У глибині дощів - Вінграновський Микола

Можна обдурити себе, дружину, режисера — екран не обдуриш. Єдиний, холодний, безкомпромісний, об'єктивний верховний суддя — екран.

Я дивлюсь на них, і на душі мені стає легше: я бачу, як хвилюються мої артисти, як ревно вони ставляться до свого, я сказав би, каторжного в цьому фільмі труда. Значить, я не помилився у них! Але подивимося на екран...

Нарешті. Блимнула "засвітка", одна і друга, і тут і я потихеньку впрів...

Ми виходили з залу не так, як заходили. Я відчував, як десь глибоко у мені народилося нове життя. До цього перегляду я знав його туманно і неясно. Воно існувало в мені, але існувало якось розпорошено, продовгуватим таким собі хвостом комети, але зараз, тепер на цьому майже квадратному полі екрана воно сфокусувалося в цілісний живий організм. Те ж саме було написано і на обличчях моїх хлопців, не так, щоб уже відверто, бо вже не один приклад у їхньому акторському житті навчив їх приховувати і маскувати свої найкращі почуття та емоції. Вони лише дивилися на мене настороженими і вичікувальними очима, зате прибиральниці і касирка дивилися на них, як на молодих богів.

— А оце той, що за тим, отим-о довговусим у вогонь кинувся...

— А оце той чорновусий, що з конем з мосту у воду скочив,— показувала йодовим пальцем прибиральниця на Петра-самбіста — одесита.— Худе, а таке!

Петро, як і личить новій чорновусій кінозірці, повагом дістав сигарету і закурив. Не лишився поза увагою і я:

— А оце той, та той, що найнижчий між ними, з вусом за губою,— тицькала прибиральниця на мене,— він ту чорняву дівчину сильно любить, вночі її цілував у степу над лиманом, та так же ловко, а бодай ти луснув!..

Директор кінотеатру пригостив нас карамелями, побажав нам всіляких-всяких-що-не-нає-най-най-най, ми сіли у "Фантомас", Жора дав переможний сигнал, і ми поїхали.

На світанку мною щось підкинуло: я вийшов на подвір'я — небо, як на замовлення. Наче хто дав йому нарешті телеграму — у нас біда. Тужаві зорі дивилися тільки на мене. Сподівання, надія, віра — тільки на мене. Я оглянувся: на порозі стояв босий Дмитрик з подушкою в руках і спав стоячи, голова його лежала на червоних квітах подушки. Я підняв Дмитрика і відніс на ліжко.

— Тату, тату,— сонна Дмитрикова рука в пітьмі ловила мою шию.

Сонце зійшло сильно і яро. Вчорашня сіра важка далина пронизливо синьо замолоділа, жовті потойбічні лиманські береги світло відкрились далеко, в балках і вибалках відкрилися червоні озера доспілого глоду, і залітали качки.

Як добре, коли нікому ні про що не треба нагадувати, перевіряти, підвищувати голос, коли ніхто не теліпається у тебе під ногами, вдаючи, що робить діло. Прекрасно, коли маєш справу з людьми обов'язковими і акуратними, совісними і не байдужими.

Так було цього щасливого золотого ранку. Масовка переодягалась, вибухи закладались, коні весело стригли вухами, артисти не балакали, ходили кожен окремо, ревно оберігаючи той дорогоцінний внутрішній стан, який ми називаємо творчістю і натхненням, ніхто потайки не в'язав і не лузав насіння, не скімлив, не позіхав, не нудив, не привласнював часу. Цього щасливого ранку всі служби працювали відмінно. Моїх колгоспників — червоних козаків — на обороні було малувато, я попросив асистента, аби він спустився в долину, де переодягаються робітники, вистроїв їх у ряд, а я вже відберу з них п'ятдесят чоловік — таких, яких мені треба: мали бути літні люди з типово селянськими рисами. Асистент побіг.

