Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Бо хоч і не відчувала я ані крихти бюрократичної пихи, але самі назви його посад вимагали, щоб не набридати: головний редактор ДВУ, голова Науково-дослідного інституту літературознавства ім. Шевченка, відповідальний редактор провідного журналу Червоний шлях, редактор численних інших журналів, голова редакційної колегії двомісячника літературознавства Літера-турний архів...
За кілька днів після мого приїзду до Харкова я вже жила в іншому мешканні і приватно ніколи не мала нагоди з Пили-пенком говорити.
2
Досі я бачила "Плуг" і плужан у коротких приїздах до Харкова і більш-менш знала їх на лице. Тепер бачу перед очима сценку: я в редакції журналу Плуг, тут багато плужан. Панів, Минко, Дукин, Анатоль Гак, Биковець, Штангей, Лавріненко, керсправами Кривецький... Атмосфера веселої дружньої невимушеносте. Дивуються з моєї вимови, кажуть, що наче галицька. Я їм кажу, що так у нас у Жашкові говорять. Тут же заспівали "Огірочки", я знов кажу їм, що в нас співають інакше, заспівала. Тут же Лавріненко запитав, як буде по-українському "борзиє коні". Я сказала: "Баскі", — і за мною утвердилась репутація великого і авторитетного знавця української мови.
Друга сцена. Я в мешканні Андрія Панова. (Це — одна кімната). Тут же й Юрій Савченко, критик. Це — товариші. Панів і Савченко самі, родина Панова десь на відпочинку. Панів і Савченко без сорочок, вони працюють над якимись невідкладними замовленнями, вони не їхали нікуди, бо багато роботи. Тоді ж був розцвіт: переклади, статті, редагування... Видавництва потребували багато літературних умів і сил, — то оце сидять вони без сорочок і думають, що опалюються, бо в вікно новобудови б'є гаряче сонце. Але чого їм ця пісня припала до смаку? Співають вони завзято і підморгуючи, на танцюристий мотив:
Ах ви, люді добриє, Люді ви хорошіє, Разскажітє ви нам, Что єсть БОҐ?
Єдін Боґ, єдін Боґ, Во трьох ліцах одін Бог, Єдін БОҐ, єдін Боґ, Єдін БОҐ!
Пісня довша, я далі забула.
Не можна було розібрати, чи це релігійна яка, чи атеїстична, співається з насміхом із своїх батьків. До речі, Ю. Савченко, син священика, трошечки нагадував мені ставищанського вчителя психології, Зиму.
Тоді взагалі всі в Харкові чомусь захоплювалися усякими жалібно-уркаганськими піснями. Саме тоді прошумів фільм "Путьовка в жізнь" про безпритульних, де було немало цих пісеньок. Ось, наприклад, ця, також почута в Харкові:
Товарщ, товарщ, Скаж1 моей маме, Что син ейо попбнул На войне,
С вттовкою в рукою I с шашкою в другою Твой син погибнул На посте.
Товаріщ, товаріщ, Болять мої рани, Болять мої рани В глибоке. Одна зажіваєть, Друґая нариваєть, А третяя вскочіла На бокс...
Цю пісню співали всюди, чомусь таке було захоплення безнадійністю в піснях цих нещасних жертв громадянської війни, що виростали без школи, в люках каналізації і не вміли правильної мови, а казали: "Вєдь всьо равно наша жізнь поло-матая..."
Передчуття, що ось-ось і тут буде "жізнь поломатая"?
А ось і друга сценка в тій самій кімнаті Панова. Тільки тепер уже Панова нема, а є його дружина, Марія, вона розкриває свою душу. Дуже хороша людина її Андрій, не може вона нічого злого про нього сказати. Навпаки, вона дуже любить його. Але вона — рабиня в цій хаті. Нічого Андрій не знає з практичного життя, не допомагає їй, всі життьові клопоти на її плечах. Вона ж також має вийду освіту, хотіла б працювати в свойому фахові, а це їй недоступно, бо... двоє дітей. Андрій і діти мають прийти на готове...
