Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Нi, ти не хо­ди, зве­лiв батько.- Ми за­раз вер­не­мось.

- Ну, дак вер­тай­те­ся ж швид­ше! Тесть iз зя­тем пiш­ли з па­сi­ки. Вий­шов­ши на по­ле, пiш­ли по­ма­лу се­ред ви­со­ких жи­тiв. Зiнько мов­чав, до­жи­да­ючись, по­ки тесть сам оз­веться з своїм дi­лом. Як уже вi­дiй­шли тро­хи геть, той за­го­мо­нiв:

- От що, Зiньку: є в ме­не од­но дi­ло ду­же доб­ре.

- Ану, ска­жiть!

- Знаєш ти Го­рянсько­го зем­лю? Доб­ра зем­ля?

- Ще б пак!

- Що, як­би нам її в по­се­сiю взя­ти?

- Еге! Де ж та­ки? Двi з по­ло­ви­ною ти­ся­чi де­ся­тин! Хi­ба ж то на на­шу си­лу?

- Аби схо­тi­ли, то бу­де й на на­шу. Збе­ре­мо та­кий гурт, то­ва­рист­во, вiзьме­мо зем­лю, а то­дi по­дi­ли­мо част­ка­ми - скiльки ко­му тре­ба. Ад­же то­бi тре­ба?

- Та тро­хи та­ки тре­ба…

- I га­разд! I доб­ре! - зра­дiв Ос­тап.- Вiзьмеш скiльки схо­чеш.

- Або ще й на скiльки гро­шей вис­та­чить.

- За гро­шi не тур­буй­сь! - од­ка­зав Ос­тап.- Ко­ли в те­бе за­раз усiх не­ма, то мож­на на який час по­зи­чи­ти, здо­бу­ти… А там зем­ля їх вер­не… Це вже я то­бi гро­шей до­бу­ду.

- Спасибi вам, та­ту!

- Дак ви­хо­дить - прис­таєш?

- Чому - нi? Як уся гро­ма­да прис­та­не, то й я.

- Та нi ж бо! Це не вся гро­ма­да бра­ти­ме зем­лю, а так - то­ва­рист­во, гурт.

- А як на мою дум­ку, то кра­ще, як­би вся гро­ма­да… Ну, а хто ж у то­му гур­тi?

Остап по­чу­вав­ся, що те­пер вiн аж у са­мих су­точ­ках. Од­на­че не ви­яв­ляв то­го, а ка­зав пев­ним го­ло­сом:

- Та лю­ди все гар­нi, за­мож­нi,- не­ма чо­го бо­яти­ся, що не­ви­держ­ка бу­де з грiш­ми, як па­но­вi пла­ти­ти.

- Хто ж то?

- Та ось - я та ти… Тон­ко­но­жен­ко Те­реш­ко… сват Ма­ной­ло Гав­ри­ло­вич… Ну, вже тут, знаєш, не ми­неш i Де­ни­са… Хоч ти йо­го й не по­люб­ляєш, та та­ки ж вiн то­бi брат, то тре­ба вам ро­ди­ча­ти­ся…

- А ще хто? - до­пи­ту­вав­ся Зiнько.

- Та, ма­буть, i всi…

- Нi, цих ма­ло: не по­ду­жа­ють.

- Та ще бу­де стар­ши­на… та Ях­рем Ряб­чен­ко… Ва­ви­лов… Оце по­ки й усi… Мо­же, ще ко­го до­ве­деться при­ня­ти,- то­го вже не знаю. Дi­ло ба­ри­шо­ви­те! Тут так, що мож­на на кар­бо­ва­нець два за­ро­би­ти.

- А чо­го ж то во­но та­ке ба­ри­шо­ви­те? - ви­пи­ту­вав Зiнько.

- От так! Та зем­ля ж яка там доб­ра - це раз. А дру­ге - цi­ну на зем­лю то­дi вже ми са­мi, яку схо­че­мо, ска­же­мо, бо навк­ру­ги не бу­де та­кої зем­лi, щоб на­шим диб­ля­нам бра­ти… Ну, дак скiльки ж то­бi де­ся­тин?

- Нiскiльки, - вiдказав спо­кiй­но Зiнько.

- Як то? - зди­ву­вавсь Ос­тап.- А ти ж ка­зав, що прис­та­неш.

- I прис­та­ну, ко­ли вся гро­ма­да вiзьме зем­лю.

- А з на­ми ж чо­му не хо­чеш?

- Бо це ба­гацьке то­ва­рист­во. Во­но хо­че пiд­гор­ну­ти пiд се­бе гро­ма­ду, а я то­го не хо­чу. I вам рад­жу, та­ту, до та­ких не­гар­них лю­дей не прис­та­ва­ти.

- Що ти ме­не вчиш? Я ста­рi­ший за те­бе!

- Дарма, та­ту, аби я до дi­ла ка­зав.

- Чорт зна що ти ка­жеш! Ти луч­че по­кинь оте все та прис­та­вай!

- Нi, цього не бу­де.

Остап по­чав умов­ля­ти, ра­ху­ва­ти, якi ба­ри­шi бу­дуть, як Зiнько за­ба­га­тiє…

- Нащо ви ме­нi, та­ту, це ка­же­те? Хоч ба­риш i доб­рий, дак грiш­ний.

