У глибині дощів - Вінграновський Микола
Вони у вас, як на картинках малюють в козаків.
— Та вони в мене на сезон. Сезонні.
— Буряки ж то сезонні, це так. На буряках великого начальства немає.— Знову молодим льодом посміхнулась вона.
— Любо, закривай! Нікого не буде! — лискучими губами з посудомийної крикнула, передихуючи, чоловіча біла виспана мордяга. Крикнула і сховалась.
Люба позіхнула, потягнулась, тріснули в ній кісточки, аж Люба злякалась.
— Це наш директор. Треба слухатись,— сухо глянули на мене ожинові Любині очі.
Я вийшов з чайної. Жори нема. Ніч і дощ. Гули буряковози.
На автобусній зупинці, освітленій сірим світлом, стояло двоє жінок. Одна жінка накрила голову алюмінієвими ночвами, а друга — мішком. Автобуса не було. Жінки говорили:
— Так оце ж Галька накинула мені вже друге. Те було тоді мале, а це ще менше і з ранку до вечора: мамо-мамо. А де ти тої мами йому візьмеш, коли вона четвертий год на шиферному заводі на Донбасі. Так і має баба собі на старість двоєчко... А тут вже очі не ті. Коли бачила — бачила. Та стала недобачати. Рано встану — в очах білі мухи. Оце купила корито — купати...
Жінка під мішком сказала:
— Прислали мені мої з Мурманська оселедців і палтуса. Може б, ви трохи взяли? Я вам занесу.
— Та для дітей трохи б і взяла, нехай посмокчуть... Піонери, правда, приходять, і води мені принесуть, і так поможуть...
— А може, ви б оддали мені одненьке на зиму, перезимувало б.
— А Галька?
— Вона наче буде знати... Віддайте мені його, хоч на зиму... Не буде знати, от і все.
— У мене корови, правда, нема. Маю дві кози. Обидві пасуться, але, що їм не кажу, а полин їдять, чи то я вже сліпа — не бачу, молоко гірке.
З косогірної бруківки виглянули жовті фари. Жінки примовкли. Дощик на ночвах говорив тонко і голосно, на мішку говорив пошепки. Так ці двоє дощиків і перемовлялися між собою.
Жора проїхав автобусну зупинку і зупинився неподалік, видно, навпроти хати того кабакового чоловіка. З чайної вийшла Люба.
— А що автобус, нема?
Жінки під дощем не почули, і я відповів Любі:
— Нема. А ото мій товариш під'їхав, ми вас, Любо, підвеземо.
— Та я піду пішки, мені тут недалеко.
— Тоді завтра увечері я до вас зайду і розрахуюся. Ви завтра будете?
— А куди я дінусь,— роздратовано відповіла Люба, нервово оглянулась на чайну і, обминаючи калюжі, кутаючись в темний плащ, пішла...
Жора завдавав чоловікові мішки з кабаками і тихо лаяв себе за цю кабакову операцію. На подвір'ї горіло світло, і жінка пошепки кричала своєму чоловікові:
— Та куди ж ти несеш? Сюди неси! Не впади!
Скільки тих мішків з кабаками можна було напхати в наш "Фантомас", одному богу відомо: Жора витягав їх звідти і витягав. Я закурив.
— Шеф! — Жора крутнувся до мене.— Бийте-ріжте мене, але що я вже можу зробити? Я ж то думав — одна нога там, а друга тут. А воно, бачите, як! А будь ти неладне!
— Пусте, Жоро. Поїхали додому.
— Прошу заходити до хати! — і щаслива господиня ширше відкрила хвіртку.
— Ні, дякуємо. Нам пора їхати. Година не рання, дорога. Жора ступив у світло фар.
— Як "їхати"? Уже? Іване, ти чуєш, вони вже хочуть їхати! А повечеряти!
Подвір'ям, стріпуючи руками, біг Іван:
— Та що ви, люди добрі! Як же це так?
— А хоч на часиночку,— не вгавала мокра господиня.— Руки помиєте, я води нагріла. Та переночуєте в нас, а завтра вже по світлі...
