Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Я думала, що то був кінець. Ні, то була лише прелюдія.

Тепер попала я в Харків на велику розгру, в якій нічогісінько не розуміла. І не розуміла, чому в ній опинилась я.

Почалося з того, що став мене виїдати з радіомовлення якийсь комсомолисто-політкомісарського типу молодик, на прізвище Урюпін. Мої пояснення до музичних передач були незадовільні. Вірно, я ж не мала музичної освіти, але чому мені такі пояснення доручали? Чи не на те, щоб було за що викинути з праці? І Урюпін таки виїв, а товаришка Хмара, така колись привітна, не заступилася, вона вдала, що нічого не бачить. Мене звільнили.

За цим повернули з Головліту (себто цензури) "Листи із степової України" з негативною рецензією. Не друкувати. Підписала цю рецензію ота сама Барун, що колись закривала Київський університет і перетворювала його на ІНО.

Потім почався генеральний наступ, прокотилася серія статей і доповідей "про стан і завдання пролетарської літератури", де виявлялося всіма способами, що головним винуватцем незадовільного стану був Сергій Пилипенко, який пригрів під своїм широким кожухом куркульських письменників, таких, як Докія Гуменна, його вихованка, і інших (перелік).

Коли мені сказали, що в газеті "Комсомольська правда" є стаття під заголовком "Ех, Докіє Гуменна, куди котишся", я вже була така приголомшена й розчавлена, що просто не мала сили такого читати. Та й не тільки читати, — піти пошукати її, дістати. Так і не маю тієї статті. Мій психічний стан, що був трохи устабілізувався на вищому регістрі із зміною вражінь та заповненням підходящою працею (редакція мови), — почав знов катастрофічно котитися вниз. Я сама те бачила, бо чого ж би то я пішла до лікарні, у психіятричний відділ?

Там я потрапила до жінки-лікаря, якій я подала свої симптоми: нічого не хочу робити, апатія до всього, ніяка професія, що я вже спробувала, мені неможлива, я мучуся і намагаюся якнайшвидше вирватися. Більш, як шість місяців, не витримую. Іншими словами — нездатність до життя. Я — зайва, мене обсідають настирливі думки про найшвидший кінець — смерть. Лікарка вирішила лікувати мене гіпнозом, щоб навіяти мені охоту до життя та боротьби за існування. Але коли вона мене усипляла, мені стало просто смішно з комедії гіпнотизування і я більш до неї не пішла. Чи може вона, побачивши, що я не піддаюся гіпнозові, передала мене до іншого лікаря? Але ось я вже у доктора Боровича, старого, з довгою бородою. З ним я вже більше знайшла що говорити. Йому я вже розповіла, що мене весь час клюють, цькують ні за що, що моя вдача дуже мімозиста, кожна дряпина відбивається громом у мені, що я просто не вмію оборонятися, бо ніде не виступаю із спростованням тих закидів, що на мене сиплються... Лікар відповів мені повним зрозумінням, бо й з ним таке саме: він — старий член партії меншовиків і його теж весь час тероризують, цькують, знищують... Так ми одне одному свої жалі розказали і я побачила, що нічого мені лікарі не поможуть. Нащо я буду перед кимось вивертати свою душу? Ні, нема глузду перед кимось чужим шпортатися в своїй власній душі, а треба в самій собі шукати видужання. Одна корисна порада: зайнятися чимсь цікавим, щоб пересунути свої думки в інший бік. Як? Чим?

Як, коли вже почала мене клювати комсомольська група "Трактор", що створилась усередині самого "Плуга"? Своєю назвою вона визначила заперечення самої ідеї "Плуга", отого старосвітського, що ним пропахла ця літературна організація. Індустріялізація — ось гасло. Оце ця бригада "трактористів" — Гавриленко, Кучер, В. Жовтобрюх, Гіщук, Солодченко, Дорош-ко, Сторчак, Холош, Шип та інші — дружно взялися мене "проробляти". Одна за одною почали з'являтися у газетах та журналах погромні статті на мене. Це "Трактор" наділив мене почесним іменем "куркульська письменниця". Досі я нею ще не була. За неповним списком титулів я була ще "глитайський агент в літературі", "диверсантка в літературі", "рупор дрібної буржуазії"... Всього того читати я не могла, але по змозі збирала й нащось складала. Мабуть, не все.*

Били не тільки мене, а й Саву Божка — його за "яворщину". Григорія Яковенка — отого самого Яковенка, що так хвалився своїм умінням провести в творі чисту пролетарську ідеологічну лінію — цього били за куркульські ухили. Били й Павла Нечая, теж "куркульського письменника".

Понад усіх же "трактористи" гатили по Пилипенкові. Так

* Все, що я мала у свойому архіві, я змонтувала у збірці під цією ж назвою: "Листи із степової України" та "Ех Кубань, ти Кубань, хлібородная...".

виглядало, що цю групу "Трактор" "хтось" спеціяльно створив усередині "Плуга", щоб "Плуг" знищити, а не так "Плуг", як його творця, Пилипенка.

А щоб знищити Пилипенка, треба було вишукати його слабі місця і по них гатити. Оце таким найслабшим місцем і була куркульська письменниця, змайстрована в "трактористській" майстерні, Докія Гуменна, вихованка Пилипенка. Одіозна постать, — ще й так називали мене в аґітпропних колах. Ліс рубають, — тріски летять, — оце я та тріска, що летіла, як рубали пилипенків ліс. (Правда, потім і вони в тріски пішли, оті всякі ганси з кілероґами, після того, як скінчили свою катівську роботу).

