Старі гультяї - Нечуй-Левицький

ла­ви та стіл, за об­ра­зи по­за­ти­ка­ла свіжі лас­кавці та ва­сильки. Ро­бо­ча, жва­ва, мет­ка, про­вор­на зро­ду, во­на поп­ри­би­ра­ла, по­ви­ми­ва­ла, по­ви­чи­ща­ла все чис­то в хаті в од­ну мить. Блис­ну­ло вечірнє сон­це в вікон­ця, ха­та аж засміялась.

«Ну та й про­вор­на ж та ха­зяй­но­ви­та оця мо­ло­ди­ця!» - ду­мав дід Гри­цай, пог­ля­да­ючи ско­са на Сик­ле­ту, як во­на про­вор­но та швид­ко веш­та­лась по хаті ко­ло ро­бо­ти.

- Дядьку! це ви до­ха­зяй­ну­ва­лись до то­го, що в вас в оселі не­ма ні со­ба­ки, ні кішки. Аж чуд­но якось, що над­ворі со­ба­ка не гав­кає, а в хаті кішка не няв­кає. На ми­шей і стра­ху не­ма! біга­ють по хаті се­ред дня. Дос­та­ну я цу­це­ня та ко­ше­ня. Бу­де Пет­ру­севі за­бав­ка. Пет­русь бу­де гра­тись з ко­ше­ням, - ска­за­ла Сик­ле­та.

- Коли хоч, то й дос­тань. Не­хай тобі со­ба­ка гав­кає, а кішка няв­кає, бо мені про це все бай­ду­же.

- Дядьку! в вас у дворі сви­ней не­ма й за­во­ду. Чом ви пак не ку­пи­те зо два підсвин­ки? Хва­лить бо­га, у вас є й висівки, й по­ло­ва, й ме­жисідка, а в комірці сто­ять і одвійки, і од'ємний: є з чо­го на­дер­ти дерті, бу­де чим го­ду­ва­ти по­ро­ся­та. А к різдву мож­на бу­де ви­рос­тить і ви­го­ду­ва­ти ка­бан­ця, - ска­за­ла Сик­ле­та.

- Про ме­не, піди по кут­ку та роз­пи­тай, мо­же, й знай­деш двоє по­ро­сят або ка­бан­ця на годівлю, - ска­зав дід.

Незабаром Сик­ле­та дос­та­ла й ко­ше­ня, й цу­це­ня, ку­пи­ла два підсвин­ки. Пет­русь грав­ся з ко­те­ням та цу­це­ням. Знай­шла­ся йо­му за­бав­ка.

Розумна й доб­ра, але хит­ра й об­лес­ли­ва, Сик­ле­та швид­ко пос­те­рег­ла дідові но­ро­ви і підійшла під йо­го смак. Во­на го­ди­ла йо­му, роз­пи­ту­ва­ла, яку він лю­бить стра­ву, який він лю­бить хліб - чи кис­лу­ва­тий, чи со­лод­кий. І та­ки до­го­ди­ла йо­му: ва­ри­ла ка­шу кру­ту, обмішу­ва­ла пе­рес­ма­же­ни­ми вишк­вар­ка­ми, щоб хру­ща­ли в роті, ва­ри­ла кис­лу­ва­тий борщ, пек­ла кис­лу­ва­тий хліб, кот­рий са­ма на­си­лу бга­ла в рот, бо не лю­би­ла кис­ло­го хліба.

«Ну та й доб­ра ж най­мич­ка оця Сик­ле­та! за­раз пос­те­ре­же, в чо­му мені не­до­го­да або до­го­да!» - ду­мав дід.

В дідовій хаті ста­ло ве­селіше, не­на­че чер­во­но­ви­да Сик­ле­та зак­ра­си­ла со­бою ха­ту й зве­се­ли­ла стіни й кут­ки.

Петрусь бігав по хаті, грав­ся з ко­те­ням, ще­бе­тав, пус­ту­вав. Дід ду­же по­лю­бив ма­ленько­го Пет­ру­ся, лю­бив бра­ти йо­го на ру­ки, са­див йо­го собі на коліна і пес­тив йо­го, і грав­ся з ним, як з ко­те­ням.

- А в діда бо­ро­да з ко­но­пель, - белько­тав Пет­русь і брав ру­че­ня­та­ми діда за бо­ро­ду й плу­тав її на всі ла­ди.

- А ву­са в діда з чо­го? - пи­тав дід в Пет­ру­ся.

- А ву­са з клоч­чя, а бро­ви з ще­ти­ни, - ле­пе­тав ма­лий ве­се­лий хло­пець.

Дід ре­го­тав­ся й цілу­вав ма­лу ди­ти­ну в за­мур­за­не ли­це.

- Веселий твій Пет­русь вдав­ся, пев­но тим, що київський, - жар­ту­вав дід з Сик­ле­тою.

- А ти, си­ну, лю­биш діда? - спи­та­ла Сик­ле­та збо­ку. - Чи дід гар­ний?

- Авжеж гар­ний, бо куд­ла­тий, як на­ше ко­ше­ня, - про­мо­вив Пет­русь.

- А ву­са в діда гарні? - спи­тав Гри­цай в хлоп­ця.

- Ні, не гарні, такі товсті, як хвос­ти в цу­це­нят.

Дід за­ре­го­тав­ся на всю ха­ту.

- Ну та й втішний же твій Пет­русь! Він в те­бе вдав­ся, - ска­зав Гри­цай.

