Київські прохачі - Нечуй-Левицький
У літературній скарбниці української класики виблискує чудовий діамант — «Київські прохачі», твір відомого письменника, громадського діяча та культурного діяча Івана Нечуй-Левицького. Це епопея, що переносить нас у затишні вулички Києва минулого століття, де зіткані неповторні образи людей із різних верств суспільства. Витончений психологізм, вражаюча атмосфера та соціальна актуальність роблять цей твір запам’ятовуваним і важливим у національному контексті.
«Київські прохачі» — це не просто художній опис міського життя, але й глибокий аналіз суспільно-економічних проблем, що вирізняють кожну епоху. Нечуй-Левицький відтворює життєвий пульс міста, створюючи великий ансамбль образів, які представляють різні соціальні групи, взаємодіючи та конфліктуючи.
В цьому літературному творі автор використовує багатошаровану структуру, вкладаючи в кожен образ глибокий сенс та символіку. Через призму головних персонажів — прохачів, аристократів, та простих мешканців міста — відбувається подання різних соціальних та моральних стереотипів, що робить твір не лише романом, а й соціальним аналізом свого часу.
Нечуй-Левицький, в якому літературному втіленні відображається найбільша частина його соціальної та ідеологічної концепції. Автор вміло поєднує реалізм із символізмом, створюючи твір, який читач відчує не лише як цікаву історію, але й як глибокий філософський діалог.
«Київські прохачі» — це книга, яка не лише відкриває вікно в минуле, а й вчить розуміти сучасність через призму історії. Цей твір — не тільки художня витонченість, а й своєрідний путівник у світ національного самовизначення.
Замовте свій екземпляр «Київських прохачів» на readbooks.com.ua та відчуйте витончений смак класичної української літератури, що доторкається до глибин національної духовності та ідентичності. Нехай ця книга стане вашим вірним супутником у подорожі крізь час та простір, розкриваючи вам таємниці майстерної пера великого письменника.
I
Був чудовий петрівчаний вечір. Надворі вже сутеніло. На Подолі затих стукіт та гуркіт. Курява на вулицях вляглась. На цвинтарі коло Пречистянської церкви під самою Андріївською горою було тихо, тихо, неначе в порожній хаті. Прочани повиходили з церкви й порозходились на спочинок по дощаних комірках на церковному подвір'ї, сукупному з цвинтарем. Тільки на східцях коло церковних дверей, під портиком з п'ятьма стовпами, сиділа одним одна вже літня, дуже сумна й задумана панія. Вона була убрана в чорну стару запорошену сукню. На голові в неї був дешевенький солом'яний чорний капелюшок, оповитий чорним удівницьким завоєм. Вона похилила голову й сиділа, згорнувши руки. Здавалось, що то сиділа не жива людина, а якась подоба людини, вироблена з чорного заліза на чорних залізних сходах.
Стрімкі гори понад Подолом виразно виступали на лиснючому рожевому небі темними звивчастими смугами. На горах лисніли золоті бані церков, неначе дотлівав жар, що не спопелів до решти. Андріївський собор неначе висів над самою Пречистянською церквою на прозорім небі. На вершечку стрімкої гори і на горах і в долинах, скрізь вже запанувала вечірня тиша. І в небі й на землі все неначе мліло й розкошувало в пишноті гарного тихого петрівчаного вечора. Вечір звичайно наводе на душу смуток. Думи заворушились в голові безщасної панії. Сльоза за сльозою покотились по смуглявих сухорлявих шоках.
Несподівано важка половинка церковних дверей одчинилась тихо, без шуму. Задумана панія аж кинулась, аж жахнулась. З церкви вийшла на сходи літня, навіть пристаркувата ніби черничка в чорному довгому убранні, напнута чорною вовняною хусткою, як запинаються послушниці в панянських монастирях. Вона обережно зачинила й замкнула двері здоровим ключем і, сходячи по сходах, вгляділа незнайому панію, що сиділа мовчки й непорушно, неначе мара.
- Еге, ви оце прибули звідкільсь на прощу? Але чого ж ви плачете? - спитала черничка в панії сміливо.
- Ні, серце! Я не на прощу прибула до Києва. Я прибула напитувати собі будлі-якого місця, бо я нігде не маю пристановища. Я хочу стати за няньку або за економку, бо я, бачте, безприхильна й безпричальна удова. Нема мені до кого й прихилитись…
- Хто ж ви такі, що не маєте до кого й прихилитись?
