У глибині дощів - Вінграновський Микола

І коли тихо стати біля такого куща і постояти, то можна почути, як у нім щось ворушиться: чи то миші в корінні, чи напівсонні степові сіренькі гадючки мостяться зимувати під дрібним глодовим листям, чи то якийсь дрібний перелітний птах, або два, або й три спинилися на ночівлю і не можуть дочекатися ранку, щоб летіти далі, а летіти далеко. Задзижчить раптом степова муха в такому кущі, задзиж-чить з переляку, хоча вже ніхто її і не ловить і нікому вона не потрібна, але перелякає своїм дзижчанням і мишей, і птахів, і тебе в чоботях, і самий кущ.

Злиденний влітку струмок у долинці тепер сильно розбух, затопив будяки, повихитував з них насіння, і тепер те насіння в лимані. За струмком під брезентовими дахами спали мої коні. Кавалерійський полк жив неподалік окремо. Лампочок там було більше, виднілися навіть доріжки, посипані жовтим піском. Я перебрів струмок і почув нічне дихання своїх коней. До цього я вже бачив, як сплять справжні кавалерійські коні: вони сплять стоячи. Мої ж, як я зайшов і побачив, порозлягалися де тільки можна і як тільки могли, повідкидали ноги, понадимали тверді наїдені животи, хоч ти на них танцюй, і дихали таким єдиним, синхронним подихом, неначе змалку те і робили, що слухали по радіо ранкову фіззарядку: вди-их — види-их!

...Завтра, якщо буде все гаразд, мені з ними йти в атаку...

З брезенту падали на коней сумні краплини, падали і випаровувались від тепла, що збереглося в конячих тілах ще з жнив. Моя Волга, як президентська коняка, спала під окремою лампочкою, спала, намагаючись уві сні витягнути язиком з-поміж зубів застряглу соломину. У Волги на копиті лазило сонечко, а сірою пропиленою смугою від гриви до нього лізло друге.

— Самольот Пароплавович! — Між тепло дихаючими кіньми в лискучому прорезиненому плащі, у форменій фуражці стояв фашистський генерал. Складені на грудях руки, темний погляд з носатого блідо-жовтого обличчя, гітлерівська свастика на рукаві, кобура на поясі.

— З ким маю честь?

— Генерал Йодль.

"Що за цирк!" — подумав я.

— Генерал Йодль, товаришу Самольот Пароплавович,— і він підійшов до мене,— ферштейн зі?

— Їх ніхт ферштейн.

— Я так і знав, товаришу Самольот Пароплавович,— і його сивувата щетина блиснула під лампочкою якимось могильним блиском.— Тоді поговоримо по-вашому.

— Слухай, піжон, я тобі зараз наклепаю мордягу і розжалую в рядові — свідків нема.

— Я не піжон і не рядовий. Я — генерал Йодль.— І він поклав руку на кобуру.

Божевільний, не інакше як божевільний, і як він сюди потрапив?.. Потрапити міг, але де він узяв новісіньку форму фашистського генерала?.. Чи, може, це я вже здурів від цих проклятущих дощів і дожився до того, що вночі у степу серед коней мені ввижається чортзна-що в образі фашистського іхтіозавра?

— Не думайте, що я божевільний. Я нормальний. Я — ветеринар Яковенко, вхажую за вашими кіньми. Але я — генерал Йодль.

— По совмістительству?

— Так. Вам генерали потрібні?

Мені стало цікаво: такого діалогу і ситуації не придумаєш — поїхали далі. Байдужим, лінькуватим голосом, мляво сплюнувши собі під ноги, я відповів:

— Генерали мені не потрібні. У мене є один.

— Знаю. У вас є один — ваш військовий консультант по кавалерії генерал-лейтенант Микола Іванович Романець.

— Герой Радянського Союзу,— втомлено проказав я.

— Я не про те. Артисти-генерали вам треба? Я вмію все. У мене є досвід.

— Ветеринарний?

