Під тихими вербами - Борис Грінченко

- А в лi­сi жи­ве по­лi­сун. Хо­дить з ве­ли­кою пу­гою i га­няє вов­кiв, бо вiн вов­чий бог. Де вiй­на, то вiн ту­ди й ту­рить їх на про­корм… Та­кий, як чо­ло­вiк, тiльки ве­ли­кий, як де­ре­во… I вiд йо­го тi­нi не­має; усе має тiнь, а вiн - нi… А в по­лi жи­ве польовий - i то не­чис­та си­ла… А в оче­ре­тi над рiч­кою оче­ре­тя­ник - ви­бi­гає з оче­ре­ту бi­лим ба­ра­ном i ля­кає лю­дей… А в во­дi жи­ве во­дя­ний - цей у зе­ле­ний ку­шир уп­лу­та­ний, па­кос­тi чи­нить, греб­лi рве… А в бо­ло­тi жи­ве бо­ло­тя­ник - та­кий за­мур­за­ний та вка­ля­ний… Уно­чi за­тя­гає в бо­ло­то чо­ло­вi­ка… вог­ни­ком свi­тить се­ред бо­ло­та, а чо­ло­вiк ду­має, що там лю­ди, iде ту­ди, а во­но все да­лi, да­лi… аж по­ки за­ве­де в та­ку ков­ба­ню, що й заг­руз­не бi­до­лаш­ний чо­ло­вiк… А в ске­лi жи­ве змiй. I це не­чис­та си­ла. Сiм год жи­ве га­ди­ною, дру­гi сiм год - по­ло­зом (та­ка ве­ли­ка та страш­на змi­юка), а тре­тi сiм год жи­ве змiєм iз кри­ла­ми,та­кi ве­ли­кi, як у вiт­ря­ку… I тiльки тро­хи мах­не кри­ла­ми - схо­питься ви­хор i зак­ру­тить по шля­ху, i як стрi­не чо­ло­вi­ка, то пiд­вiє i вхо­пить, i ки­не, й ска­лi­чить на­вi­ки. А як ду­же мах­не кри­ла­ми та ви­ле­тить iз скель, то за­ре­ве бу­ря, i ла­ма­ються де­ре­ва, i роз­ва­лю­ються ха­ти…

- Ой, страш­но!.. Бо­же!..

- I в хма­рах є не­чис­тий,- зби­рає хма­ри ма­леньки­ми шмат­ка­ми i зно­сить їх до­ку­пи, аж по­ки збе­реться ве­ли­ка хма­ра… А як бу­ває в не­чис­тої си­ли ве­сiл­ля, дак вiн то­дi зби­рає ба­га­то снi­гу й сип­ле, й кру­тить їм,- то­го й за­вi­рю­ха.

- Бач, чо­го во­но бу­ває! А я й не зна­ла!..

- А ще не­чис­тий лi­тає змiєм-пе­ре­лес­ни­ком. Як по­ба­чиш на до­ро­зi стрiч­ку або по­ясок - нi­ко­ли не бе­ри. Од­на жiн­ка знай­шла та й за­хо­ва­ла в скри­ню. А то був змiй-пе­ре­лес­ник; ви­лiз та до неї вно­чi… З то­го ча­су став лi­та­ти до неї i жи­ти як чо­ло­вiк iз жiн­кою, а во­на зсох­ла, змар­нi­ла i вмер­ла… А скар­бу, як хто за­ко­пає, бе­ре­же скарб­ник: не по­пус­тить нi­ко­му за­няти… А до­ма жи­ве до­мо­вик…

- Що лю­дей увi снi да­вить?

- Еге, да­вить, як гнi­вається… А щоб не гнi­вав­ся, тре­ба ста­но­ви­ти йо­му ок­рiп - п'є… А то як розг­нi­вається, то й спа­лить…

-  I, гос­по­ди! - аж плес­ну­ла ру­ка­ми Гаїнка.- I скрiзь, де не ступ­неш, ота не­чис­та си­ла: i в во­дi, i в зем­лi, i в лi­сi, i в оче­ре­тi, i в бу­зи­нi, i в руїнах, i в ске­лi, i в хма­рi - скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шко­ду лю­дям! I на­що бог пус­тив її на свiт? Ад­же з неї не­ма доб­ра, са­ма шко­да?

- Нема… Трош­ки є… Щод­ня, як сон­це схо­дить, дак во­ни, ку­ца­ки, ви­ко­чу­ють йо­го. А во­но го­рить, а во­но їх пе­че!.. Щод­ня ти­ся­ча їх там ро­бить, а ма­ло який жи­вий зос­тається.

- Де ж во­ни зно­ву на­би­ра­ються?

- Який жи­вий зос­та­неться, то той ку­пається, а ку­па­ючись, бриз­кає по­зад се­бе, по­ки наб­риз­кає ти­ся­чу кра­пель,- i з кож­ної крап­лi за­раз на­род­жується гас­пид.

- Боже! То це ко­жен щод­ня на­ро­дить їх аж ти­ся­чу! Дак це ж ско­ро за їми й сту­пи­ти не мож­на бу­де!

