У глибині дощів - Вінграновський Микола
Всі задивилися на його пружні високі ноги, на качанисті торси кавалеристів. Полк пішов шагом, потім риссю, перейшов на алюр... а де ж це мої коні?
Я ще раз уточнив з піротехніками схему вибухів, де закласти димові шашки, як задиміти автомобільне шосе. З Миколою Івановичем уточнили, де розставити рації, і я знову пішов на оборону.
На возах сиділо душ п'ятдесят, одягнених вже як треба, дядьків — вони приїхали з колгоспів вдосвіта — моє військо, мої воїни, червоні козаки.
— Добрий ранок.
— Доброго здоров'я...
— Щось вас малувато...
— Та скільки вже є... Я запитав директора:
— В чому справа?
— А ви спитайте своїх асистентів.
— Спитаю.
— Та не приїхало їх більше, от і все. Колгоспи не відпускають. Бачите, вони колгоспам самим треба, буряки на полях... домовлялись... От дисципліна! 3 такою дисципліною волам хвости...
— Справді, а де воли? — запитав я директора.
— А он пасуться.
— Де?
— А он...
— Де? Не бачу.
— Та он же за скіфською бабою.
За скіфською бабою на пригорку паслося двоє червоно-степової масті бичків з ріжками, як кулькові ручки.
— Хто їздив за ними в Молдавію?
— Мій заступник...
— Покличте його сюди.
— Та немає там інших волів!—зірвався директор.— Оце тільки такі і є! Де вам узяти в наш час степових круторогих!
Дядьки на возах засміялися.
Під затесаними, вкопаними в землю оборонними кілками зупинився "рафик" — приїхали артисти. Я пішов до артистів. Свіжі, виспані, неметушливі, вони вийшли з "рафика" і ніжно дивилися на сонце, як на свого колегу.
— Добрий ранок,— сказав я.— Бачу, що сьогодні я вас гризти не стану, бо, сподіваюся, буде ні за що. Вправлюсь з масовкою, покажу вам мізансцени. Пізніше.
Настрій режисера — настрій актора: це вже закон. Якщо ти сам чимось роздратований, невдоволений, буркотливий, прискіпуєшся по дрібницях або, не дай бог, невпевнений в чомусь в собі — хана. Актори переймаються тобою миттєво, відразу ж, і тоді все розповзається, не слухається, тече самопливом, і зібрати його докупи, до цілого, воєдино — майже неможливо.
— А де ж наша головна? — запитав я.
— В "рафику". Плаче. У неї цієї ночі заболів зуб — і в неї опухла щока...
Я кинувся в "рафик". Головна героїня і лікар, що робив їй якусь примочку до щоки, подивилися на мене ну такими навпроти сонця очима, що мені стало жаль не тільки їх, а й себе... З такою щокою зйомка була під загибеллю.
— Олексійовичу,— в дверях "рафика" стояв оператор.— Вийди і глянь на лиман.
Це був не лиман. Це було щось інше. Я звик до сірого водяного полотнища, пришитого до сірого неба вдень і вночі дощами. Всі ці тижні і дні лиман лежав байдужий і німий в скупих і голих глиняних берегах, думаючи свою осінню думу... Сьогодні ж, тепер, в цю годину, під несміливим роззирканим сонцем внизу, під обороною, цвіло, горіло, займалося густо-червоним до найчистішого синього, тріпотіло бурштиново з малиновим і знову червоно-срібне, срібно-бузкове, агатово-оранжеве фантастичне видиво, диво, марево, сон! Далекі глиняні береги, береги ближні, повітря, і дядьки на возах, і скіфські баби, і ми біля "рафіка" освітилися таким немислимим виграванням кольорів, що я, грішним ділом, подумав: варто було кваситись, жити, пріти під оцими дощами, аби побачити таке свято землі, води, неба і сонця!
— Камеру у вертоліт,— сказав я оператору.— В темпі, поки не пізно!
Через півтори години ми були в повітрі. У відкритому задньому люці з кінокамерою на ватяному матраці лежав оператор.
