Старі гультяї - Нечуй-Левицький

- А де він те­пер гро­шей візьме, ко­ли згорів? От тобі й гроші! Ов­ва! Ота ка­торж­на по­же­жа! бо­дай їй доб­ра не бу­ло!.. Ов­ва!.. Не дасть те­пе­реч­ки він гро­шей. Еге, Оришко, не дасть?

- Гу-гу-гу! Гу-гу-гу! так і стрельну­ло! Чи ти ба! Іскри ле­тять, та кру­гом ча­дить та ди­мить. Пф! пф! пф! пш! пш! - про­ва­ди­ла ба­ба, по­вер­та­ючись на дру­гий бік.

- Ото ка­торж­на по­же­жа! Бо­дай їй доб­ра не бу­ло і на цім світі, і на тім! - плів ста­рий Гри­цай.

Другого дня старі повс­та­ва­ли з важ­ки­ми го­ло­ва­ми та чер­во­ни­ми очи­ма. Ба­ба Ориш­ка на­ла­па­ла на по­лу свій очіпок і хотіла надіть на го­ло­ву. Во­на підве­ла ру­ки вго­ру, а ру­ки не підво­ди­лись.

- Чогось я не підве­ду рук, не надіну очіпка, - ска­за­ла ба­ба Ориш­ка.

- Бо, ма­буть, в те­бе в го­лові джмелі гу­дуть після вчо­рашнього, - ска­зав дід.

Він надів Оришці очіпок. Ба­ба знай­шла свою хуст­ку аж під по­лом. Хотіла во­на підня­ти ру­ки вго­ру, щоб зав'язать го­ло­ву хуст­кою, а ру­ки не слу­ха­ли її й опа­ли.

- Ой бо­же мій! Це ж мені ру­ки одібра­ло! Ой бо­же мій ми­лос­ти­вий! Що ж те­пер мені ро­бить? Як мені жи­ти в світі бо­жо­му без рук? - крик­ну­ла ба­ба Ориш­ка.

Баба сиділа на по­лу й пла­ка­ла.

- Це, ма­буть, од пе­ре­ля­ку. Це вчо­рашній пе­ре­по­лох одібрав в те­бе ру­ки. Ото яке го­ренько! - ска­зав дід зітхнув­ши й за­ду­мав­ся.

- А от же тобі то й не одібра­ло рук з пе­ре­ля­ку. Це ме­не гос­подь за щось по­ка­рав, та не знаю за що.

- Та я й не ду­же пе­ре­ля­кав­ся на тій по­жежі; тільки був тро­хи напідпит­ку, бо все до­чис­та пам'ятаю. А ти бу­ла зовсім п'яна, бо верз­ла язи­ком якусь нісенітни­цю й на но­ги не мог­ла підвес­тись. І навіщо бу­ло тобі так ба­га­то пить? Вже як до­па­деш­ся до тієї горілки, то дуд­лиш, на­че го­лод­на сви­ня по­миї з шап­ли­ка. От те­пер і маєш пам'ятно­го.

- Оце яка на­пасть мені! Оце го­ренько! - бідка­лась ба­ба Ориш­ка й сил­ку­ва­лась дос­та­ти до го­ло­ви й зав'язать го­ло­ву хуст­кою, але її ру­ки бу­ли нес­лух­няні і все опа­да­ли та зсо­ву­ва­лись на­низ, на плечі!

Дід зав'язав бабі го­ло­ву, як умів. Ориш­ка вста­ла, прос­тяг­ла ру­ки вго­ру, хотіла дос­тать гор­щик з по­лиці й не дос­та­ла. В неї ще не зовсім одібра­ло ру­ки, а тільки во­на не ма­ла си­ли прос­тяг­ти ру­ки вго­ру; не мог­ла ні зав'яза­ти собі го­ло­ву хуст­кою, ні дос­тать горш­ки з по­лиці та мис­ки з мис­ни­ка.

Бідна Мо­ту­зи­ха ста­ла бабі в при­годі: щод­ня зран­ку во­на прибіга­ла до Гри­цая, зав'язу­ва­ла бабі го­ло­ву хуст­кою, ми­ла й вичісу­ва­ла що­су­бо­ти го­ло­ву, дос­та­ва­ла горш­ки з по­лиці, лаш­ту­ва­ла усю спра­ву до обіду, слу­жи­ла бабі, як най­мич­ка. А ко­ли во­на не при­хо­ди­ла са­ма, то при­си­ла­ла свою дівчи­ну по­ма­га­ти бабі.

Баба не пе­ре­бу­ла й зи­ми; в неї на всеїдні зовсім од­ня­ло ру­ки, і не­за­ба­ром після то­го во­на й бо­гу ду­шу од­да­ла. Зос­тав­ся дід в хаті один як па­лець.

III

Після смерті ба­би Ориш­ки Мо­ту­зи­ха кільки день при­хо­ди­ла до Гри­цая зран­ку й ва­ри­ла йо­му обід, але в неї вдо­ма і своєї ро­бо­ти бу­ло до­волі.

- А що, діду! до­ве­деться вам най­ня­ти най­мич­ку. Я б радніша вам і то­пи­ти й ва­рить, але не мож­на мені ки­дать своєї ха­ти, - го­во­ри­ла Мо­ту­зи­ха до діда.

