Старі гультяї - Нечуй-Левицький

«Ну та й мо­ло­ди­ця! Оце яка спо­ку­са! Ов­ва! Ну та й ця­ця! Хоч за­ли­цяй­ся або же­ни­хай­ся! Пху на те­бе, са­та­но!»

Дід плю­нув на один бік, потім на дру­гий і увійшов в темні сіни. Од­чи­нив він сінешні двері, в тем­ряві знов пе­ред йо­го очи­ма не­на­че спах­ну­ло се­ред сіней чер­во­не по­лум'я. Дід увійшов у ха­ту, сів на лаві й за­ду­мав­ся так, що аж ба­ба Хівря це приміти­ла. По­сидівши, по­ду­мав­ши, дід взяв шап­ку, надів синій су­кон­ний жу­пан, пішов до шин­ку й сів на призьбі, щоб роз­ва­жить се­бе, за­го­во­рить, цеб­то горілкою за­пи­ти те чер­во­не по­лум'я, що ми­готіло пе­ред йо­го очи­ма.

Якось на тижні, че­рез три дні після то­го, дід Гри­цай по­рав­ся в пасіці. Бджо­ли бу­ли го­тові роїтись, і Гри­цай вже зап­ро­сив до се­бе за пасічни­ка діда Оникія. Оникій пе­рег­ля­дав ули­ки. Гри­цай ­веш­тав­ся по пасіці без діла. Нес­подіва­но над річкою за вер­ба­ми го­лос­но зас­ту­кав пра­ник. Дід Гри­цай нас­то­ро­чив ву­ха.

«Ну та й вна­див­ся який­сь пра­ник в мій ого­род! Чи це той пра­ник, що й пе­редніше ля­пав, чи ні? - по­ду­мав Гри­цай. - Сик­ле­тин пра­ник не­на­че ля­щав тон­ше, а цей сту­кає тов­ще. Ба той са­мий… ба ні! Цей пра­ник тро­хи хри­пить, не­на­че з роз­ко­ли­ною… Той був го­лосніший».

Цікавий дід по­чу­вав, що пра­ник йо­го тро­хи стри­во­жив. Він по­ма­леньку, ти­хою хо­дою вий­шов з пасіки, поп­ря­му­вав до річки, зак­рав­ся й крадько­ма виг­ля­нув з-за верб на бе­рег. В бе­резі Сик­ле­та вмо­ча­ла по­лот­но, ки­да­ючи довгі шмат­ки до са­мої се­ре­ди­ни річки й зби­ра­ючи йо­го собі під но­ги на плис­ко­ва­тий камінь. Знов затріщав пра­ник. Дід виг­ля­нув з-за верб і вглядів Сик­ле­ту.

- І що­ки чер­воні, і но­ги чер­воні, не­на­че у мо­ло­денької гус­ки, - про­мо­вив дід ниш­ком.

Сиклета зби­ла по­лот­но, пок­ла­ла шмат­ки на ко­ро­мис­ло й наб­ли­зи­лась до діда. Гри­цай поз­до­ров­кав­ся з Сик­ле­тою й витріщив на неї очі. Сик­ле­та на од­ну мить спи­ни­лась ко­ло діда, пе­рек­ла­ла ко­ро­мис­ло з од­но­го пле­ча на дру­ге. Ко­ро­мис­ло з шмат­ка­ми по­лот­на крут­ну­лось на її ши­ро­ких пле­чах, не­на­че по­чеп­лені на бан­тині те­ре­зи з дво­ма шай­ка­ми. Во­на блис­ну­ла на діда очи­ма й ти­хою хо­дою пішла, не­на­че поп­лив­ла, по ле­ваді, по­ми­ну­ла ха­ту й схо­ва­лась в гу­ща­вині. Дід сто­яв і не зво­див з неї очей, до­ки во­на не зник­ла в виш­нях.

- Цц! - аж цмак­нув дід, вер­та­ючись до пасіки.

«Ну та й мо­ло­ди­ця! і здо­ро­ва, і пле­чис­та, і чер­во­но­ви­да, як маківка, - ду­мав дід, ни­ка­ючи без ро­бо­ти по сад­ку од кут­ка до кут­ка.

Другого дня дід вий­шов у са­док, і в йо­го не­са­мохіть самі ву­ха нас­то­ро­чи­лись. Він прис­лу­хав­ся, чи не сту­ко­тить пра­ник в вер­бах у бе­резі. Але пра­ник не сту­котів. В бе­резі бу­ло ти­хо, навіть пташ­ки не ще­бе­та­ли, не­на­че змо­ви­лись не ще­бе­тать, щоб дідові бу­ло чутніше. Дід по­рав­ся у сад­ку, веш­тав­ся по пасіці, а в йо­го самі ву­ха чо­гось прис­лу­ха­лись, чи не за­ляс­кає пра­ник в бе­резі, чи не за­лу­нає го­лос між вер­ба­ми. Але пра­ник не тріщав, пісня не лу­на­ла.

«Не прий­шла вмо­чать по­лот­на… - по­ду­мав дід Гри­цай. - Ото лу­ка­ва мо­ло­ди­ця! Як прий­де в бе­рег, то не­на­че мій са­док по­ве­селішає. Чом це во­на сьогодні не прий­шла? Чом це во­на не зве­се­ли­ла мо­го сад­ка… і ме­не?»

