Під тихими вербами - Борис Грінченко

па­сi­ка бу­ли Ко­ло­дiїв, але Зiнько ста­но­вив сю­ди на лi­то й свої ву­ли­ки. А До­рош, Гаїнчин дiд, бе­рiг па­сi­ку. Дiд До­рош був ста­рий, але ще кре­мез­ний чо­ло­вiк. Усе лi­то вiн жив на па­сi­цi, ма­ло ко­ли й на­вi­ду­ючись до­до­му. Вiн та­ки й не лю­бив бу­ти до­ма: усе там бу­ло йо­му не до впо­до­би. Син йо­го Ос­тап, Гаїнчин батько, за­во­див там та­кий лад, що, як на дi­до­ву дум­ку, з йо­го не мог­ло бу­ти нi­чо­го доб­ро­го. За­мiс­то щоб ха­зяй­ну­ва­ти по-бо­жо­му, вiн зап­ри­яте­лю­вав iз Де­ни­сом, iз Ко­па­ни­цею, з Ряб­чен­ком, по­чав да­ва­ти на про­цент та на вiд­ро­бiт­ки гро­шi, по­чав при­тис­ка­ти лю­дей… I сам жи­ти став уже не так: зак­ри­вив­ся на яко­гось чи мi­ща­ни­на, чи бог йо­го зна на ко­го… в го­рiл­ку став уки­да­ти­ся… Все те не по­до­ба­ло­ся ста­рос­вiтсько­му дi­до­вi.

- Земля - ма­ти, ка­зав вiн,- ша­нуй її, то во­на те­бе озо­ло­тить, а отi ген­де­лi вся­кi, то чорт зна що! То вiд лу­ка­во­го!.. З то­го доб­ра не бу­де!..

Вiн дав­но вiд­дав си­но­вi все ха­зяй­ст­во, че­рез те не встря­вав до йо­го. Щоп­рав­да, од­но­го ра­зу вiн ска­зав Ос­та­по­вi, що не ту­ди вiн вер­не, дак той йо­му й од­рi­зав:

- Не ва­ше дi­ло, та­ту! Ви своє вiд­ро­би­ли, а те­пер, ко­ли зда­лись на ме­не, то вже я ро­би­ти­му так, як схо­чу.

- Аби ро­зум­но та по-бо­жо­му,- вiд­ка­зав ста­рий i бiльше вже й не ози­вав­ся за це. Вiн сам мав та­ку вда­чу, що ко­ли ро­бив яке дi­ло, то щоб нiх­то не встря­вав i не пе­реш­код­жав ро­би­ти, як хо­чеш. Че­рез те не мi­шавсь i до си­на. Щоп­рав­да, вiн мiг зов­сiм одiб­ра­ти в йо­го ха­зяй­ст­во i зно­ву по­ча­ти са­мо­му ха­зяй­ну­ва­ти, дак же раз, що був та­ки вже ста­рий, а дру­ге, що то­дi повс­та­ли б у сiм'ї свар­ка та нез­ла­го­да, а дiд До­рош цього не лю­бив i, як чу­ми, стра­хав­ся. Умер­ти хо­тiв по-бо­жо­му, в упо­кої та в зла­го­дi з усi­ма. А що си­но­вi по­ряд­ки йо­му не по­до­ба­лись, то та­ки не вдер­жу­вав­ся, щоб ча­сом не до­ко­ри­ти: ска­же щось, мов ки­не сло­во, та й пi­шов, i не слу­хає вже, чи йо­му що вiд­ка­жуть, чи нi. А ди­ви­ти­ся на все те не хо­тi­лось,- че­рез те вiн, ско­ро по­чи­на­лась вес­на теп­ла i бджо­лу з ом­ша­ни­кiв за­ход­жу­ва­лись вий­ма­ти, за­раз пе­реїздив жи­ти в цей гай­ок, у кат­ра­гу, i вже рiд­ко ко­ли й за­зи­рав до­до­му, бо йо­му сю­ди й со­роч­ку бi­лу при­не­суть що­не­дi­лi, а їсти вiн i сам со­бi зва­рить. Так жив аж до осе­нi, аж по­ки бджо­ла пе­реїзди­ла до ом­ша­ни­ка,- з нею вер­тав­ся й дiд до се­ла.

Сьогоднi, за­раз по обi­дi, Гаїнка по­бiг­ла з до­му до ма­те­рi, а звiд­ти - до дi­да, на па­сi­ку. Зiнько ж не схо­тiв iти до тес­тя, а прий­шов прос­то сю­ди i оце ле­жав те­пер у хо­лод­ку пiд де­ре­вом, упи­ва­ючись свi­жим за­паш­ним по­вiт­рям, а бi­ля йо­го си­дi­ла й ще­бе­та­ла Гаїнка, а дiд До­рош до­ки­дав ча­сом i со­бi слiв­це.

- А батько пи­та­лись,- ка­за­ла Гаїнка,- чо­му ти до їх не прий­шов… Якесь у їх там дi­ло… Пи­та­ли­ся, чи ти до­ма бу­деш? "Нi,- ка­жу,- i вiн до дi­ду­ся пi­де…"

- Яке ж там дi­ло? - цi­ка­вив­ся Зiнько.

- А хi­ба я знаю? Ка­за­ли - дi­ло… Та во­ни сю­ди прий­дуть сьогод­нi, то сам i по­пи­таєш.

- Гаразд.