- Я й сам ба­чу, що мені до­ве­деться най­нять най­мич­ку, та не знаю, ко­го б най­ня­ти: мо­ло­да най­мич­ка бу­де пе­ре­во­дить моє доб­ро, а ста­ра бу­де нез­дат­на до ро­бо­ти, зи­мою не хо­ди­ти­ме на річку пра­ти плат­тя в опо­лонці.

- Та вже я з доч­кою бу­де­мо вас об­пи­ра­ти, а вам тре­ба най­нять якусь вбо­гу ба­бу, - ска­за­ла Мо­ту­зи­ха.

- Ой, го­ре тяж­ке зос­та­тись на ста­рості літ удівцем! - про­мо­вив дід зітхнув­ши. - То вже, будь лас­ка, на­пи­туй мені на селі яку ста­ру ба­бу.

- Візьміть, діду, Хіврю, що жи­ве при си­нові. Там такі вбогі лю­де, що й їсти не­ма чо­го, - ска­за­ла Мо­ту­зи­ха.

І во­на, вер­та­ючись до­до­му, зай­шла до ба­би Хіврі. Хівря зго­ди­лась і ста­ла за най­мич­ку в діда Гри­цая.

Поховавши свою ба­бу, Гри­цай тро­хи опам'ятав­ся, пе­рес­тав пи­ти та гу­лять, мо­же й тим, що нас­тав ве­ли­кий піст, а дідові тре­ба бу­ло од­говітись.

Настав Ве­лик­день. Зацвіла вес­на крас­на. Дід вис­та­вив у са­док пасіку, ко­ло пасіки знай­шла­ся ро­бо­та.

Одцвіли сад­ки. Літо роз­го­рю­ва­лось, як сухі дро­ва в печі. За­зе­леніли го­ро­ди. На го­ро­дах спах­ну­ла зе­ле­на бут­ви­на й за­лисніла, як зе­ле­ний криш­таль.

Одного со­няч­но­го пиш­но­го дня дід по­рав­ся в пасіці та в сад­ку. Бджо­ли гу­ли, гра­ли на сонці, не­на­че мо­ло­диці про­вор­но веш­та­лись, го­ту­ючи гро­мадський обід. За сад­ком, за вер­ба­ми в дідо­во­му го­роді, в бе­резі хтось прав плат­тя, зби­ва­ючи йо­го пра­ни­ком, і співав пісні. Пра­ник ля­пав, аж од­ляс­ки йшли поміж вер­ба­ми, аж лу­на лу­на­ла в сад­ку, не­на­че в здо­ровій по­рожній хаті. Пісня ли­ла­ся че­рез вер­би в пасіку та­ка го­лос­на, не­на­че хтось сто­яв за ули­ка­ми і співав з усієї си­ли, тро­хи не над са­мим дідо­вим ву­хом. А пра­ник все ляс­кав без­пе­рес­та­ну, аж од­ляс­ки йшли по пасіці.

«Що во­но за про­ява! Хто це там ве­ре­щить та ля­пає пра­ни­ком, аж в ву­шах в ме­не тріщить. До мо­го го­ро­ду ніхто не хо­дить на річку плат­тя пра­ти, а це щось улізло та й ве­ре­щить не своїм го­ло­сом», - ду­мав дід, ви­хо­дя­чи з пасіки на ле­ва­ду. Йо­го взя­ла цікавість по­ди­виться, хто то зай­шов в йо­го го­род пра­ти плат­тя.

Дід став на сонці, прик­рив­ши очі до­ло­нею. Не­за­ба­ром з-за верб вий­шла якась мо­ло­ди­ця, підти­ка­на до самісіньких колія, мо­ло­да, пов­но­ви­да та чер­во­на, як ка­ли­на. Во­на бу­ла не гар­на з ли­ця, ми­за­та й круг­ло­ви­да, з товс­ти­ми гу­ба­ми; кир­па­тий ніс був при­ту­ле­ний до ли­ця, не­на­че кар­топ­ли­на. Але здо­рові темні чорні очі аж бли­ща­ли й лисніли, а повні, як пам­пуш­ки, що­ки чер­воніли, на­че два пуч­ки ка­ли­ни. Во­на йшла і все ля­ща­ла пісні і, тільки порівняв­шись з дідом, за­мовк­ла, блис­ну­ла на діда очи­ма й ска­за­ла йо­му «доб­ри­день». Дід за­ди­вив­ся на неї, навіть очі витріщив на її свіже ли­це, що не­на­че аж пашіло жа­ром.

- Чия ти, мо­ло­ди­це? Щось ти мені не по зна­ку, - спи­тав дід в мо­ло­диці.

- Авжеж не по зна­ку, бо я дав­ненько вий­шла з Тру­шок на служ­бу до Києва, а оце тільки що вер­ну­лась до батька, - ска­за­ла мо­ло­ди­ця й крут­ну­ла очи­ма раз соб, а дру­гий - ца­бе.

- Чия ж ти? Як те­бе звуть? - спи­тав дід.

- Я доч­ка Пет­ра Смо­лян­ки, а звуть ме­не Сик­ле­та.

- То ти