Скільки разів чула я до того й після цього таку сповідь! Ця сповідь може й була поштовхом, зародком, що кілька років згодом вилилась у повість "Жадоба". Чого це я взялась за таку вузькожіночу, феміністичну тему, коли стільки соціяльних тем лежали облогом? Чого це я випустила "Жадобу" вже тут у США? Але ж проблема щасливої гармонійної родини й освіченої жінки-професіоналістки нерозв'язана й досі, — можу я на це сказати.
* * *
Інша картина була там, де я оселилася, на Холодній Горі, у новобудові, у Минка. Вірніше, я оселилася в кімнаті Божка, а сусідню кімнату того ж апартаменту займав Василь Минко з дружиною Катею та сином Вовою. В третій кімнаті жила ще якась пара, не літератори. Кухня була спільна для всіх. Божко був десь на півдні у Херсоні, а в кімнаті крім мене, у кутку за шафами жив ще Грицько, Василів брат.
Коли Грицько був сирий селянський парубійко, то Василь мав типово червоноармійсько-ляйтенантський вигляд. Навіть і одежа в нього була напіввійськова: захисного кольору гімнас-тьорка, сині штани, заправлені в чоботи. Надзвичайно добродушний, із смішинкою в очах, що від цього видавалися намистинками, кирпатий, "свій хлопець", відразу — "на ти"! Оце ж він і секретар "Плуга", і член ЛОЧАФу. Здається, що й секретар...
Минко, як видко по Грицькові, — з близьких харківських околиць, а де він доп'яв цю Катю? Вона походила з Ростова, з рибальської родини, розмовляла ломаною, більш російською, ніж українською мовою, любила "посолонцевать" себто посмакувати засушену спеціяльним способом рибу з Озівського моря. Така риба в гастрономах дуже дорога, але їй родина час-від-часу висилала пакунки. І Катя мені розказувала, що там у Ростові теж колгоспи, рибальські. Рибу ці колгоспники могли мати тільки ту, що хитро вкрадуть із свого ж улову. Улов же мусять здати весь державним рибозаготовельним пунктам... А там же — гниють штабелі такої ж риби, — і не смій ніхто зачепити.
Це одне путнє, що я від неї почула, а решта — зіпсована молодичка з грішними поглядами, словами й думками. І Минко благодушно не бачить цього. Ну, яка ж вони пара? Він — правовірний член партії, а вона ростовська розгульна вродлива жіночка, без жадної політичної лінії, а так — аби добре пожить, погулять...
На Юрія Лавріненка я вперше роздивилася ось у якій обста-нові: іду я, минаю якийсь скверик у центрі міста і натрапляю на знайомі лиця: Штангей, Заєць, Турган, і той, що питав, як буде по-українському "борзиє коні", Ю. Лавріненко. Все це виходці з гуманської знаменитої агрономічної школи і члени гуманської філії "Плуг", що опинилися в Харкові цілою групою. Тут на лавочці, не в закритому приміщенні, Лавріненко видався мені фертиком із провінції: у "дівчачому" відкладному біленькому комірці, з маленькими чорненькими вусиками, з дрібненькими рисами, мініятюрний, якийсь аж іграшковий, щось дуже цукор-не. За цю зовнішність я Лавріненка "не ухвалила". Здавалося, що за цією підкреслено чепурненькою (хоч до вальсу) зовнішністю нема глибини.