Прив'язуватися оператору було вже ніколи, і я тримав його за ноги. Ми розвернулися над селом і полетіли на лиман... Лиману не було — лиман погас. Лиман був втрачений. Сонце застелили хмари. Ми розвернулися,
і знову полетіли на село, і сіли на току. Вийшли з вертольота і знову поїхали на оборону. Мені здалося, що мій оператор за цей час трохи постарів.
На обороні було веселіше. "Денікінців" відвели на визначені їм позиції, і вони обідали. Я під'їхав до них на тонвагені, взяв мікрофон і розповів "денікінцям", про що наш фільм, про що в ньому йдеться і що саме вони мусять робити у фінальній битві нашого фільму.
Кавалерійський полк моїх пояснень не потребував, бо там був Микола Іванович. Я поїхав до своєї кінноти. Мої коники також обідали. Дядьки на возах обідали вскладчину, позносили докупи все, що у кого було, розстелили на землі сіряки, посідали, запросили артистів і всіх, хто був на обороні,— я кинув оком: харчів дядьки з собою взяли, ну, мінімум як на місяць.
— Олексійовичу! — від глодових кущів гукав художник.— Іди сюди, подивишся!
На посипаному щебенем, крутому, збігаючому вниз коридорі художник зі своїми асистентами поралися біля воза:
— Дивись, Олексійовичу! Ну, р-р-раз! — і віз, відпущений з їхніх рук, потарабанив вниз рівно по прямій.— Потім ми його підпалимо, ото буде красота! Пустимо таких десять штук. І ковила буде в цілості і сохранності!
— Ковила ковилою, але дивись не подуши мені людей. Тут будуть бігти люди. І я разом з ними. А раптом якому возикові забагнеться на такій швидкості звернути вбік?
Художник задумався.
— Ти давай поки що, як завжди, думай, бо мені ніколи. Придумаєш — скажеш.
— Та що там думати? Ми ззаду вози підстрахуємо тонкими тросами!
— Щось ти сьогодні швидко мізкуєш,— сказав я на вухо художникові.
Мій головний художник фільму зім'яв губи, очі його сміялись: ми одне одного любили. І ми це знали.
Я пішов до кінокамери. Взяв мікрофон і наказав всім приготуватись до репетиції.
На небі було "молоко" — легкі марльові хмари. Не страшно. З таким хмарюванням ще можна миритись. Головна героїня показала мені щоку.
— Годиться! — сказав я і побачив, як у неї і в лікаря з плечей скотилась гора.
Перша, друга, третя і четверта репетиції пройшли нормально. Люди старались. Чутка про те, що ми стоїмо під дощами вже місяць, облетіла всіх і кожного, і люди старались. Хлопці з "мореходки" і солдати — ті були молоді, і їм було легше. А от робітники і мої дядьки — колгоспники — з незвички наповзались, нападались, набігались, що під кінець четвертої репетиції мало не вчинили бунт: до яких пір нас будуть ганять і ганять? Що ми — найнялися?! Я дав короткий годинний перепочинок і наказав всім підготуватись до зйомки: а раптом прорве "молоко", а раптом зглянеться над нами немилосердне світило хоча б на годиноньку, хоч на пів, і тоді — тоді ми на коні... Піротехніки потягнули шнури, "запікали" рації, гримери поправляють акторам грим, кавалерійський полк за горбом, моє військо у мене під боком... Я пішов одягатись для зйомки...
І тут пішов точний, акуратний, дисциплінований дощик. Спочатку дрібненький, непоказний, такий собі делікатно чиновницький дощик, мовляв, пробачте, що йду, я піду-піду, та й перестану, бо мені ж треба іти, бо куди ж мені дітись... Я ненадовго.
Але раптом з півночі, від Києва, навалило хмарою так, що лиман почав чорніти в глибину, чорно згасати, срібні кулі застрибали по ньому з такою силою, що лиман застогнав від болю. Небесна сліпа вода кинулася на мою кінематографічну землю з такими обіймами, від яких навіть коням стало моторошно.
