У глибині дощів - Вінграновський Микола
Як вони гарно бігають! Я навіть чув, як у них в животах трюхикає!.. Не те, що наше військо...
Жора вкинув у рот папіросу:
— Шеф, ви тільки не переживайте...
Ми поїхали додому. На порозі Дмитрий не стояв, стоячи не спав, і я не відносив його на квіти. Я зайшов у кімнату: на столі під айстрами на білому ватманському папері, підклавши під голову папку-бирку, мій Дмитрик тонко висвистував носом.
З коридора захурчав холодильник, і Ганна Андріївна з корзиною яблук в руках на порозі спитала мене:
— А чого це ви босі? От горе!
— Босий. Ноги набив. А що,— я глянув на Дмитрика,— оце хуркало як прийшло, так і отако?
— Отако.
— Спить, і все?
Я переніс Дмитрика на ліжко. Сонний-сонний, але шапку-бирку свою він не забув, автоматично стис її рукою і поплив з нею в медові краї.
— Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой...— Літня кухня була завалена кавунами. За кавунами сиділи Петро Семенович, Микола Іванович, артисти і ще якийсь чоловік з дерев'яною ногою.
— Туман яро-ом, туман до-олиною...
— Чого це ви все навпрошки співаєте! — Ганна Андріївна підвела мене за руку до столу. Всі встали. Мені стало незручно, і я продовжив пісню:
— За дощами нічого не ви-и-дно...
— Видно, Олексійовичу! — сказав Микола Іванович і посадив мене поруч.— Вашу кінноту завтра розбавимо кількома моїми кіньми, і от ви побачите, що буде! Буде що треба.
— Добре, Миколо Івановичу. Спробуємо. А звідки стільки кавунів?
Над червоно рожевіючим в розрізаних кавунах столом підвівся незнайомий мені чоловік і простягнув руку:
— Дід Василь. А по-вуличному — Гугенот. А це мої кавуни. Кінь — за вікном. Ви його не бачите. Я — сторож на баштані. Стою, дивлюся згори, як ви бігаєте цілісінький божий день, та дай, думаю, завезу людям кавунчиків...
— Ой на горі вогонь горить, а в долині козак лежить... — затягнув я, потискуючи дідову Гугенотову руку. Настрій невідомо чому у мене раптом піднявся, наче фінальну битву ми вже зняли і вона була у нас в кишені...
Коли ми з дідом Гугенотом вийшли до його коня,— на коні сидів півень і кукурікав, наче сказився.
Вранці ми знову пішли в атаку. Мої коні наче переродилися. Ні вибухи, ні дими не лякали їх. Коли із-за пагорба на нас вихопився кавалерійський полк — мої коні-коняги кинулися його кусати. Але полк — є полк. На те він професіонал, і він мав також зуби. Гризня почалася. Я вже бив Волгу по морді, затуляв полою кожуха їй очі
— Волга носилася, як тороплена, а за нею затято хропли запінені бойовою слиною такі ж, як вона,— мов тельбухате військо!
Чи то військо за минулу ніч щось передумало у своїх вчорашніх зганьблених головах і змовилось між собою, чи в кожного з них проснулося почуття гідності, чи, може, воно телепатично відчуло нашу вчорашню вечірню розмову з Миколою Івановичем, що ми хочемо його розбавити кавалерійськими представниками,— битва закипіла смертельна. Я кілька разів махнув шаблею про відбій, але піротехнік за димами не бачив мого сигналу, зелені ракети не з'являлись. Тоді, скільки було сил, я закричав "денікінцям":
— Розвертайтесь! Тікайте! Тікайте! — і показав їм шаблею на пагорб.
"Денікінці" розвернулись і перейшли в галоп. Тут мов військо відстало і захекано перейшло на крок. Його ніздрі понапинались, як вітрила. Я розвернув Волгу до своїх вершників: наче цілі всі, наче поранених не було... А нехай тобі... От тобі і колгоспно-радгоспні бідонно-фуражні коники!..