Тодi Ос­тап зов­сiм роз­сер­див­ся. Що вiн, Зiнько, все но­ситься з своєю прав­дою? Чи вiн ду­має, що сам за всiх ро­зум­нi­ший та свя­тi­ший? Не­хай лиш слу­хається ста­рi­ших за се­бе лю­дей!

Зiнько не змов­чав i вiд­ка­зав, що не все, що ста­ре, те й доб­ре. Ос­тап ук­рай розг­нi­вав­ся, по­ки­нув Зiнька се­ред по­ля i, не поп­ро­щав­шись, пi­шов сам до­до­му на се­ло.

Зiнько вер­нув­ся на па­сi­ку i був там аж до ве­чо­ра. Вже зiр­ки по­зас­вi­чу­ва­лись на тем­но-бла­кит­но­му не­бi i ро­са ляг­ла важ­ки­ми крап­ля­ми на тра­ву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою вер­та­ли­ся вдвох iз па­сi­ки до­до­му, iду­чи ву­зенькою сте­жеч­кою по­мiж ви­со­ки­ми жи­та­ми.

- Що то­бi батько ка­за­ли? - пи­та­ла Гаїнка, ту­ля­чись до Зiнька.

- Закликали, щоб прис­тав до їх у то­ва­рист­во: батько, Де­нис, Тон­ко­но­жен­ко, Ма­ной­ло, стар­ши­на, Ряб­чен­ко, Ва­ви­лов… щоб гур­том най­ма­ти зем­лю.

- А ти ж?

- А я не схо­тiв.

- I не прис­та­вай, сер­денько, до їх. Бог з ни­ми! Бо то та­кi страш­нi лю­ди - отi Де­нис, стар­ши­на та Ряб­чен­ко.

Зiнько зас­мi­явсь:

- Чого ж во­ни страш­нi?

- Я не знаю… Тiльки я їх, бу­ло, бо­юся, як во­ни при­хо­дять до батька та ниш­ком про щось го­во­рять.

- Страшнi во­ни справ­дi тим, що лю­дей крив­дять,- зiтх­нув Зiнько.

- Хоч би вже батько з їми не при­яте­лю­ва­ли,- ка­за­ла Гаїнка.- А то їх усi лю­ди кле­нуть, а батько все з їми. Мо­же, це й грiх, що я про батька ка­жу, та тiльки ж… Ну, от я раз ба­чи­ла, як до батька при­хо­ди­ла Мар­чи­ха… усе за тi гро­шi, що ще по­кiй­ний Мар­ко по­зи­чав у батька… Та як упа­ла нав­ко­лiш­ки, та пла­че-пла­че, бiд­на, та батько­вi но­ги цi­лує, щоб зем­лi не бра­ли… От­же взя­ли… не по­ми­лу­ва­ли!.. Як зга­даю, дак i те­пер так би й пла­ка­ла за нею… Як же йо­го не ска­за­хи, хоч во­ни й батько?

- Через те ж i я нi­ко­ли не прис­та­ну до їх.

- I не тре­ба… Глянь, глянь: зi­роч­ка!.. Яс­на-ясню­ня!.. Ой, зi­роч­ки - сон­це­вi дi­точ­ки!… - А хто ж їх батько?

- А хто ж? Мi­сяч­ко. Сон­це, крас­на пан­на, пiш­ла за­мiж за мi­сяч­ка… їх два­над­цять, бра­тiв-мi­ся­цiв, дак во­ни по чер­зi й свi­тять.

- А сон­це ж як: за од­ним бра­том чи за всi­ма два­над­цятьма? - спи­тав, смi­ючись, Зiнько.

- Ну, що ти ви­га­дуєш? Чо­го ти з ме­не глу­зуєш? Де ж та­ки ви­да­но, щоб два­над­цять чо­ло­вi­кiв бу­ло? - ка­за­ла нев­до­во­ле­ним го­ло­сом Гаїнка.- От я вже знаю, що ти за­раз ска­жеш: що це все ви­гад­ки, що сон­це круг­ле, як ка­вун, а зiр­ки… а зiр­ки, як ди­нi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де та­ки ви­да­но: сон­це, як ка­вун!.. То сон­це - крас­на пан­на, зi­роч­ки - дi­точ­ки, а то ка­вун!.. Це ж зов­сiм не­гар­но!.. А що - ти ка­жеш - ру­са­лок не­ма, а дi­дусь ка­жуть, що та­ки є!

- Чув, що сьогод­нi ка­за­но бу­ло… То все ви­гад­ки.

- Хiба дi­дусь бре­шуть?

- Нi, тiльки по­ми­ляється. Ти ж ба­чи­ла, що вiн по­ми­ляється: са­ма ж ка­за­ла вже, що вiдьом не­ма.

- Еге ж, Зi­неч­ку, не­ма… Тiльки… Ну, а що, як є?

- Ну, от знов! - за­го­мо­нiв Зiнько нев­до­во­ле­ним уже го­ло­сом i по­чав роз­ка­зу­ва­ти їй, че­рез що всi тi опо­вi­дан­ня про вiдьом та про не­чис­ту си­лу - неп­рав­да. Во­на по­мi­ти­ла, що йо­му це прик­ро, i слу­ха­ла по­кiр­но, i ка­за­ла са­ма со­бi дум­кою, що му­сить iз їм