— Справді, дякуємо,— сказав я.— Ми завтра приїдемо. А сьогодні — треба, бо начальство стружку зніме.
Господиня побігла до хати. Іван підійшов до Жори, взяв Жору за рукав:
— Ну, прошу вас, ви ж мене так виручили, ви ж мені так підсобили...
У жовтому світлі фар вони стояли, як чорти, особливо Жора: з волосся стирчав якийсь пирій чи солома, обличчя блищало і чорним, і ще чорнішим, з плеча звисало кабакове гудиння, з підборіддя текла бруднота, на животі виднілося якесь жовте місиво, видно, від розчавленого кабака.
— Олексійовичу, дайте мені закурити і прикуріть, бо в мене руки в болоті.
— Та візьміть хоч оце на дорогу, перекусите,— до мене підбігла господиня і вклала мені в руки повну чогось важку корзину.— А як вас завтра не буде?
— Будемо! — крикнув Жора і, зраділий, дав собі команду: — Даю розворот! Розвертаюсь! Поїхали!
До свого села ми долазили —півні співали. Наш "Фантомас" співав всю дорогу, хоч присвоюй йому звання.
У мене було відчуття: звідтоді, як я побачив Любу на Хрещатику, всі ці два роки я з нею не розлучався. Люба жила поруч зі мною за якоюсь тонкою прозорою стіною і, знімаючи у фільмі іншу, я намагався бачити у ній Любу. Бачити, ну то й що?.. А це ж то мій не останній фільм! Люба тепер у чайній, за сім кілометрів, бо "а куди ж я подінуся?"... Люба не впізнала мене. І лише тепер, дрімаючи в нічному задрипаному "Фантомасі", Любине невпізнання зачепило мій егоїзм: ну, забула ту миттєву, фактично, зустріч тоді на Хрещатику, але ж в кіно-то Люба ходить? Не може такого бути, щоб Люба не бачила мене на екрані в тих фільмах, де я знімався! Люди ж то впізнають.
— Жоро, а де ваша шапка?
— Загубив на кабаках. Шеф, не питайте...
— Станьте.
Жора став. Я виліз із "Фантомаса": з-за лісосмуги трактори тяг-ли на оборону вози. Дощ перестав, небо наче просвітліло. Я пішов на оборону.
Як я любив свою оборону! Внизу лиман, над лиманом горб, за горбом — степ. На цьому горбі, оточивши себе возами, обороняється моя червона республіка. Вкопані скіфські баби поміж возами, борони, плуги, скрині, погребні ляди, діжки з камінням — ось моя оборона. З-за возів під німими тисячолітніми очима скіфських баб дивляться і говорять очі нового часу — ось моя оборона. Ніяких мурованих мурів, башт, де ніде повернутися, підвісних мостів і ровів, налитих водою.
... В центрі оборони лежать заховані за чим і під чим попало жінки і діти. Тут і кіннота моя. З трьох сторін наступають денікінці... Все ясно і просто.
Будували ми цю оборону все літо. Горб твердий, камінь, довбати його навіть сучасною технікою марудно. Як для вантажників, трьохсоткілограмові скіфські баби нелегенькі, і доки привезеш одну таку бабусенцію за триста-чотириста кілометрів, та витягнеш її на отакий горб, та закопаєш по коліна,— що там говорити.
Сунуть мої возики попід горб, на оборону, трактористи кашляють:
— Такого ще не було: цілу ніч вози по болоті тягати і куди? На гору?!
Оператор, художник, директор фільму — всі вже тут: дощ перестав! Лиману не видно, лиман злився з ніччю. Мій радикулітний директор, перев'язаний в попереку широким шерстяним селянським платком, цього разу особливо переконує мене, що все для зйомок готово, було б лише сонечко.
— Що обіцяють?
— Погоду.
— А яку погоду?
— Та перемінну...
— Точно?
— Точно...
— І це вже хліб. Художник каже:
— Боюсь, що ті вози, які ми хотіли скинути на денікінців, не покотяться.
— Чому?
— Горб розмок основательно.
— Як розмок? Він же кам'яний.
— Ковила намокла. Слизька. Як на лижах. Колеса буде розвертати.