"Капець,— подумав я.— Амба".
Я сказав директору:
— На завтра зйомки не відміняти. На завтра у нас дійсно все готово. Отепер вже, нарешті, все готово!
На директора напала гикота.
Захурчали мотори, і ми всією армадою вирвалися на асфальт...
Коли я зайшов до кімнати — Дмитрик спав на моєму ліжкові, на моїй подушці. На подушці була нова наволочка в червоних квітах. її пошила наша господиня, мабуть, сьогодні, щоб нам було веселіше. На столі під айстрами на білому ватманському папері чорнів фінал фільму. В кутку стояла рушниця.
Де ж це мої господарі?., наче поховалися... як тихо...
Задзвонив директор:
— Олексійовичу, щойно дзвонили з кінотеатру. Можна їхати. Будете дивитись?
— Добре. Їдемо.
— Ви самі чи з артистами?
— З ними. Без головної. У неї — зуб. А ви?
— Поперек схопило, не можу розігнутися.
— Що обіцяють на завтра?
— Боюсь вам сказати...
— А все-таки?
— Сонце,— у директора гикота посилилась.
— Випийте соди і — до завтра.
Кілька днів тому ми домовились з одеським широкоформатним кінотеатром про робочий перегляд нашого вже відзнятого матеріалу, і ось дзвінок. Добре. їдемо.
Набилось нас повний "Фантомас", душ сім чи вісім, всі в "ігрових" костюмах, в кожухах,— поїхали. Хлопці давно хотіли вирватись в місто. Безвиїзне сидіння в глухій солоній лиманщині, незважаючи на багатющу риболовлю, хлопцям приїлося добряче. Впросився в нами і Жорин кореш Петро-одесит, майстер спорту з самбо, він знімався у нашому фільмі у тих епізодах, де треба було скинути воза з мосту у воду, зупинити коня на скаку однією рукою чи вибити плечем двері.
Приїхали. Вийшли. Зайшли в кінотеатр. Персонал кінотеатру злякався: один в один, не нижче метра вісімдесяти, обкіптюже-ні лиманськими вітрами, шкіра та кістки, чорновусі, наче хто нам над губами поприбивав залізні чорні підкови, в довгополих сірих і коричневих латаних кожухах,— не люди, а вовкодави. Директор кінотеатру, побачивши нас, аж впрів. Касирка і прибиральниці проводили нас поглядами, як неблагонадійних суб'єктів. Навіть кіномеханіки, які вже бачили-перебачили всяких мастей Тарзанів, позвисали головами з балкона.
Посідали. Сіли. Сидимо. Минає п'ять хвилин. Десять. Чорніють наші вуса над кожухами.
— Що таке? — запитую директора.
— Зараз-зараз,— і директор кудись зникає.
Хлопці повгинали голови. Нервово зиркають на біле широкоформатне поле екрана. Я знаю це почуття! Коли знімаєшся, коли ти в роботі, коли там дощ, вітер, болото, ніч, рев,— врешті, не думаєш, не знаєш, не відчуваєш себе: нічого тобі не болить, не пече, втоми нема! Коні падають під вечір з ніг від утоми, а ти — ні! Ще, аби краще, точніше, сильніше, виразніше, ще один дубль, п'ятий, десятий! Вночі ж, у готелі чи в хаті, ніч: все знову починається спочатку, але вві сні. І що найболючіше, що вві сні ти робиш незрівнянно краще, ніж ти робив перед кінокамерою в дійсності. Розплющуєш очі і думаєш: як же це так і чому?.. До телевізора — пізно, радіо мовчить, цокає лиш будильник, заведений на шосту ранку.
На мене хлопці не дивляться, наче завинили в чомусь, бояться, що зараз, як тільки погасне світло, я побачу збільшену у двадцять раз всю їхню недобросовісність і ледачість, похмуру акторську посередність, суєтність життя, автоматично перенесену в мистецтво,— на екрані видно все.