Таких цукрових красуньчиків-дженджуристів я оминаю, бо думаю, що то — провінційні "спалювачі сердець". Але виявилося скоро, що Лавріненко думки має, ще й свіжі, цікаві, дотепні. Після кількох зустрічей я змінила думку про нього і навіть зайшла в дружбу. Хто ж запросив мене тоді до хати, як не Лавріненко? А запрошував він дуже щиро. Жив він у "Слові", у великій напівпідвальній кімнаті. Там я познайомилась і з його дружиною, Любою, з лицем мадонни. Приємно було в цій хаті інтелектуалістів. Юрко був аспірантом інституту ім. Шевченка, мав тоді вже три книжечки критичних етюдів, про Елла-на, Чумака, Тичину. Словом, зоря, але не горда. Юрко захоплювався в той вечір романом А. Головка "Мати", дуже складно оцінював. А мені тільки подай красномовних бесідників, складних розмов, дарма, що я годинами тільки слухаю і мовчу. Саме так я люблю.
Того ж таки вечора Лавріненко розповів про дивне зникнення свого старшого брата. Одежа лежала на березі річки, а тіла ніколи не знайшли. Де він дівся? Утопився? Утік закордон? Невідомо. Тепер Лавріненко ніколи про це не згадує.
Не маючи в Харкові приятелів, ні знайомих, я зраділа такому щирому запрошенню: заходьте, ми завжди раді вас бачити. Тим більше, що це ж земляк. Вчився в Гумані, а родом із Хижинець під Медвином. І справді, я виходила від Лавріненків повна бенкетом товариського єднання.
Після одного такого розкішного вечора, прощаючись, умовилися, коли я знов зайду, о котрій годині вдень. Я прийшла, — зустріла Лавріненка на сходах. Він каже, що зараз-зараз прийде, а для певности дає ключа від хати, щоб я почекала. Я сиділа, чекала годину, другу... Нікого нема. Лишаю записку... І нічого. Ні пояснення, ні вибачення, все наче так і треба, наче й не було запрошення на ту годину, зустрічі на сходах, моєї записки.
Це була перша зневіра в Лавріненкові. А їх було потім безліч. Спочатку наплив моря щирости від нього, я повірю, а потім — отаке... Але як він умів робити, що після зневіри забуваєш і знов віриш у його безмежну щирість?
* * *
З Любою я, крім у "Слові", зустрічалась ще на курсах чужих мов. Вона вивчала англійську, а я таки — французьку. Любила цю мову. А якби так мати переклади... То було моє постійне бажання. Люблю шпортатися в мовних нюансах... І от зайшло якось так, що між мною і Любою не витворилось ні відрази, ні особливої дружби. Не знаю, чому. Люба ж багато в чому подібна до мене: любить постійно вчитися, читати... Ми були такі собі доброзичливі знайомі. Я дивувалася, яка вона відмінна від своєї сестри, малярки Віри. Коли Люба нагадує Мадонну, то Віра — Мессаліну. Про її конвеєр одружувань ходило стільки оповідань, що й до мене дещо дійшло. Саме тоді вона "вийшла заміж" за жонатого Копиленка і він її замикав на четвертому поверсі, а вона вікном утікла до інших пригод і "виходів заміж". Безперервний ланцюг. І все це з цинічною усмішкою шибайголови, такою протилежною до строго-скромного виразу на Любиному лиці. Аж дивно, які відмінні можуть бути рідні сестри.
* * *
З інших плужан якось мало тоді зустрічала прозаїка Миколу Дукина, хоч раніш його знала, як одного із стовпів "Плуга", поруч із Пановим та Минком. До чого ж гарненька була в нього мордочка, як у дівчини, з пікантно трошечки задертим кінчиком носа, кучерявою, русявою чуприною. Веселий, дотепний, трошки насмішкуватий. Я сказала б, неселянський, не було на ньому печаті села, як на Минкові, чи хоч би й Лавріненкові. Казали — він купецький син. І дотепи в нього була такі, що блискуче звучали по-російському, — але як перекласти на українське, наприклад, "разбіваться в лєпьошку" ("старатися комусь дуже догодити")?.. Отакий мій скетч Дукина, загальний, здалека. Пізніше він, можливо, допоможе зрозуміти його.
* * *
Новим для мене був плужанин Ярмоленко, критик, що десь викладав українську мову й літературу.
