Під тихими вербами - Борис Грінченко

зго­ди­ти­ся, бо Зiнько та­кий ро­зум­ний, усе знає - де ж та­ки, щоб вiн неп­рав­ду ка­зав! I гнi­вається на неї за це - так, тро­шеч­ки, iно­дi, але гнi­вається… Як же во­на не слу­ха­ти­меться йо­го? Тре­ба ж уже їй роз­би­ра­ти: во­на ж уже ве­ли­ка, сiм­над­цять ро­кiв ось-ось бу­де… i за­мiж пiш­ла вже…

I во­на сти­ха, як ма­ленька ди­ти­на, про­мо­ви­ла:

- Еге, Зi­неч­ку, я бiльше вже то­му не вi­ри­ти­му…

- I доб­ре!.. От ми не­од­мiн­но про це книж­ку про­чи­таємо,- ска­зав Зiнько.- А то ти дав­но вже й кни­жок не чи­таєш. На­що ж я те­бе й чи­та­ти вив­чив?

- А неп­рав­да ж! - пал­ко вiд­ка­за­ла Гаїнка, ра­да, що по­вер­тає роз­мо­ву на iн­шу стеж­ку.- Я чи­та­ла не­дав­неч­ко "Ка­те­ри­ну"… чи­та­ла й спi­ва­ла її.

- Як то - спi­ва­ла?

- А так - див­лю­ся в книж­ку та й спi­ваю.

- А на який же го­лос?

- А хто йо­го зна… на який на­бi­жить… Ось слу­хай, як я спi­ва­ла!

I во­на по­ча­ла спi­ва­ти куп­ле­ти Шев­чен­ко­вої по­еми:

Кохайтеся, чор­ноб­ри­вi,

Та не з мос­ка­ля­ми,

Бо мос­ка­лi - чу­жi лю­ди,

Роблять ли­хо з ва­ми.

Вона спi­ва­ла на який­сь го­лос, що са­ма ви­га­да­ла, але Зiнько­вi по­до­бав­ся її спiв.

- А що, гар­но?

- Ще й ду­же.

- Невже?

- Їй-бо, доб­ре! I як це ти ви­га­да­ла?

- Хiба я ви­га­ду­ва­ла? Во­но са­ме… Там так усе ря­доч­ка­ми по­пи­са­но, ря­доч­ка­ми по­пи­са­но, то так i хо­четься спi­ва­ти.

- Та ти моє спi­во­че!..

Гаїнка й справ­дi бу­ла ду­же спiв­ли­ва. Але те­пер во­на по­хи­та­ла го­ло­вою й вiд­ка­за­ла:

- Нi, як ко­ли… А чуєш? Он на се­лi спi­ва­ють. Во­ни вже пiд­хо­ди­ли до се­ла, i вiд­тi­ля справ­дi чу­ти бу­ло дi­во­чi й па­ру­бо­чi спi­ви.

- Весело їм… гу­ля­ють!..- про­мо­ви­ла Гаїнка.

- Може, й то­бi хо­четься до їх? - спи­тав­ся Зiнько.

- Ой, нi! - вiд­ка­за­ла, хи­та­ючи го­ло­вою.- Як я з то­бою, дак ме­нi вже нi­чо­го не хо­четься.

I во­на, iду­чи, при­ту­ли­лась до нього ще дуж­че.

- Справдi? - спи­тав Зiнько. - А буй­но­го доб­ро­го на­мис­та, та­ко­го, як у Гор­пи­ни?

Вона не за­раз од­ка­за­ла…

- Буйного доб­ро­го на­мис­та та­ки трош­ки хо­четься…

IV. НА ВУЛИЦI

Вони ввiй­шли в се­ло. Тем­нi вер­би й сад­ки дрi­ма­ли над ха­та­ми, а ося­янi вi­ко­неч­ка ве­се­ло всмi­ха­ли­ся з-пiд чор­них стрiх i ки­да­ли впо­пе­рек ву­ли­цi яс­нi сму­ги сво­го бi­лас­то­го свiт­ла. Пiд од­нiєю ха­тою зiб­ра­ла­ся ку­па дiв­чат та па­руб­кiв, чу­ти бу­ло ве­се­лий го­мiн.

- Зiньку, ти? - оз­вав­ся го­лос iз тiєї ку­пи, i ви­со­ка пос­тать вий­шла з неї.

- Я, Ва­сю­то, вiд­ка­зав Зiнько. Ва­сю­та, Зiнькiв то­ва­риш, пi­дiй­шов до їх.

- А я за­хо­див до те­бе,- ду­мав, сьогод­нi по­чи­таємось… аж те­бе не­ма.

- На па­сi­цi в дi­да До­ро­ша бу­ли.