Очі Яковенка зневажливо звузились, і, простежуючи повільне падіння краплі з брезенту, він сказав:

— Пожалкуєте... Але я чоловік не гордий — згоден на денікін-ського офіцера. По руках? — і Яковенко простягнув мені стручкуваті пальці.

— І офіцерів не треба. У мене їх повно.

— Я візьму недорого,— з почуттям власної гідності змилостивився Яковенко.

— Ні, дорого-недорого, генерале, а рядового денікінця можу дати.

— За кого ви мене маєте?

— Та мені самому незручно, генерале, але інших вакансій у мене нема.

Яковенко подумав, заклав руки за спину і високими лелечими ногами у генеральських чоботях-витяжках прокрокував між кіньми брезентовою конюшнею вглибину, там, де було темно, там він, очевидно, підняв руку, намацав під стелею патрон, вкрутив лампочку, освітився і опустив руку. Якусь хвилину він дивився собі під поги, наче поночі видивляв на городі спілі помідори.

— А почому за рядового? — рівним голосом спитав він мене.

— Три рублі в день, як усім,— відповів я.

— Не згоден,— твердо сказав Яковенко.— Після війни я в "Адміралі Нахімові" знімався Тоді платили по тридцять.

— Так то ж на старі гроші.

— Все одно не згоден, товаришу Самольот Пароплавович.

— Зніміть цей забацаний плащ, поки я вас ще не прогнав утришия.

Яковенко став ще жовтіший.

— У мене завтра прем'єра у нашому Домі культури, і я граю Йодля. Я всіх німецьких генералів переграв. А тепер я граю Йодля. А ви, товаришу Пароплаве Самольотовичу, краще б непорваним брезентом коней вкривали, ніж отак говорити!..

Я вийшов в ніч. Мокрими голосами від села згавкували собаки. Я пішов додому. "Самольот Пароплавович, Пароплав

Самольотович... мабуть, так воно і є... таким я і є... І що за народ, де не кинеш, там і артист..."

Вранці, ще було темно, я почув з коридора голос Ганни Андріївни:

— Хто-хто?

— У вас живе мій тато?

Я вискочив у коридор: перед Ганною Андріївною з портфелем у руках стояв мій Дмитро. За ним на порозі з набряклими вусами топтався незнайомий мені чорнуватий чоловік. Від нього пахло бензином. Все стало ясно. Все-таки, для ясності, я запитав Дмитра:

— Втік?

— Тату, здоров,— в тринадцятилітньому голосі мого Дмитра звучала свобода і незалежність.

— А бабуня? А школа?

— Лишив їм по записці. А потім, у мене ж то канікули!

— Так до свят ще кілька днів.

— А я ж з портфелем, тату! — Невиспані Дмитрикові очі світилися тією тихою золотою радістю, коли він мене довго не бачить і коли в нього в кілька днів або й тиждень побути зі мною.

Чорнявий чоловік з дощовими вусами сказав:

— Я — Молдплодоовощ, плечевий. Їду я з Києва на Кишинів, біля Виставки голосує ваш реб'ятьонок, шапка на голові, а мені ж по трасі...

З кімнати задзвонив телефон. Дзвонив директор.

— Олексійовичу, біда,— директор щось жував, не міг ніяк проковтнути, нарешті, проковтнув.— Я так і знав, я так і знав!..

— Що за біда? Тільки без емоцій.

— З "Мосфільму" телеграма: категорично і терміново вимагають полк. Ми всі строки прострочили.

— Миколі Івановичу показували?

— Ще ні.

— І не здумайте.

— Як? Це ж офіційна телеграма! Буде скандал! І до того ж нас штрафонуть, як нам і не снилось! У нас — ні копійки. Я вже дав розпорядження готувати вагони.

— Поїдете у цих вагонах самі. Разом зі своїми заступниками. Не забудьте — беріть квитки тільки в один кінець.

Стало тихо. Потім у трубці пролунав постріл. Я поклав трубку на стіл і вийшов на кухню. Дмитрик вже вмився і, притулившись до теплої грубки, уминав пиріжок.