— Тату, ну як, як було?! — на рябому присадкуватому конику сидів мій закіптюжений довгов'язий нащадок і гладив свого коника шаблею по шиї.
— Їдь сюди!
Дмитрий під'їхав. Під'їхав до нього і я. Дещо сказав. Дмитрий вхнюпився і насунув бирку на очі.
— Ти, тату, сам казав, щоб я сказав, щоб дали мені коника... Стремена на Дмитриковім коні якийсь дивак підтягнув так, що
Дмитрикові коліна доходили йому до підборіддя.
Я пішов під гору до кінокамери. Руку в плечі ломило, рука відвалювалась.
Оператор показав на кінокамеру і сказав:
— Якщо у нас все було нормально, то все буде нормально. Битва була грандіозна. Я, Олексійовичу, чесно, і не думав.
Я взяв мікрофон і наказав:
— Всім приготуватися до зйомки!
І ми знову пішли в атаку. Цього разу збісився вже кавалерійський полк. Скачучи по Європі на її кінематографічних вівсах, полк свідомо відчув, що престиж його валиться, і його заїло, і він вдарився об моє військо. Моє військо покотилось.
Не кіно, а справжня війна, подумав я. Я махнув шаблею, піротехнік побачив — дві зелені ракети.
Але — що таке? — від баштану на горбі, з горба, дивлячись на мою поразку, піднявши над головою косу, б'ючи коня своєю дерев'яною ногою, рушив-кинувся в бій дід Гугенот. На його косі теліпався мишій чи пирій.
— Денді!!! — кричав дід Гугенот.— Ви — Революцію бити??? — і дід Гугенот зі своєю тонкою блискучою косою рвонув на "денікін-ців", бачу, голови полетять, бачу, дід не в собі, бачу...
— Діду!!!
Я зловив Гугенота за його дерев'яну ногу, кінь поволік мене по землі, подер на мені все, що було, моя шабля зломилась,— дід обійняв мене і заплакав...
З-за лиману з пологого вогкого неба просвічувало темно-виноградне сонце. На дощ.
Від Києва, з того боку, навалило хмарою. Один бік хмари світився чорним, а другий ще чорнішим. Ми знову пішли в атаку. Коні під нами, і мої, і кавалерійські, заозирались на небо — і на наших людських і конячих очах небо, земля і лиман стали гаснути. Ми вже всі були темно-сіро-іржаві між вибухами на вітрі...
Все. Битву знято. Кіноплівка поїхала в Київ на проявлення. Нам лишилося кілька днів чекати. Бо все ще могло бути. Що ж, почекаєм...
Попалені, потрощені вози, відкинуті вибухами обгорілі колеса, настовбурчені борони на глодових кущах, тліючі френчі і шинелі, перевернені бочки з піском і камінням, уламки, осколки, шматки — дорога і мила картина! Побачимо, як воно буде на екрані...
Актори наче не йшли, не сиділи і не стояли: оглушені вибухами, набігані, накричані, обдерті, вони дивилися один на одного і не впізнавали, наче існували вони вже в якомусь іншому вимірі. Піхота, тягнучи гвинтівки по землі, пленталась до піротехніків і костюмерів.
Жора досушив на сковорідці порох, вкинув у "Фантомас" каністру, вклав рушниці, і ми заїхали за Миколою Івановичем. Поїхали вечеряти в чайну до Люби.
Сиділи мовчки. Говорити не хотілось. Сиділи, і все. Зрідка у мене за плечима сипало морозом.
Наш "Фантомас" відвойовував у дороги життєвий простір, ревів, стогнав, хекав, харчав, харапудився, хрипнув і знову хрип. Микола Іванович замугикав "Синій платочок". Від Миколи Івановича густо пахло "Шипром", і він під цей запах почав згадувати Бреслау, де він тоді тодішнім своїм кавалерійським полком на вокзалі захопив два танкових ешелони. Там його колупнуло в плече і груди, і його вивозили з бою лежачим на коні на двох сідлах, що його очі бачили лише небо. Колупнуло Миколу Івановича добряче, кавалеристи віддавали кров у медсанбаті своєму полковникові — Героєм і генералом він став через ніч.