В ве­селій хаті, з ве­се­ли­ми людьми ве­се­ло й жи­ти. Дід Гри­цай­ по­ве­селішав і вже не так час­то тя­гав­ся по корч­мах та по гос­тях. Він та­ки ви­ка­ню­чив у Мо­ту­за ще півсотні кар­бо­ванців. Мо­туз кру­тив­ся, вертівся, одп­ро­шу­вав­ся, але та­ки му­сив по­зи­чить гро­шей в од­но­го ба­га­ти­ря й од­дав Гри­цаєві. Дід пот­рош­ку вря­ди-го­ди пе­ре­но­сив їх до корч­ми.

В кінці літа, од­но­го дня, вранці, Сик­ле­та по­ра­лась ко­ло печі. Дід Гри­цай дов­го ди­вив­ся, як во­на то на­хи­ля­лась, то підво­ди­лась, ки­да­ючи кру­ти­ни со­ло­ми в піч. Сик­ле­та гну­лась, вип­рям­лю­ва­лась, знов на­ги­на­лась, не­на­че тон­ка вер­ба ко­ли­ва­лась на вітрі. Дід за­ди­вив­ся на неї, а далі про­мо­вив нес­подіва­но, не­на­че йо­го сло­во зірва­лось, як з кілоч­ка.

- Сиклето! чи ти підеш за ме­не заміж, як я бу­ду те­бе сва­тать?

Сиклету не­на­че хто впік ог­нем. Во­на вип­рос­та­лась на ввесь свій зріст і ви­ря­чи­ла на діда свої зди­во­вані чорні очі. Її очі з то­го ди­ва аж побільша­ли. Дід сто­яв, кліпав сіри­ми очи­ма і ждав од­повіді, осміха­ючись. Сик­ле­та ди­ви­лась на дідові м'які ро­жеві що­ки, котрі од сміху ніби по­су­ну­лись під самісінькі очі, ди­ви­лась на йо­го ясні сірі очі, на ве­селі ус­та під ву­са­ми. А пе­ред її очи­ма нес­подіва­но май­нув Київ, блис­ну­ли чиїсь пишні карі очі, за­чорніли бро­ви, засміялись чер­воні мо­лоді ус­та з-під чор­них дов­гих вусів. В серці спа­лах­ну­ла дав­ня лю­бов, не­на­че на Сик­ле­ту повіяло га­ря­чим ду­хом літнього дня, про­па­ха­ним ва­силька­ми та м'ятою, не­на­че в хмар­ний день нес­подіва­но блис­ну­ло з-за хма­ри сон­це, об­ли­ло зем­лю світом і теп­лом. Всі ці дум­ки блис­ну­ли в неї в го­лові в од­ну мить, як блис­кав­ка: блис­ну­ли й згас­ли.

Сиклета сто­яла й мов­ча­ла. Дід спи­тав вдру­ге.

- Чи пішла б ти за ме­не заміж, як­би я те­бе сва­тав?

Сиклету не­на­че хто різнув по серці но­жем. Со­лодкі, пишні, як літній день, згад­ки про дав­ню лю­бов нес­подіва­но зміни­лись на гіркий по­линь: тіло не­на­че прой­няв мо­роз, прой­няв наскрізь до са­мо­го сер­ця; але во­на не­на­ро­ком ки­ну­ла очи­ма на сво­го Пет­ру­ся. По­ди­ви­лась і зітхну­ла.

«Петрусь ма­ти­ме ха­ту й грунт… - по­ду­ма­ла Сик­ле­та, - тре­ба йти заміж за діда. Дід ста­рий, підтоп­та­ний, але ве­се­лий, мо­тор­ний, неп­ро­тив­ний».

- Я, дядьку, не удо­ва; я батька маю. Спи­таю пе­редніше по­ра­ди в батька та в ма­тері, - ска­за­ла Сикле­та й спус­ти­ла очі до­до­лу.

- То й спи­тай. Ти, Сик­ле­то, так мені до­го­ди­ла в усьому, як ніхто мені не до­го­див ще ніко­ли. Ти вмієш спек­ти й зва­ри­ти по моєму сма­ку; ти та­ка ха­зяй­но­ви­та, що кра­щої для се­бе ха­зяй­ки я й не знай­ду.

- Бо ме­не вчи­ли в Києві й пек­ти, й ва­рить, - ти­хо обізва­лась Сик­ле­та. - А чи од­пи­ше­те на ме­не й на мо­го Пет­ру­ся свою ха­ту й грунт? - спи­та­ла Сик­ле­та про­вор­ненько й об­лес­ли­вим, со­лод­ким го­ло­сом, не див­ля­чись дідові в вічі.

- Атож! Я ще за своєї жиз­ності од­пи­шу в ду­хов­ниці на те­бе й на Пет­ру­ся ха­ту, й грунт, і пасіку. Як пом­ру, ма­ти­меш з си­ном при­ту­лок. А мені тре­ба ха­зяй­ки. З най­ми­чок ма­ло ко­ристі. Біжи спи­тай батька та ма­тері хоч і сьогодні, - ска­зав дід і вий­шов з ха­ти.

Сиклета ки­да­ла кру­ти­ни з со­ло­ми в піч, а в неї по що­ках по­ко­ти­лись сльози.

«Ой карі очі, чорні бро­ви! жаль мені за ва­ми. І бу­ла вже за­бу­ла за вас, та знов зга­да­ла. І не за­бу­ду