— А небо вияснюється,— сказали помолоділі мої господарі.— Сідайте, сідайте, Олексійовичу, та добре на сьогодні підкріпітесь, бо з чим, як казав один, не шутить!

— А чого ж, можна. Бо дійсно, хто не жартує!

— Тату, дай і мені коня, я теж хочу позніматись,— Дмитрик вже встиг забрати на себе всю білу глину з грубки.

— А ким ти хочеш бути, синочку, червоним козаком чи білогвардійцем?

— А ти хто? — примружив до мене золоті очі мій побілений грубкою нащадок.

— Твій тато — червоний президент — козак,— і Ганна Андріївна ніжно обняла мене за плечі. Ніколи не обнімала. Сьогодні обняла, бо небо ж прояснюється!

— А як тебе кінь забоїться, Дмитрику, та втече? — спитав Петро Семенович.

Дмитро образився.

— Ви думаєте, якщо я бачив коней лише на картинках та в кіно... Вам добре, що ви і тато виросли серед коней... Тату, от дай мені лише коня!

Я підняв зі столу трубку.

— Алло! Олексійовичу, де це ви пропали?

— Хто там у вас зранку стрілявся?

— Та лампочка впала зі столу і лопнула.

— Що ж це ви так необережно?

— Та купив учора лампочку на 220 вольт, бо в мене присліпувата і жовта, хотів було вкрутити, поклав на стіл... Ви, Олексійовичу, абсолютно невірно мене зрозуміли: я хотів сказати, чи давати розпорядження про підготовку товарняка для транспортування кавалерійського полку, чи давати, розумієте, да-ва-ти. По-моєму, я без вас, без вашої зі мною згоди ще ніколи...

— Добре. Люди снідають?

— Снідають. Я дав вказівку відкрити їдальню на дві години раніше: вареники з капустою, свіжі огірки, сметана, творог. Меню склав особисто. Калорійність.

— Дуже добре. "Швидкою Настею" ми забезпечені. Роботи не

буде.

— Якою "Настею", як "не буде"?

— А те, що люди після вашого меню — вареників з капустою, свіжим огірком і молоком — не будуть вилазити з кущів, тримаючись обома руками за штани. А зверху грітиме довгождане сонечко.

— Ви що, справді?

— Ви снідаєте в хазяйки?

— Так.

— Жаль.

— О-о-ов,— заскреготав зубами директор,— послав же мені бог такого режисера! І за які такі гріхи мені таке наказаніє!.. Олексійовичу, автобуси за масовкою пішли, самосвал за щебнем послав, актори на гримі, оператор, художник і генерал ідуть до вас...

Довго думало, боялось, роззиралось за хмарою по краях, але — зійшло. Вимоклі сільські собаки, що вже і забули, яке воно — те сонце, спершу завищали на нього не своїми голосами і поховалися хто де. Сонце зійшло хоч несміливо, якось боком, погнуте, рябе і несерйозне, але — зійшло. Було воно забите, затуркане, видно, ішло воно здалеку до нас, горобці косо поглядали за ним над жоржинами: зійшло, чи обманює, чи, може, знову впаде у дощ?

— Якщо випогодиться,— з таким сонечком не навоюєш,— сказав Микола Іванович.

— Цього разу, Миколо Івановичу, ми його прив'яжемо! Поїхали на оборону!

Внизу, між обороною і кіньми біля струмка у долинці біліли чисті вимиті спини автобусів. З автобусів виходили робітники. Асистенти просили їх, щоб вони забирали з автобусів і свої авоськи з харчами, бо ці автобуси мали знову бігти в Одесу по нові партії. Робітники, очевидно, знали, що їхні заводи вже виконали план до Жовтневих свят, а тут через три дні і самі свята, а тут ще в кіно позніматись, байдики побити — настрій у робітників був незастояний і рухливий. Біля струмка з широких фанерних ящиків костюмери видавали їм білогвардійське обмундирування, далі стояли ящики зі зброєю. Під'їздила своїм ходом і мореходка, за нею з піснями — зранку! — теж своїм ходом наближалися і санаторники.

З-під брезентових дахів вийшов на розминку кавалерійський полк.