Дар Евтодеї - Гуменна Докія

В цих словах без співчутливого виразу в очах і з холодною барвою в голосі я відчула: "Нічого не давай таким чортам, як вони тебе ні за що нищать!". Я чомусь вважала нечесним відмовитися від підписки і свої останні сто карбованців подарувала Повітряній фльоті.

Потім походила попід велетенським стендом у фойє видавництва з виставленими книжками Пилипенкового видання, зверху аншлаґ: ЛІТЕРАТУРНИЙ БРАК. Стояли там і мої "Ех, Кубань...", "Стрілка коливається", "Кампанія"...

Я тоді була така розтрощена, що перестала щось відчувати. Затупіла, одубіла. Розпад особистости. Нема того мого постійного бажання рости інтелектуально, читати, бачити, сприймати нові вражіння. Лише жити трав'янисто-тваринним первісним відчуттям. Сердилася, коли хтось намагався порушити цю трав'янистість. Нема нестерпного страждання. Коли вже стає нестерпно, людина умліває, або отак дубіє, без відчуття болів. Це — якийсь панцер, що ним природа сама обгортає смертельно вражене єство. Це вже навіть не прострація, що я переживала на вакаціях, після першого року в ІНО, а ступор. Я — побита, не маю сили підвестися... Так тривало довго-довго.

. А ще ж так недавно їздила я на виступ у Криворіжжя разом із Антонюком і Голованівським, як "своя". А тепер... Що ж далі?

І що найдивніше — ця найглибша депресія-завмирання духа ішла в парі з почуттям: я нічого не боюся. Я нічого проти сумління не вчинила. Знайшла я тепер свій запис у щоденникові з 8-го березня 1932 року, після остаточної викидачки мене з "Плуга":

На цьому пленумі мене запевнили, що я в чомусь дуже сильна. Створили круг мене авреолю письменниці. І на превелике диво мені сил прибуло. Велике бажання і ніби широкі дороги розчистив пленум, створив мені хоч дико чорне, але ім'я. Етап пройдено, закінчено з тріском, блискуче. Хоч мене побили, але я виходжу з цього побиття із почуттям переможця.

Інертність порушено, от що. Тепер уже попалені кораблі, мені ні за чим жаліти і несила сидіти, обрії розкриті...

Бувають же такі виблиски серед пітьми. Це вже я ходила тоді на курси мов Близького Сходу і в перспективі була двомісячна подорож до Туркменістану.

8

Але диво, що почали до мене вітатися раніш неприступні. От, Валер'ян Підмогильний. Чогось нам уже й по дорозі до

Будинку ім. Блакитного, можна перекинутись словом. Підмо-гильний — визнаний знавець українських мовних нюансів. А я завжди дуже вразлива до них і хапаю де що можу. І тут зайшла маленька дискусія, поки ми дійшли до їдальні. Підмогильний казав, що треба вичищати літературну мову від усяких про-вінціялізмів і льокалізмів, бо літературна мова вже така розроблена й розвинена, що вони вже нам непотрібні. А я захищала всякі слівця в мові письменника (не тільки персонажів), бо це робить її животрепетною. — Нещадно виганяти усі льокальні варіянти! — Це ж збіднення! І досі незгодна з ним.

Взагалі ж, Підмогильний був великий аристократ у літературі і з такими, як я, плужанами, не заходив. Аж дивно, що я можу з ним говорити на "рівній нозі", ще й сперечатися! То це в нього, оцього не дуже таки й гарного, але чимось чарівного, довгі роки була безнадійно закохана Марія Галич? Який був для неї удар, коли він оженився...

* * *

А до речі, Марія Галич теж покинула Київ, живе в Харкові. Я навіть заходила до хати. Вона вже мала синка, якого називала Зайчуга, бо він "зайцем" їздив у неї на руках в трамваях, — безквитковий пасажир. А вийшла заміж вона химерно, якщо це не Гасина вигадка.

Ще за студентських років залицявся до Марусі Галич студент біологічного факультету ІНО, але без успіху. Я його навіть знала, такий довготелесий рудий біолог. Згодом до Марії Галич почала заглядати мара "стародівства", а вона цього "сорому" неймовірно боялася. Є такий забобон, що для дівчини це — найстрашіша кара. "Стара діва" — предмет усяких насміхів. Я навіть чула вираз: "Старая дева, которой не осталось нічєво больше, как куріть".

Оцей біолог уже й оженився, живе в Харкові, а все за Марусю не забуває. Приїздить до Києва, її шукає. Одного разу приїхав і... просто присилував її (це Гася казала, "якщо вона брехала, то я не винна). Аж тоді тільки Галич визнала біолога, скорилася долі.

Але ж він жонатий!

То нічого! Можна і розвестися, і зареєструватися у Загсі. Але ж де жити? Одна тільки кімната у біолога з його попередньою родиною. Полагодили справу так: кімнату переділили диктом надвоє. В одній половині Маруся з Зайчугою й чоловіком, а в другій — колишня жінка з матір'ю і сестрами. Вони страшенно псували життя Марусі, але другого виходу не було, бо мешкання в Харкові ще важча проблема, ніж у Києві.

Чудовий зразок для вивчення підсовєтського побуту!

Марію Галич я й зустріла на вулиці із Зайчугою на руках. Вона не здалася перед труднощами цього побуту, а й далі була Марією Галич. З дитиною ходила до університету на курс філософії. Всміхаючись, розказувала, які випадки трапляються там, які питання ставлять студенти викладачам.

Лектор пояснює закони діялектики. Це — рух, безперервний рух, а коли руху нема, тоді все загниває. От студент і питає:

— Чи в нашій щоденності діє цей закон діялектики?