— Лис! — випалив Жора і зупинив "Фантомас".
Край дороги в маслиновій посадці на трьох лапах стояло лисеня, дивилося на нас, не тікало і просило, видно, чогось попоїсти. Лисеня, здалося, простягло б і третю лапу для жебрання, як колись простягнуло б четверту. На двох же лапах стояти воно ще не навчилося, лише мордочку витягнуло рудою пілоткою з коричневим носом-зірочкою і шепотіло Жорі від маслин:
— Подайте, зими ради, в цю руду пілоточку, що вам ванта душа звелить.
Жора гигикнув:
— Дивіться, просить! А єй-бо, просить! А шістнадцятого колібра ти не хотіло?
— Не хотіло... — відвернуло мордочку лисеня, підвело очі на порожні сорочі гнізда в маслинах і пострибало делікатно назустріч ночі кудись собі далі.
— Ах, лисяча твоя голодранція! — просичав йому Жора, закурив, і стартер загакварчав під його ногою.
Біля чайної двоє випряжених тельбухачок гризли з воза буряки: Микола Іванович подивився на конячок, на мене і посміхнувся.
Ми зайшли в чайну. Пальма розцвіла, побачивши нас, особливо Жору. Жора відразу ж і сів біля неї, капітально поклав на стіл лікті, гойднув над сільничкою носом:
— У Туркменії сіль дрібніша. І пісок не такий. Одне: як ті верблюди оті кактуси їдять?
Люби не було. Може, десь вийшла? Біля прилавка заводські хлопці наливали пиво.
— Гляньте на їхні плечі,— сказав я Миколі Івановичу.— На Олімпійських іграх такі плечі і то не часто побачиш. А тут на тобі — такі плечі!
В пролизах між ними щось забіліло, проскочив краєчок ока, і я побачив Любу. Обличчя без марлі, якась наче вища...
Микола Іванович скинув плащ-накидку, почепив на вішак, блиснули ордени і медалі... Хлопці один за одним повернули голови в наш бік. Подивилась на нас і Люба, наче впізнала мене.
До нас від кухні заспішив білий-пребілий чоловік: руки, як тісто, обличчя — перина. На перині різались дві чорненькі щілини — там мали бути очі.
— Добрий вечір,— забасила Снігова Людина.— Директор чайної. Іду, розумієте, вчора додому, дивлюсь: самоскид з буряками врізається колесом біля мого будинку в мур, а в мурі — осине гніздо! Так шофер в самосвалі в кабіні, а я йду без кабіни. Оси на кого? На мене. На руку, на морду налетіли всі скопом, навіть зі своїми дітьми, кусають, ще й кричать:
— А ти не знав, що у нас попереду зима! — і Снігова Людина засміялася.— 3 святом вас, з наступаючим! Курячих пупків хочете?
Микола Іванович реготав, таким я його не бачив. Директор подибав на кухню, Жора пішов до "Фантомаса" по каністру.
І ось Жора вже ставить під стіл каністру, директор несе білу емальовану миску з горою смажених курячих пупків.
Всі вчотирьох беремося за вечерю.
Коли за прилавком Люба лишилася сама, я підійшов до неї.
— Добрий вечір,— сказав я.— Ви мене пізнаєте? Я приніс борг. Вибачайте — раніше не міг.
— А хто це вам вус обсмалив?
— Де? Який вус?
— А ось гляньте,— Люба подала мені дзеркальце.
— Справді, обсмалений...
— І брови.
— Справді, і брови, а чому ж мені про це ніхто нічого не сказав? — я оглянувся на Миколу Івановича і Жору.
— А от цього я вже не знаю,— сказала Люба і додала: — Не віддавайте мені боргу, а краще підвезіть мене додому. Я відпросилася в директора. Мій брат в армію йде. Я поспішаю.
Люба жила далеко. І вибита буряковозами вулиця, і мокра темінь, і курячі пупки давалися нашому "Фантомасові" на цей раз важкувато.