Другого дня вранці дід Гри­цай вий­шов з ха­ти, став на сінешньому по­розі, а йо­го ву­ха знов нас­то­ро­чи­лись, не­на­че прис­лу­ха­лись, чи не ляс­кає пра­ник в бе­резі, чи не роз­ля­гається пісня в вер­бах. Дід аж зди­ву­вав­ся, що в йо­го во­ру­шаться такі дум­ки.

«Що це за на­пасть та­ка! Три­во­жить ме­не Сик­ле­тин пра­ник, не­на­че па­руб­ка три­во­жить бряз­кан­ня бу­бо­на на му­зи­ках. Пху на те­бе, са­та­но! Хоч йди на му­зи­ки до корч­ми, - ду­мав дід, сто­ячи на по­розі та нас­то­ро­чив­ши ву­ха. - Як вий­ду в са­док, то так і хо­четься по­чу­ти, чи не ляс­кає пра­ник в бе­резі. І на бісо­во­го батька здав­ся мені отой пра­ник!»

Дід вер­нув­ся в ха­ту. Але Сик­ле­тин пра­ник все од­гу­ку­вав­ся в йо­го ву­хах. Ми­нув ще день, ми­нув і дру­гий. Сик­ле­та не при­хо­ди­ла в бе­рег. Третього дня діда Гри­цая не­на­че якась си­ла по­тяг­ла до пе­ре­ла­зу. Він став ко­ло пе­ре­ла­зу й ог­ля­дав ву­ли­цю, що прос­тяг­ла­ся до са­мо­го краю Осе­ред­ку й врізу­ва­лась кінцем поміж вер­ба­ми прос­то в ши­ро­ке пле­со, в кот­ре стіка­лись за Осе­ред­ком обидві течії. Дід виг­ля­дав Сик­ле­ти, а Сик­ле­ти на ву­лиці не бу­ло вид­ко. Він сів на пе­ре­лазі і вти­рив очі в ши­ро­ке блис­ку­че пле­со во­ди. Во­да лисніла між вер­ба­ми. На бист­рині блис­кучі скал­ки не­на­че біга­ли по воді, бли­ща­ли, лисніли, ми­готіли, пе­рес­ка­ку­ва­ли од­на че­рез дру­гу, не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Гу­си та кач­ки гой­да­лись на бистрій хвилі, не­на­че їх хтось підки­дав вго­ру, не­на­че во­ни тан­цю­ва­ли ме­те­лиці. А Сик­ле­ти нігде не бу­ло вид­ко.

В діда май­ну­ла дум­ка най­ня­ти собі Сик­ле­ту за най­мич­ку.

«Матиму ве­се­лу, про­вор­ну й гар­ну най­мич­ку. Аж гар­но бу­де по­ди­ви­тись. З ста­рою Хіврею ме­не аж нудьга бе­ре за сер­це. Моя небіжка Ориш­ка бу­ла ве­се­ла й ха­ту мою зве­се­ля­ла, а це якась ста­ра чу­пой­да! на­си­лу по­вер­тається оте одо­ро­ба­ло по хаті, та тільки ка­хи­кає, та бу­хи­кає, та со­пе, а прий­де вечір, то все стог­не. На­до­ку­чив мені й Ори­щин стогін. Я люб­лю, як у хаті ре­го­чуться. Най­му я собі ве­се­лу най­мич­ку».

А Сик­ле­ти не бу­ло вид­ко на ву­лиці. Дід підвівся, став на пе­ре­лазі і все виг­ля­дав. За ти­ном, в го­роді в сусідів підса­пу­ва­ли кар­топ­лю дві політниці. Од­на політни­ця приміти­ла, що дід так дов­го си­дить на пе­ре­лазі, підве­ла­ся й дов­го ди­ви­лась на діда. Дідові чо­гось зда­лось, що та політни­ця до­га­дується, чо­го він си­дить на пе­ре­лазі і ко­го він виг­ля­дає. Дід ки­нув оком че­рез ву­ли­цю. І там ко­ло ха­ти йшла ба­ба з гор­щи­ком в ру­ках, приміти­ла діда, спи­ни­лась і дов­го ди­ви­лась на діда. Дідові чо­гось зда­лось, що й та ба­ба до­га­дується, чо­го він так дов­го си­дить на пе­ре­лазі і ко­го він виг­ля­дає.

«І по­витріща­ли тобі очі на ме­не! Не­на­че зро­ду ме­не не ба­чи­ли!» - по­ду­мав дід і пішов ти­хою хо­дою до ха­ти.

Цілий тиж­день не з'явля­лась Сик­ле­та в дідовій оселі, не при­хо­ди­ла на бе­рег. Діда бра­ла нудьга за Сик­ле­ти­ним пра­ни­ком.

В неділю вранці, по обіді дід вий­шов з ха­ти й сів на призьбі. Вія ду­мав, ку­ди б то сьогодні піти: чи до Мо­ту­за в гості, чи до корч­ми, щоб тро­хи се­бе роз­ва­жить, по­ба­ла­ка­ти з людьми і ви­пить по чарці. Не­за­ба­ром вий­шла з