— Ну, ясно! Після тези має прийти антитеза, потім наступить синтеза...

— То як ви поясните жіночі бунти в колгоспах? Чи це буде антитеза? А яка синтеза? Якщо діє закон діялектики: теза-анти-теза-синтеза, — то це закономірне явище?

Лектор стоїть зніяковілий, тик-мик, не знає, як викрутитися. А студент "хилить палицю" далі:

— Якщо є рух, сьогоднішня колективізація, то їй має прийти на зміну антитеза?..

— Ні, — заперечує лектор, — це, що є, — ідеальне, воно не може змінитися...

Студенти вдоволено посміхаються, що загнали лектора на слизьке.

— Як нема руху, то це, що є, призначене на загнивання?

Це тодішня молодь так уже "роз'яснювала" діялектичний матеріялізм. До речі, на сьогодні актуальне: колективізація — "теза", без зміни "антитези" — загнивання...

Марія Галич захоплювалась цим курсом. Для неї все в житті захопливе, цікаве. Одне тільки (признається вона дуже інтимно) в заміжжі треба весь час остерігатися добавки родини.

Я думаю! В переділеній надвоє кімнаті ще одне пискля...

9

Але кого я ще в Харкові зустріла! Свою двоюрідну сестру, Нату, колись Кравченко, а тепер Товстолужську. Вже її Петро не секретар районової партійної організації у Жашкові, а старшина в Червоній армії. І живуть вони тепер тут у Харкові, у домі військового командного складу.

Ната зраділа, розпитує мене, запрошує заходити, питає, чи може вона мені чим допомогти. — А як ти влаштовуєшся з пранням білизни? — відразу влучає вона в трудне побутове. — Ти можеш заносити до мене, а в нас є хороша пральня, дуже дешева для начскладу, я віддам і відберу, забереш чисте...

Та певно, що треба зайти. Ната з п'ятилітньою дівчинкою живе в одній кімнаті, а Петрусь більше в таборах на маневрах перебуває, зрідка приїздить. — Що ж там у Жашкові? — розпитую я. — Натині старі живуть і далі там, але треба харчі їм посилати... А ось оце недавно дістав Петро листа від хутірського дядька Явдокима. З зойком. Питає: "Що це робиться? Голод, нема чим сіяти, коні здихають. Коровами кажуть орати! Що ж це за правда? Забрали хліб, а нас заставили голодувати!"

Лист — агонія. І до кого? До того, що сам це спустошення робив...

(Мабуть, немало таких листів летіло до високопоставлених родичів. Не можна сказати, що партія не знала, що діється).

А ще — дістали старі листа від Фєді, з Франції... Давно, ще тоді, як був він у Сербії, а Петро залицявся до Нати, був від нього лист. Писав, щоб йому прислали золото. Яке золото? Чи він не знає, що вони ніколи ніякого золота не мали? Чисто білоемігрантське маячення. Теперішній лист був самозадоволе-ний. Писав, що одружився з француженкою, жінка закохана в нього, "как кошка", і варить йому дуже смачні обіди... От, обиватель! Навіть шкода, що він — мій двоюрідний брат.

Пару разів застала я й Петра. У військовому він був ще зібраніший. Так само заспокійливо всміхнений, як і в Жашкові. Та й ставлення його не змінилося: прихильне, доброзичливе. Мабуть, оця його дуже приємна, підкупна зовнішність та ще й красномовність промостили йому дорогу до армії, він напевно в ній політкомісар. Я не питала... Але Петро про мене все знав. — Читав, читав твої писання, і про тебе! Таки треба тобі перебудуватися! Все, за що тебе критикують, правда! Справедливо б'ють! Треба тобі стати політичним письменником!

Петро напевно якийсь політкомісар. Так і тхне від нього ортодоксальною твердовірністю.

Якої то політичної атмосфери мала б я набратися в надрах Червоної армії, не прямо, а посередньо, надоумила мене Ната, як не було Петра. Ната була й тепер така сама: щедро розмальована, біло напудрована та "світсько" усміхнена. Вся активність її, як і інших "жон комсостава", була в тому, що виходила у скверик біля дому й сідала на лавочці. Від "жон комсостава" нічого не вимагалося, лише бути свіжими й готовими, коли втомлені старшини приїдуть із маневрів. Але хай краще словами Нати, це подібне на анекдоту.

— У нас, як посходяться дружини командирів, як посідають на лавочці, то зараз обсудять, обпльоткують тих, кого тут нема. Відійде одна, прилучиться та, що її щойно судили, — зараз беруть у роботу відсутню. І так, жадної нема, щоб про неї позаочі не казали: "Та вона ж проститутка!". Наша мала це чує не раз і не два. Приходимо ми раз у скверик, а сісти нема де. Моя мала й каже до тих, що сидять: "Прастітуткі, падвінь-тєсь!". Вона ж чула, що їх усіх так називали і думала, що це дуже гарне ім'я.

Зо два рази заносила я й білизну, на Натине запрошення. Тільки за другим разом не долічилась я найкращого, що було в ній: новенького лянного рушника із синенькою мережечкою, моєю вишивкою. Як таке злодійство, — подумала я, — то краще я сама собі буду давати раду з пранням.

На тому й закінчилось моє знайомство з побутом дружин командного складу Червоної армії. До Нати більше не пішла, а Петра ще один раз бачила в Києві на Хрещатику пару років згодом...

Щоб уже не вертатись до цього нашого родича, забіжу наперед: Петро Товстолужський робив семимильну кар'єру, маючи талант особистого чару. За кілька років він уже був першим секретарем Ворошилова. А одного дня знайшли його в урядовому кабінеті, сидів мертвий за столом, застрелений.