Я кажу художникові:
— І що, по-твоєму? Що, по-твоєму, ми мусимо відмовитися від палаючих возів, скинутих на денікінців? Що, по-твоєму, ми ці вози даремно з Балти везли і крекчемо їх на горб, щоб через якусь нещасну мокру ковилу, по-твоєму...
— Так на сонці ковила просохне,— каже оператор.
— Ковила і на сонці слизька! Я вчора нарвав пучок, висушив, гляньте,— художник дістає з-за пазухи пучок сухої ковили.— Потрогайте.
— А про що ж ти раніше думав, рік тому, коли ми вибирали саме цей горб під оборону? Де ти був рік назад?
— А чорт же її знав, що вона слизька! Що я, цю ковилу щодня бачу?
— Не знаю. Знаю одне: не покотяться вози, покотимось ми всі разом із цього горба прямо у фінал фільму, всі: ти, я, оператор, директор! Першим буду котитися я, ти другим... Ти коли-небудь бачив, як дурні з гори котяться?
— А давайте поллємо її соляркою та підпалимо! — каже директор, сам дивуючись своїй винахідливості.— Все ж правильно і логічно: громадянська війна, все горить, і вози горять, і ковила під ними. Оце ефект! Оце буде образ!
— А ковила не горить,— тихо кажу я директору, і відчуваю, як все вже горить у мені.— Хіба ви не знали, що ковила не горить?
— Як не горить? — лупає очима директор.— Вперше чую. Невже правда? А я й не знав.
— А ви знаєте,— кажу я,— що спресованою ковилою оббивають космічні кораблі, щоб кораблі в космосі не горіли? Невже ви про це не знали, не читали, не чули? Ви думаєте, чому ковили так мало? Мало тому, що вся вона іде на космічні кораблі. Оце лишилось, що на нашому горбі та ще трохи в Асканії-Нова.
— Общим, так,— каже ображений директор,— я в ваші творчі діла не мішаюсь. Робіть як знаєте. Мені ще треба десять автобусів знайти, масовку перевозити...
— Хвилину тому ви мені сказали, що все для зйомки готово?
— Та то я так...
— Не розумію.
— Та є в мене ці автобуси. Є! Було б сонце, в печінках воно мені сидить!
Художник каже:
— Можна зробити на горбі такі коридори, де могли б котитися вози, але ці коридори треба присипати зверху ковили щебінкою. Тоді вози покотяться за милу душу.
— Чого ж ти мовчав раніше? Тобі що, завжди все приходить в голову заднім числом?
— Та я думав, може, знайду якийсь інший варіант,— каже мій уповільнений художник, мій вірний товариш, мій давній друг, з яким ми вже зробили не один фільм.
— А де я візьму щебінки і чим буду я її возити? — аж задихається директор.— А гроші в мене де? Гроші в мене як?! Копієчки лишились! А ще з трьох заводів масовки — гроші? Гроші. А мореходка? Гроші. А колгоспники? А санаторники? А автобуси? А машини? А я ще з вертольотчиками не розквитався, і за трактори, і за воли, що аж з Молдавії прийшли! Чим платити, як? звідки? Ви, Олексійовичу, тільки подумайте, тільки подумайте про це, заклинаю вас Христом-богом! Одні лише коні щодня, щогодини, щосекунди з'їдають у нас уйму, вже з'їли, що можна було теплохід купити типу "Іван Франко"! І все, як в прірву! Ані щебіночки не привезу, не можу, ні за що! Ми вже голі і босі, жебраки. Вже місяць, як ми топчемося на цій фінальній битві, а за які кошти — я і сам не знаю! Учора ввечері з чотирьох колгоспів дзвонили, коней назад вимагають категорично, бо їм самим треба!..
На цьому наша нічна напівоперативка закінчилась. Я пішов до коней, до свого війська. Біля соляркового багаття, де трактористи грілися цієї мокрої ночі, я почув темний голос:
— Тю, дурні! Тягаєм, тягаєм вози на горб, трактори рвем, а вони ці вози скидати з горба збираються! І на якого чорта тоді їх тягати?
Ніч була темна, круглі кущі глоду були ще темніші.
