Старі гультяї - Нечуй-Левицький

- Збери там, будь лас­ка, роя, а я вже потім злізу! - гук­нув дід Гри­цай з груші.

Рій сів вни­зу на стов­бурі ста­рої груші, не­на­че хто об­мо­тав гру­шу во­ло­ха­тою ко­жу­ши­ною. Оникій шви­денько зібрав роя, зав'язав і пос­та­вив од­да­ле­ки од уликів. Дід Гри­цай зліз з груші з по­ку­са­ни­ми що­ка­ми та ру­ка­ми.

Баби й діди знов ви­си­па­ли з сіней і посіда­ли кру­гом ря­ден. Ба­ба Ориш­ка ви­нес­ла відро во­ди й хлю­па­ла собі во­дою на за­пух­ле ли­це, на ру­ки, хлю­па­ла на по­ку­сані лит­ки; другі ба­би й діди обс­ту­пи­ли відро, не­на­че свя­че­ну кри­ни­цю на Ма­ковія, і хлю­па­ли собі на очі, на що­ки, на но­си. Уся чес­на ком­панія по­за­пу­ха­ла. Що­ки й но­си в бабів по­наб­ря­ка­ли.

- Оце ли­шенько! Яка чуд­на при­го­да тра­пи­лась! - го­моніла ба­ба Ориш­ка.

- Що чуд­на, то чуд­на! Вас усіх не­на­че хтось по­по­бив по морді, - обізвав­ся дід Оникій.

- Шкода й за­хо­ду! Не мож­на мені пасічни­ку­вать, - ска­зав дід Гри­цай.

- Авжеж! Ко­ли вже горілку пи­ти, то де вже йо­го пасічни­ку­вать. Бджо­ла - бо­жа ху­до­ба. Пасіка - свя­те діло: до неї з горілкою не прис­ту­пай, - ска­зав Оникій, бла­го­чес­ти­вий і по­бож­ний чо­ловік. - Оце вам бо­жа ка­ра за те, що ви п'яні за­хо­ди­лись по­ра­тись ко­ло бо­жої ху­до­би.

- Може, твоя й прав­да, - ска­зав дід Гри­цай, - де вже мені те­пер пасічни­ку­вать.

- Авжеж не­ма тобі ча­су… - ска­зав дід Оникій, сер­ди­тий на Гри­цая за те, що Гри­цай не взяв йо­го за пасічни­ка на літо.

- Нема що ро­би­ти! Ста­вай в ме­не, Оникію, за пасічни­ка, до­ки бджо­ли роїти­муться, а потім я вже й сам уви­нусь.

- Овва! Оце ви­га­дав! Чи це ти ме­не піднімаєш на сміх, чи маєш ме­не за дур­ня, чи жар­туєш зо мною, ста­рим? Це гар­но! Ста­вай за пасічни­ка, до­ки рої йти­муть. Ме­не не такі, як ти, про­си­ли ще й кла­ня­лись, щоб я став за пасічни­ка на ціле літо. Це ти з ме­не глу­зуєш, як з дур­ня. Ні! цього не бу­де! Або про­си ме­не за пасічни­ка на все літо, або ме­не не зачіпай. Оникій знай­де собі пасіку на все літо не в та­ких, як ти!

Гордий дід Оникій зобідив­ся, що Гри­цай не поп­ро­сив йо­го ста­ти за пасічни­ка на все літо. Не­ве­лич­кий на зріст, су­хий, як ко­маш­ка, дов­гоб­ра­зий та смуг­ля­вий, з чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма, дід Оникій був схо­жий на ву­са­то­го жу­ка, на кот­ро­го наділи білі шта­ни й со­роч­ку і підпе­ре­за­ли зе­ле­ним по­ясом, а чор­ну ву­са­ту го­ло­ву пот­ру­си­ли по­пе­лом та бо­рош­ном. Оникій го­во­рив то­неньким крик­ли­вим го­ло­сом, не­на­че пи­щав який­сь скри­пу­чий жу­чок або якась пис­ку­ча ко­ма­ха.

- Оце роз­хо­див­ся! Сядь ли­шень, Оникію, та по­го­во­ри­мо до ла­ду, то, мо­же, й зго­ди­мось, - ска­зав дід Гри­цай.

- І сідать я не бу­ду, і горілки твоєї пи­ти не хо­чу, бо ти ме­не вра­зив в са­ме сер­це. Що я тобі та­ке? Чи най­мит, чи по­пи­хач? Знай­де собі Оникій шма­ток хліба і опріч те­бе! Вий­ду на ву­ли­цю та свис­ну, то до ме­не назбігається де­сять та­ких, як ти. Не моє діло пить та гу­ля­ти. Моє діло дог­ля­дать бо­жої ху­до­би. Он по­ди­ви­ся в се­бе в пасіці! там не­має ні об­ра­за свя­то­го Зо­си­ма та Са­ватія, не­ма ні хрес­та. Че­рез те тобі й пасіка не йде на ру­ку. А ти раз на рік хо­диш до церк­ви, як говієш та при­ча­щаєшся. Не тобі глядіть бо­жої ху­до­би. Ет!