Чийсь довгов'язий малий розхитував скіфську бабу. Я придивився: в сірій потертій гуні, в облізлій шапці-бирці, в австрійських черевиках з мідними защібками на мене глипнув Дмитрик.

— Ти чому тут, хто тебе так нарядив?

— Тату, дай мені коня!

— Так ти ж уб'єшся, шию скрутиш!

— Тату, дай мені коня! — Дмитрик мало не плакав.

— Вибирай, оно внизу моє військо...

— Якого захочу?

— Якого захочеш.

— А як мені не дадуть? Казати, що ти сказав?

— Кажи, що я сказав...

З Миколою Івановичем ми зійшли в долину до струмка, де переодягались на денікінців робітники. Там стояла машина Миколи Івановича, нею він мав їхати долиною за пагорб до кавалерійського полку. Микола Іванович був сьогодні при всіх регаліях,— сонце в небі! Жовтневі свята через два дні! — Микола Іванович сяяв, і сяяли суцільним золотом суцільні ордени і медалі.

Асистент шикував робітників в одну шеренгу. Коли ми порівнялися з ними, ті робітники, які воювали в цю війну, і ті, які воювали і в громадянську, побачивши бойового генерала, взяли йому "під козирок". Микола Іванович козирнув їм у відповідь. Обличчя робітників і генерала світилися незнайомою мені урочистістю, незнайомим мені хвилюванням. Микола Іванович ішов, наче приймав парад. Тремтіла біля скронь добра сотня рук. Я зупинився, як зачарований.

Але в мене було мало часу, я випередив генерала і, вдивляючись в обличчя робітників, швидко говорив асистентові:

— Оцей, оцей, оцей, цей...

Робітники дивилися на мене, як на навіженого: якийсь навіже-ний чоловік в білому кожусі на голе тіло, в полотняних штанях біжить повз шеренгу і майже висмикує того, хто раптом йому чи не сподобався, чи дідько його знає!.. В пом'ятій денікінській формі на лівому фланзі стояв рядовий Яковенко — Йодль, стояв і дивився собі під ноги. А сонечко припікало.

Ми вирішили знімати двома кінокамерами одночасно. Боялися ми дуже браку плівки, хоча і по плівці ми були у перевитратах, але, зібравши таку силу-силенну народу, кавалерії, техніки, возів,— ризикувати зараз було ні до чого.

Я спитав оператора:

— Ризикнем без репетиції? З нальоту. На свіжі сили. Увага! Всім приготуватися до зйомки! — наказав я по мікрофону.

Запищали рації, задиміли шашки від степу і від шосе, випросталися артисти.

— Кавалерія, по конях! Червоні козаки — за вози! Денікінська піхота — на позиції! Артисти — на свої місця! Увага: всім робити і виконувати достеменно, точнісінько так, як це ми з вами робили вчора. Все. Через десять хвилин починаємо. Команда буде для всіх одна: червона ракета. Відбій — дві зелені ракети.

Я відклав мікрофон, подивився на оператора, подивився на артистів, роззувся, взяв шаблю і побіг у долину до своєї кінноти.

Волгою трохи трясло, я почухав її за вухами, терновим оком вона глянула на мене і наче заспокоїлася. Я махнув шаблею — в сонячнім небі лопнула червона ракета.

Почалось. Все ожило, забігало, заходило, заморгало очима, вихопились дими і вогні, заклацали сухими зубами гвинтівки і кулемети, гарикнуло вибухом у лимані, кожух на мені став гарячим, блиснули коси в руках мого війська, шаблі, серпи, ціпи і сулиці, і я повів своє військо в атаку.