Серію статей, що пустив "Трактор" про мене, закінчено було колективною статею "Кого захищає С. Пилипенко", де взято на "проробку" статтю "В чім помилка Д. Гуменної", а також заключною постановою "За корінну перебудову пролетарсько-колгоспної літератури", "За справжню перебудову "Плугу"".

Коли це "слабе місце" було пробите, почалась атака на Пилипенка вже відкрита. На велелюдних зборищах засуджувалась уся діяльність Пилипенка, кожен раз невідмінно згадуючи й мене, при чому цей кожен раз починали словами: "Ще генеральний секретар КП(б)У, тов. Косіор, викрив... вказав...", а тоді вже городили таке, що не було сили того слухати. Я — "пролізла тихою сапою", я — "аґентка польської дефензиви"!

Либонь, і Дукинові тоді було не з медом, це тоді він приєднався до цих гицлів і написав рецензію на книжку "Кампанія" в цьому ж дусі та стилі. Ось "пахучий" шматочок із тієї рецензії:

Отже, маємо в повісті "Кампанія" замаскований наклеп на партію, на пролетаріят, на радгоспне будівництво, на цілий процес соціялістичної реконструкції. Маємо в "Кампанії" чергову куркульську диверсію, що проти неї спрямувала вогонь пролетарська критика, ціла пролетарська суспільність. Треба також рішуче вдарити по опортунізмові деяких наших видавництв. Час, нарешті, навчитися бачити за "радгоспними" наличками клясово-ворожу, куркульську суть і не продукувати чтива, вартого книгозбірень містерів Кампбелів і містерів Троцьких, а не радянського читача (жур. Критика, 1932, ч. 4, ст. 93).

Видко, Дукинові тоді вже допікало, якщо він пустився на це. Щось то його примусило "вдарити по опортунізмові деяких видавництв", себто по "папаші" Пилипенкові, — я вже не кажу про мене. Правда, те йому не допомогло... І. Багряний пише в

"Саді Гетсиманському", що Дукин сидів із ним у одній камері у харківській тюрмі.

Цькування "трактористів" не було ізольоване, а включилося у ширші зборища "цілої пролетарської суспільносте", як пише Дукин, з "спрямованим вогнем пролетарської критики". "Проробляли" Пилипенка, а в його "проробці" обов'язково згадували мене, як найбільший Пилипенків прогріх. Так — на всіх зборах, нарадах, мітингах...

Ось бачу сценку. На велелюдних міських зборах, у величезній набитій публікою залі Іван Микитенко, ідеолог і тодішній цар і бог в літературі, робить двогодинну доповідь "про стан і завдання"... чи як там, та всіх нас клює. Раз-у-раз чую своє ім'я у супроводі всіх отих епітетів ("куркулька", "диверсантка", "апо-логетка дрібної буржуазії" тощо). Відчуваю, що всі очі звернені на мене. Недалеко сидить Оля Корнієнко (разом кінчали ІНО, їздили в Крим) і чую її репліку: "Не хотіла б я бути на її місці...". Дивляться на мене, як на звіра в зоопарку. Я сиджу, зціпивши зуби — де подітися? Встати й вийти? Ні, слухати треба! Я прилипла до стільця, не можу поворухнутися. Головне ж — я не почуваю себе винною ні в чому, за що мене тут судять. Що за дика лявіна наклепів суне на мене й заливає! Але... Говорити не вмію, виправдуватися не буду, та й голосу тут мені ніхто не дасть.

І я мовчала. Виступали за Микитенком інші, висловлювалися в унісон із доповідачем. Між ними також і "трактористи" з новопридуманими нищівними лайками. Одного тільки разу, коли хтось напався на мою мову, за слово "перепрошую", що це, мовляв, галицько-польське, я поворухнулася на свойому стільці, обурено-запитливо подивилася навколо і знизала плечами. Відколи це слово "перепрошую" стало неукраїнським? Так то вони тут знають мову? І це зразу помітили, потім мені казали: "Чого, чого, а мову Гуменна нікому не подарує...".

Так то за цей зимовий сезон (1931-32) з несвідомої й політично-неписьменної початківки перетворилась я на куркульську агітаторку, що "тихою сапою" протаскує якусь там контрабанду...

5

Та це тільки в устах "трактористів" і інших гицлів-запобі-гайлів. Хоч не було нікого, хто прилюдно виступив би на мій захист, тихо з усіх боків мені співчували. "Даремно напалися!"

— сказав мені Антонюк. Ярмоленко радив мати ще іншу галузь діяльносте, як це робить він: в одній неприємності — переключається в другу. Він ще вчителює. Гай-гай! За пару місяців цей самий Ярмоленко вже опинився в божевільні, не витримав "неприємностей". Минко, хоч і партійний, ніколи мене не атакував, ні явно, ні тихо, не так, як безпартійний Дукин. Бачив же мене щодня, чим я дишу... Минко усім казав, що я "перебудовуюся", що я обклалася газетами і ліквідую свою політичну неписьменність.

Так, я обклалася, але газетний зміст відскакував від мене, як горох від стіни, і горошок цей перекочувався по всіх однакових сторінках газет. Я не могла пролізти крізь суконну мову ша-бльонових стандартних фраз, що ними рябіли всі сторінки, та отой нещирий патос. Що воно, наприклад, за "повзучий емпіризм"? Це може справжній реалізм, а не той "політично грамотний" сахарин, соцреалізм?

* * *

Я не могла читати газет ще й тому, що вернуло від явної брехні. Все треба читати навпаки.

Всяке правдиве діло повинно йти правильними шляхами, а не єзуїтськими, — думала я, розгризаючи те, що в газетах вичитувала.