Оникій спе­ре­сер­дя вхо­пив бри­ля, на­ки­нув на роз­пат­ла­ну чуп­ри­ну і май­нув з сад­ка, навіть не поп­ро­щав­ся з дідом Гри­цаєм.

- Це вишк­вар­ка, а не Оникій! Побіг, не­на­че йо­го хтось впік га­ря­чим залізом. Нацвірчав пов­ний са­док, як цвіркун, та й май­нув! Знай­де­мо пасічни­ка. Не один пасічник в нас у селі, - обізвав­ся дід Гри­цай.

Дід Оникій дре­ме­нув че­рез се­ло і пішов до од­но­го пасічни­ка, ста­ро­го діда, та по­чав йо­му жалітись на діда Гри­цая.

- Не ста­вай за пасічни­ка в Гри­цая! Чуєш? Він кеп­ку­ва­ти­ме з те­бе. Це гар­но ви­га­дав ста­рий чорт! За­ту­ляє мною дірку на один місяць, а на ціле літо не про­сить до се­бе за пасічни­ка; він і то­бою за­ту­лить дірку в пасіці, - вго­во­рю­вав дід Оникій ста­ро­го пасічни­ка.

Зігнавши злість пе­ред од­ним дідом, на­пи­щав­ши йо­му ву­ха, Оникій побіг на дру­гий ку­ток се­ла, де жив ще один дід, що най­мав­ся за пасічни­ка. Оникій і цьому нак­ри­чав, на­пи­щав пов­ну ха­ту, все жалівся на діда Гри­цая і на­мов­ляв йо­го не ста­вать в Гри­цая за пасічни­ка. Вдо­во­лив­ши свою гор­до­витість, Оникій вер­нув­ся до­до­му та ще й нак­ри­чав ву­ха своїй бабі лай­кою.

А Гри­цаєві гості знов посіда­ли на траві кру­гом ряд­ка й по­ча­ли по­луд­ну­вать. В ба­би Ориш­ки по­на­пу­ха­ли що­ки. Од­на що­ка ста­ла більша за дру­гу, ніс наб­ряк і став схо­жий на ба­ра­бо­лю. Зморш­ки на ви­ду по­роз­тя­гу­ва­лись. Ба­ба не­на­че по­мо­лод­ша­ла, по­повніша­ла, а ли­це в неї побільша­ло.

- Чи ти ба! моя ба­ба аж по­мо­лод­ша­ла, як її по­ку­са­ли бджо­ли, - жар­ту­вав ста­рий Гри­цай. - Яка ста­ла пов­но­ви­да, не­на­че на­ша по­се­сор­ша. Ко­ли який дід за­ба­жає, щоб йо­го ба­ба по­мо­лод­ша­ла, то не­хай ве­де її в пасіку та вит­ру­сить на неї здо­ро­вий улик з бджо­ла­ми.

Баба Ориш­ка тільки кліпа­ла за­пух­ли­ми очи­ма й мов­ча­ла. Гри­цай виніс ще од­ну пляш­ку горілки і дві чет­вер­ти­ни са­ла. Чес­на ком­панія ви­пи­ла горілку і з'їла са­ло. Од­но­му Мо­ту­зові не йшла горілка на дум­ку. Шко­да йо­му бу­ло да­ва­ти ра­зом такі ве­ликі гроші, зібрані за дов­гий час копійка за копійкою, кар­бо­ва­нець за кар­бо­ван­цем; але й синів бу­ло шко­да, бо в йо­го по­ля бу­ло об­маль.

«Ой, не вмре швид­ко цей крем'яний дід! Дов­го мені до­ве­деться тяг­ти спілку з ним, бра­ти й засівать йо­го по­ле та зво­зить сно­пи в йо­го клу­ню. Ой, ко­ли б не прог­ра­ти!» - ду­мав Мо­туз, пог­ля­да­ючи ско­са на п'яненько­го діда ро­зум­ни­ми, тем­ни­ми, до­пит­ли­ви­ми очи­ма.

- Оце ж ми, хва­лить бо­га, ви­пи­ли мо­го­рич і по­по­луд­на­ли, а те­пер, Дмит­ре, ходім до те­бе та й зап­ла­тиш мені гроші, - зад­зи­го­рив дід Гри­цай своїм гост­рим язи­ком.

Дмитро Мо­туз гля­нув на п'яненько­го діда, по­ду­мав, по­мов­чав, а потім ска­зав:

- Нехай, діду, це діло зос­тається на­завт­ра. Сьогодні мо­го­ри­чу­ва­ли, а завт­ра бу­де­мо розп­ла­чу­ва­тись. Завт­ра зран­ку піде­мо до во­лості. Пи­сар на­пи­ше нам роз­пис­ку, а я вам зап­ла­чу по тій роз­писці гроші, - ска­зав Мо­туз, ду­же обе­реж­ний, ко­ли діло сто­су­ва­лось до гро­шей.

- Як завт­ра, то й завт­ра! Мені все од­но: після моєї смерті ма­ти­меш моє по­ле, а по­ки ми з ста­рою пом­ре­мо, ори собі, сій своїм сіме­ном, жни, ко­си, а мені зве­зи в тік по­ло­ви­ну хліба. Нез­дат­ний вже я до ро­бо­ти, та й