У глибині дощів - Вінграновський Микола

Жора загальмував: у жовто-водянистому світлі фар посеред дороги в калюжі по бороду блимала бузковими очима сіра козяча голова. Навколо калюжі, недобре поглядаючи на оточену козу, обтріпувались задрипані собаки.

— Та це ж наша Манька! — вигукнула Люба.— Як не припнеш — одірветься. Що по посадиш — об'їсть, но росте!

Жора посигналив, Манька рвонулась з калюжі в темінь, собаки за нею.

— Ото де світиться, отам ми живем. Наша хата крайня від степу,— сказала Люба.— А може, зайдете? Ще не пізно. Вілько в армію йде. І свята. Батьки будуть раді.

— Ні, дякуємо. Нам пора. А то начальство стружку зніме,— показав я на Миколу Івановича.

— Ну, тоді до побачення. Спасибі.

— Любо, а ви часом ніколи не були в Києві?

— А чого ж? Я там вчилась в кулінарному. До побачення.

Ми проїхали трохи вперед. Жора пошукав твердого, і ми розвернулись. Від хвіртки на дорогу вибіг голий до пояса чоловік і підняв руки.

Ми сиділи навколо груші посеред нової хати. Хата вже мала білі черепашникові стіни, мала вікна і двері, і лише крокви сходилися вгорі до груші.

— Ви вже звиняйте,— казав нам Любин батько, Іван Тимофійович.— Дощу сьогодні наче нема, і ми сіли не в старій хаті, а в новій. І хоча оно воно ще небо над головою і груша посередині — та хай уже буде. Прошу, вгощайтесь.— Іван Тимофійович показав на стіл. Микола Іванович зняв плащ-палатку, і люди за столами під грушею, побачивши генерала, якось принишкли. Незручно стало і генералові. Наша господиня, Любина мама, прошепотіла Івану Тимофійовичу:

— Та ти б пішов одягнувся. Іван Тимофійович сказав:

— А ти дай спершу людей пригостити. Зараз піду, ви нас звиняй-те, ми тут усі по-домашньому.

— А чого ж,— сказав Микола Іванович,— що тут такого! А де ваш солдат?

З-під виноградного листя висунувся клаповухий Вілько, покліпав на генерала жіночими віями, постояв і сів.

— А до тут солдат у цьому домі? — від хвіртки подвір'ям на коні їхав Гугенот. Мокра дідова Гугенотова дерев'яна нога стирчала з ночі на світло, а сам дід Гугенот, однією рукою притримуючи перехняблений мішок з кавунами, другою докурюючи сигарету, сказав:

— А може, солдат та поможе дідові кавуни з коня зняти? Вілько підвівся з-під нависаючого виноградного листя, обійшов

генерала і між старою і новою хатами пробіг до діда. Біля діда вже крутився найменший Любин братик Сашко Іванович. Гугенот царствено зліз з коня, цокнув дерев'яною ногою об подвір'я, пошпурив нею упалу грушку і, золотіючи на вітрі, підняв над собою Сашка Івановича:

— А чого у тебе на руці такий палець синій? Сашко сміявся угорі на дідових руках.

— Каменем сьогодні прибив! — сказала наша господиня і поцілувала діда в щоку.— Проходьте, тату.

— Сідайте, тату,— сказав Іван Тимофійович, взяв діда Гугенота під руку і повів у хату під грушу до столу.

— А чому дощ не йде? — спитав в небо відкритий рот Сашка Івановича.

— А ти сильно за ним скучив? — спитав Іван Тимофійович.— Оце, тату, наші гості: генерал, шофер і, не знаю, як вас величати...

— Та просто собі чоловік,— сказав дід Гугенот,— Хіба це так важно? Добрий чоловік, та й усе. Любо, а внеси-но бринзи. Щось мені після кавунів та бринзи захотілося. Доброго здоров'я,— сказав усім дід.— 3 наступаючими!

Люба підійшла до діда, білий халат її спалахнув ще більше, поцілувала діда швидко і тремко, наче було їй незручно, похапцем і побігла в стару хату по бринзу.

Зашелестівши грушу, вітер стих. Іван Тимофійович з прилиплим до спини грушевим листком щось тихо розказував Миколі Івановичу. Він говорив:

— Дзвонять. Підбігаю. Хто такий? Я. Ти? Я. Приїзди. Чим? Чим, питаю,— позаду Волга. Приїзди — розстріляю. Я кажу: ваш наказ не виконую: одбиваюсь. Приїздіть самі і розстріляйте мене тут на місці. А я не можу, бо відбиваюсь, мені ніколи...

Малиновий жар сигарети прописав ніч і десь упав під жоржинами. Іван Тимофійович продовжував:

— Ото війна!.. Сидиш під Сталінградом, зуби від мін випадають, а бігти ж то треба до Берліна... Врубали ми цю стометровку, оглянулись — сиві...

Потім ми заспівали. Дід Гугенот першим, за ним Іван Тимофійович, Микола Іванович, Сашко Іванович, Жора і я. Побравшись за руки навколо груші, ми стояли і співали "Цвіте терен"...

Ох, як він зацвів!..

Дід Гугенот чомусь в генеральському картузі, Іван Тимофійович у моєму кожусі, Сашко Іванович у дідовій куфайці.

Лише Люба з мамою не співали. Вони стояли за грушею, в світлотіні, і дивилися на нас якимись далекими прощальними очима... Микола Іванович обійняв грушу і заплакав.

Синьо спали у лимані білі нічні хмари. По той бік лиману стояла молода осіння темінь. З неї виглядало чиєсь далеке незатулене вікно.

1979