Побігли ми з Волгою на перших порах, я сказав би, ну, так собі. Задні дивилися на передніх, а передні — ні куєш, ні мелеш. Я став потихеньку шабелькою підганяти Волгу, і Волга наче зрозуміла, чого я від неї вимагаю, в її ногах наче проснулася давня предківська швидкість і відвага. Але цього спогаду Волзі вистачило ненадовго, бо, як тільки з-за пагорба вихопився і кинувся на нас кавалерійський полк і гримнули з-під землі вибухи, Волга так хвицьонула задніми ногами, що я злетів над нею, як птах, і впав перед дезертирними очима свого утікаючого війська — а треба було ж перемагати!.. Треба було ж перемагати!.. Моя червона кавалерія тікала з усіх своїх ніг, де в неї і швидкість взялася!

Я знав, що моє військо ніколи не воювало. Моє військо народилося після війни, його батьки, правда, знали, що таке Брест і Воронеж, знали Карпати й Родопи. Навіть трохи німецької мови навчились на Зеєловських висотах, але своїм дітям не розказали, що таке воно війна, забули розказати чи, може, й не хотіли... І ось тепер їхні діти-неуки бездарно тікають, осідлані страхом...

Спочатку коні бігли, присідаючи на зади, тягнучи свої зади мало не по землі, і вершники, згадуючи бога, зсувались їм на хвости. Потім мої коні побігли якось боком, наче їх задувало вітром, а вже коли гримнула нова серія вибухів, вони рвонули хто куди... Петро-самбіст — одесит — лежав на траві поруч мене і обнімав рукою правою свою руку ліву:

— Японський бог!

Ловили коней добрих півдня, ловили їх по ярах і лісосмугах, за кущами глоду і на трасі. Тим часом, не гаючи часу, я почав знімати рукопашний бій на обороні. Тут діло пішло організовано і живо. Після кожного дубля і мої

Козаки, і "денікінці" задирали голови на сонце — сонечко світило! І ми починали знову. Знову і знову. З дишлем в руках я і сам набігався добряче, б'ючись з "денікінцями" то на возах, то за возами. Все було б нічого, якби не баранці — підсохлі на сонці, вони заганялися у босі ноги і пекли, наче я бігав по тліючому багатті, навіть "денікінці" жаліли мене:

— Та взуйтеся!

А підпалені вози котилися! Як по нотах!

Після обіду ми пролетіли над обороною вертольотом, над своїми головами, вибухами і димами, пролетіли туди і сюди, познімали лиман — не той дорогоцінний вчорашній лиман, що блиснув нам дивовижним святом і погас,— а синій, втихомирений, невиразний,— нехай буде! Та нехай буде. Нехай. Про запас.

Я сказав директору:

— Дайте мені мосфільмівську телеграму.

Директор поліз в кишеню, в його кишені задзеленчали копійки.

Зловлена і приведена до наметів моя кіннота обідала: не так щоб їла, як пила воду. Волга, побачивши мене, потупила над вівсом свої тернові очі.

Щоб довго не говорити, скажу: ходили ми в атаки, доки не зайшло сонце. З мого чотириногого війська був толк, як з козла молока. Як я вже не просив його, не підганяв, не бив,— нуль.

Мертво. Пас. Тікають, бояться.

Люди валилися з ніг. Я дав "відбій". Подякував. Побажав на добраніч і — до завтра.

Сонце сіло. Я взувся і роззувся, бо ноги в чоботях кипіли... Нікого не було. Люди поїхали, коні попадали спати. З чобітьми в руках я ще походив по тихій обороні, поміж возами і гарбами, під очима скіфських баб. Жора замірював у "Фантомаса" масло.

— Жоро, поїхали додому.

Жора дав мені огірка, і я його з'їв. Ми поїхали додому.

— Жоро, я наче застудив руку в плечі. З такою рукою завтра шаблею довго не намахаюся.

Жора сказав:

— Шеф, шкода, що ви не лівша. А от в Японії діти з першого класу вчаться писати обома руками. А ще був такий Северин Наливайко, у тисяча п'ятсот дев'яносто якомусь там році, так той рубав з обох рук... Я оце тільки що, коли ви ходили, включив телевізор на "Клуб кінопутішествій" і попав на зебр.