- Я, серце, удова. Ще торік влітку саме в страшенну спеку були маневри під Білою Церквою. Була зібрана незліченна сила війська. На маневрах мій чоловік, капітан, надісь од духоти та пороху, впав з коня, а натовп причавив його на землі, його підняли вже мертвого… Я зісталась удовою без грошей, без шматка хліба, без пенсії, та оце прибула до Києва напитувати собі будлі-якої служби, бо мені, певно б, довелось вмерти з голоду. Я вже давненьки живу в Києві, найняла в найдешевшому заїзді номер і вже тижнів зо три тиняюсь та блукаю по місті, ходжу по домах, напитую собі місця й ладна вже найнятись хоч би й за горничну. Але як мене спитають, хто я така, як довідаються з пашпорта, що я капітанша, то й ніхто не квапиться прийняти мене за слугу. Одні тільки здвигнуть плечима, другі подумають, подумають, та й кажуть, що їм треба простих слуг… що їм і якось ніяково приймати за горничну капітаншу. Була я скрізь і по гошпиталях, і по богадільнях, заходила й в магазини, думала стати за прикажчицю абощо. Никала по всіх-усюдах, і нігде мені не спосудилось: нігде мене не прийняли. Всі мене цураються. На мені той чин капітанші, неначе антихристова печать.
- Невже-таки в вас немає якої рідні? Невже-таки ви зовсім безпритульна людина, така, як я? - сказала церковна сторожиха Мокрина Пантелеймонівна Майбородиха.
- Ой серце! Нема в мене ні сестер-порадниць, ні братів, ні дядьків. Є в мене одним один син єдиник. Сиділа я в його взимку, перезимувала, а далі вже не всиділа. Терпець увірвався, - сказала Ольга Семенівна Галецька.
- Певно, невістка лиха? - спитала Майбородиха.
- Ат! бодай не казати. Своїх дітей гріх гудити та обносить. Терпи й мовчи й… глитай сльози мовчки! - сказала Галецька й одразу заплакала.
- Отакого горя й я зазнала, як помер мій чоловік, - сказала Майбородиха, - я таки з київських міщан. Чоловік мій був столяр, і добрий був столяр, мав добрі заробітки, мав і добрий засіб. Мені за ним жилося непогано. Але він несподівано помер. Я перебралась до дочки, бо і в мене теж нема родини, окрім дочки-одиниці. Виростила я, вигодувала й викохала дочку, як панянку, й видала заміж таки за столяра. Зять собі й нічого чолов'яга, але дочка моя вдалась лиха-прелиха… Орудує було мною, як наймичкою. Я їй було їсти варю й дітей доглядаю, і рано встаю, й пізно лягаю. Од роботи я ніколи не одмикувала й робила, що тільки вона було загадує мені робити. Одже ж ніяким способом не догодила їй. Було загадує мені роботу, як осавула на панщині, та сердиться, аж сікається до мене, цвікає мені в вічі, лається. А я ж її любила та пестила, як панянку! Та й випестила собі на глум.
- Отака ж сама й в мене невістка! І я через те мусила тікати од неї, - сказала Галецька.
- От і правда, як приказують в приказці: мати порве пазуху, ховаючи для дітей, а діти порвуть пазуху, ховаючи од матері, - сказала Майбородиха, й при тих словах і в неї очі зайшли сльозами. Вона сіла на сходах поруч з Галецькою.
Оповідання простої, але щирої людини ще більше завдало жалю безталанній Галецькій, бо нагадувало їй, як ще недавно кривдила її лиха невістка.
- Годуй, доглядай дітей, не досипай і не доїдай для їх, а вони потім ладні тебе на старості літ і з хати коліном виперти, - обізвалась Майбородиха. - Дочка приставила мене до дітей, а як було часом не догляджу гаразд дітей, вона мене лає, кричить на мене. А сяду обідати, то бачу, що вона неначе ложки ліче, скільки я з'їм, скільки кусенів хліба проковтну. Не вижила я в неї, покинула, найняла собі кімнаточку, як комірчинку, та й стала перепродухою: було перепродую то яблука, то усякі овощі, то бублики, то паляниці. Але й цей продаж не пішов мені на руку. Був час, що я ходила старцювати по монастирях та до святих Печер. Та вже, поздоров боже, наш старий батюшка отець Онуфрій побачив, що я звелась на старчиху, та й узяв мене до церкви за сторожиху. От тамечки