий. І були, що вірили слову моєму, хрестилися на образ Бога живого, хоч очам їхнім невидимий йон був. А Другі пужалися слів моїх гарячих і бігли од мене скоріш, як од прокаженої. А треті, злом та брехнею наскрізь пропитані, озиралися довкола, міліціонера наполоханими очима шукаючи, а не Бога живого: "Се божевільна якась кугутка, агітацію розводить, треба повідомити на неї куди слід, там розберуться…"
І як розказувала я про Бога живого, що чудесно мені явився, як вістила я на майдані, коло базару мринського, під'їхала будка велика, з хрестом червоним.