- А що, си­ну,- пи­тав дiд До­рош,- який хлiб?

- Хвалити бо­га, доб­рий. Дум­ка, що нев­ро­жаю не бу­де.

- Коли б то бог дав!.. А то все нев­ро­жай та нев­ро­жай,- зве­дуться лю­ди нi­на­що! - бiд­кав­ся дiд.

- А зве­дуться, дi­ду, ко­ли не бу­дуть дба­ти про те, щоб кра­ще гос­по­да­рю­ва­ти… А то лi­си ру­ба­ють, а зем­ля сох­не, i до­щiв мен­шає… I ви­ро­би­лась зем­ля, вит­ра­ти­ла всю си­лу, а во­ни й си­ли їй не вер­та­ють…

- А як же їй си­лу вер­та­ти? - пи­тав дiд. Зiнько по­чав був роз­ка­зу­ва­ти, що про­чи­тав не­дав­но в кни­зi, але дiд i слу­ха­ти не хо­тiв, тiльки ру­кою мах­нув:

- Ат! Ви­гад­ки! Ко­лись i вче­них не бу­ло, та якi вро­жаї бу­ли! А те­пер че­рез те й нев­ро­жаї, що вче­нi по­нас­та­ва­ли, не вi­рять нi­чо­му ста­рос­вiтсько­му, все в їх дур­ни­ця! Гнi­вається зем­ля - тим i не ро­дить! От що!..

- Хiба зем­ля жи­ва, дi­ду? - спи­та­ла Гаїнка.

- А ти ду­маєш - нi? Во­на все чує й знає. Усi грi­хи людськi ба­чить i вги­нається, як по їй грiш­ник iде… а як яко­го то й з ями ви­ки­не мерт­во­го. Як лю­ди гар­нi до неї, во­на ра­дiє й по­соб­ляє їм, а як нi, то пла­че й гнi­вається.

- Та чо­го ж во­на гнi­вається? - спи­тав­ся, ус­мi­ха­ючись, Зiнько.

- Того, що її не ша­ну­ють! Во­на - на­ша ма­ти, во­на - свя­та! Її цi­лу­ва­ти тре­ба, кла­ня­ючись!.. А в нас що роб­лять? Не то ди­ти­на дур­на, а й здо­ро­вий ло­бу­ря­ка ся­де та й да­вай кий­ком га­ти­ти по їй. Iг­раш­ки йо­му!.. Або, ко­лись бу­ло, мо­ло­ди­ця, як не­се обiд ора­чам, то вбе­реться, як на Ве­лик­день: вiзьме плах­ту гар­ну, роз­пус­тить на­мiт­ку дов­гу, бо так тре­ба до зем­лi йти. От во­но й ро­ди­ло i на вго­ро­дi, й на по­лi. А те­пер iде мо­ло­ди­ця, прос­ти гос­по­ди, як та ро­со­ма­ха: у са­мо­му очiп­ку, ще й на­чо­си по­ви­пус­кає, а за­мiсть плах­ти зад­ри­па­на спiд­ни­ця. Ну, хi­ба ж це ша­на зем­лi? Ну, во­на, свя­та, й гнi­вається.

Гаїнка гля­ну­ла на свої ко­лi­на й по­ба­чи­ла там плах­ту; то­дi лап­ну­ла се­бе за го­ло­ву: нес­лух­ня­не ру­ся­ве во­лос­ся все ви­ло­ся з-пiд очiп­ка. Во­на мер­щiй ухо­пи­ла хуст­ку, що ле­жа­ла бi­ля неї, й нап­ну­ла­ся.

- Нi, дi­ду, вiд­ка­зав Зiнько,- тут не в то­му си­ла.

- Ат! - пе­ре­пи­нив йо­го дiд.- От я те­бе люб­лю ду­же, Зiньку, що ти доб­рий чо­ло­вiк i гар­но, по-бо­жо­му, жи­веш, а то вже не люб­лю, як ти з кни­жок поч­неш верз­ти вся­чи­ну. То вже вiд лу­ка­во­го, отi кни­ги.

- Адже й єван­ге­лiя - кни­га,- ска­зав Зiнько. Дiд роз­сер­див­ся:

- Що ти рiв­няєш? То єван­ге­лiя, а то каз­на-що!.. От уже не люб­лю!..

По стеж­цi вiд по­ля по­чу­ла­ся хо­да.

- Батько, батько йдуть! - скрик­ну­ла Гаїнка. I справ­дi, не­за­ба­ром на краю па­сi­ки ста­ла ви­со­ка гар­на пос­тать Ос­та­по­ва.

- Здоровi, та­ту! З не­дi­лею.

- Здоров, си­ну! I те­бе з не­дi­лею.

- I ти тут, Зiньку? Здо­ров!

- Здоровi, та­ту!

- А чом же ти до ме­не з Гаїнкою не прий­шов? У ме­не до те­бе й дi­ло є.

- Казала ме­нi Гаїнка. Яке ж там дi­ло?

- Нехай же зго­дом, одпо­чи­ну тро­хи. Сiв до гур­ту й по­чав роз­пи­ту­ва­ти дi­да До­ро­ша про па­сi­ку. По­го­мо­нiв­ши, ска­зав до зя­тя:

- А хо­дiм, Зiньку, до то­го ла­ну, що бi­ля кри­вої бал­ки, я там щось хо­чу то­бi по­ка­за­ти.

- I я