- А ти ж ду­ма­ла як? Та хi­ба тiльки цi? А ще ма­на, що ма­нить лю­дей, аби зблу­ка­ли­ся, та ма­ра - го­ло­ву їм за­мо­ро­чує, та ма­нiя дра­тує їм, та мо­ро­ви­ця - та­ка, як ко­ро­ва або як кiнь, да тiльки са­мi кiст­ки, без шку­ри… Як прой­де по се­лу вно­чi - ко­ро­ви ре­вуть страш­но, а всi со­ба­ки мов­чать - бо­яться… I об­хо­дить усе се­ло, i де ста­не - там ско­ти­на i ги­не, i ги­не…

- Ой, страш­но!.. Це ще страш­нi­ше за ру­са­лок, дi­ду­сю… Я страх бо­юсь, що ме­не ру­сал­ки за­лос­ко­чуть.

- Дак то ж на ру­сал­чин Ве­лик­день.

- А мав­ки?

- Та й мав­ки ж… I ру­сал­ки, й мав­ки - все з не-хре­ще­них дi­тей… По по­лях, по лi­сах, по во­дах жи­вуть…

- I скрiзь та­ке, що йо­го й не ба­чиш, а во­но жи­ве… От ди­во!

- Чому - не ба­чиш? Як хто, то ча­сом i ба­чить. До­ве­деться й то­бi ко­лись по­ба­чи­ти.

- Ой, нi, нi, нi!.. Не хо­чу! Не хо­чу! Не хо­чу!..- I во­на за­ту­ли­ла об­лич­чя од­нiєю ру­кою, а дру­гою ма­ха­ла вiд се­бе, мов бо­ро­ня­чись од не­чис­тої си­ли.- Не хо­чу, бо я бо­юсь!..

В цю мить Зiнько пi­дiй­шов до неї i об­хо­пив за пле­чi.

- Ой! - скрик­ну­ла во­на не­са­мо­ви­то, зiр­ва­лась на но­ги, вiдс­ко­чи­ла й гля­ну­ла з-пiд ру­ки.

- Зiньку! Ка­пос­ний, по­га­ний! Як ти ме­не зля­кав! Геть, геть, геть вiд­цi­ля!.. Чо­го ти сю­ди прий­шов? Тiльки ля­ка­ти ме­не!..

I во­на ки­ну­лась до йо­го та й по­ча­ла вiд­пи­ха­ти вiд се­бе. А вiн од­нiєю ру­кою об­хо­пив її, ма­леньку, за стан i пiд­няв уго­ру…

- Геть!.. Чо­го ти при­че­пив­ся?.. Дi­ду, та ска­жiть йо­му!.. Оце ще ви­гад­ки!..

Вона пру­ча­лась, од­би­ва­лась своїми ма­леньки­ми ру­че­ня­та­ми.

- А ти ж, ко­ше­ня дря­пу­че! - скрик­нув Зiнько i вмить схо­пив дру­гою своєю ру­кою обид­вi її ру­ки.- От же то­бi! В не­во­лi!..

- У не­во­лi!.. Який гар­ний!.. Пус­ти!.. Здо­ро­вий, як вед­мiдь, дак i ра­дий!.. Пус­ти, а то пла­ка­ти­му!..- ка­за­ла во­на й справ­дi пла­чу­щим го­ло­сом.

Зiнько пус­тив. Во­на враз ви­хо­пи­лась од йо­го, вiд­бiг­ла геть да­лi й за­ре­го­та­лась ве­се­лим дзвiн­ким смi­хом.

- Одурила! Оду­ри­ла! А що?! Я й не ду­ма­ла пла­ка­ти, i не пла­ка­ла б… А оду­ри­ла!

I во­на аж стри­ба­ла з ра­до­щiв, а Зiнько й си­вий дiд ди­ви­ли­ся на неї нiж­но-лас­ка­ви­ми очи­ма, ве­се­лi й щас­ли­вi. "I де во­на в бо­га, оця ясоч­ка, взя­ла­ся?" - ше­по­тiв дiд. А ясоч­ка ви­бiг­ла на сон­це i сто­яла вся про­ме­нис­то-зо­ло­та, i зо­ло­тi бджо­ли бри­нi­ли, ви­ли­ся круг неї, не зай­ма­ючи її. Во­на хи­та­ла ма­ленькою че­пур­ною го­лi­вонькою, ки­ва­ла ру­кою на Зiнька й ка­за­ла:

- А що? втек­ла! I не до­же­неш те­пер, i не до­же­неш!.. Бо по па­сi­цi бi­га­ти не вiльно,- дi­дусь не ве­лять! А що?

- Годi вже! Я не наз­до­га­ня­ти­му. Iди та сi­дай з на­ми!

- От! А ти ме­нi зно­ву ру­ки кру­ти­ти­меш?

- Iди, iди,- я не дам,- ка­зав дiд.

- Ну йди ж! - зак­ли­кав i Зiнько.

- А не зай­меш?

- Та не зай­му, ка­жу ж то­бi! Ось я ля­жу,- ска­зав Зiнько i справ­дi лiг, роз­ки­нув­ши­ся в хо­лод­ку.- Ну та й гар­но як тут пiс­ля спе­ки!

- Бач, гар­но!.. А чо­го до­сi не при­хо­див сю­ди? - ска­за­ла Гаїнка, сi­да­ючи бi­ля йо­го.

- Поки спра­вив­ся до­ма - та те, та се… Во­на по­ча­ла хо­ва­ти пiд очi­пок не­по­кiр­не ру­ся­ве во­лос­ся, що ви­ло­ся круг усеї го­ло­ви:

- Ат, се ме­нi во­лос­ся!..

Цей гай­ок i