- Ще й од­ну шту­ку хо­чу то­бi ска­за­ти.

- Кажи!

- Нi, за­раз не хо­чу. При­ходь завт­ра вве­че­рi до Кар­па, i я там бу­ду, дак i по­го­во­ри­мо.

- Гаразд. Бу­вай здо­ров!

- Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiш­ли да­лi ву­ли­цею, а Ва­сю­та вер­нув­ся до то­ва­рист­ва. Там чу­ти бу­ло ре­гiт та крик: усi смi­яли­ся з Ми­ки­ти­них ви­га­док. Ми­ки­та Тон­ко­но­жен­ко, Де­ни­со­во­го ку­ма Те­реш­ка син, вер­хо­во­див те­пер по­мiж па­руб­ка­ми, вiд­ко­ли вер­нув­ся з го­ро­да. Ро­кiв iз п'ять вiн там був, бо як вив­чив­ся в шко­лi та пiд­рiс тро­хи, то за­раз йо­го батько ту­ди вiд­дав. Жив там i за сто­ро­жа, i за при­каж­чи­ка, та якось прош­ка­пив­ся: щось про­дав iз ба­ка­лiї ниш­ком од ха­зяїна, со­бi гро­шi при­хо­вав­ши, а ха­зяїн до­вi­дав­ся та й прог­нав. Поб­лу­кав­ши по го­ро­ду без служ­би, вер­нув­ся до батька. До­ма нi­чо­го не ро­бив i до ха­зяй­ст­ва не брав­ся.

- Вот, ме­не хо­ро­ше мес­то ждьоть, а я бу­ду в гною ру­ки па­га­нить!..

Батько сам по­ту­рав то­му:

- У ме­не син об­ра­зо­ва­ний!

Сам ро­бив, а "обра­зо­ва­ний" син ле­жав пiд гру­шею, до­жи­да­ючи­ся, щоб гру­шi са­мi в рот па­да­ли. За­те ди­ву­вав Ми­ки­та всiх на ву­ли­цi своїм уб­ран­ням: чо­бо­ти "бу­тiл­ка­ми", штан­цi-га­лан­цi ву­зенькi, со­роч­ка сит­це­ва чер­во­на на­ви­пуск, ще й по­ясом си­нiм з ки­ти­ця­ми пiд­пе­ре­за­на, а звер­ху ще й "пад­жак з iск­рою", так вiн сам йо­го звав.

- Яка ж у йо­му iск­ра? - пи­та­ли­ся про­мiж се­бе дiв­ча­та.

- А що ря­бенький…

З се­бе Ми­ки­та був здо­ро­вий, чер­во­но­пи­кий, а на язик — гост­рий, кож­но­му за­би­вав ба­ки. Над па­руб­ка­ми вер­хо­во­див, бо од­нi впо­до­ба­ли йо­го "обра­зо­ва­ность" та що вiн їх час­то на­пу­вав го­рiл­кою, а дру­гi бо­ялись йо­го здо­ро­вих ку­ла­кiв. Тiльки Ва­сю­та нi­як йо­го не ша­ну­вав i час­то глу­зу­вав iз йо­го, i за те Ми­ки­та не­на­ви­дiв без мi­ри не то са­мо­го Ва­сю­ту, а й усiх, хто з їм при­яте­лю­вав.

Тепер Ми­ки­та сто­яв се­ред гур­ту па­руб­кiв, у бо­ки взяв­шись, одс­та­вив­ши но­гу, ще й ви­ля­ючи нос­ком, i па­тя­кав:

- Ну й ба­ба ета Гаїнка! Ну пря­мо та­ка, што умєсто са­ха­ру чай би з нею пiл.

- Хах-ха-ха! - ре­го­та­ли­ся па­руб­ки.

- Їй-бо - не я бу­ду, одоб'ю її в ето­го ду­ра­ка Зiнька.

- Тю на те­бе! - оз­вавсь який­сь па­ру­бок.- Во­на ж чу­же под­руж­жя!

- Вот - пус­тяк уни­ма­нiя, нуль об­ра­ще­нiя! Ка­кое нам до ето­го де­ло? Аби мiнє по­на­ра­ви­лась, моя бу­де! Це по ва­шо­му, сельско­му, дак нi­как нiльзя, ще й нi­возмож­но, а в го­ро­дi - го-го! Там, брат, каж­на ба­ри­ня сво­го лю­бов­ни­ка ймєїть i да­же не то што ба­ри­нi, а й гор­ниш­нi, й ку­хар­ки. Ме­нi один ла­кей зна­ко­мий рос­ка­зу­вал. Дi­ла - пер­вий сорт!

- Дак це ти i в нас, чи що, хо­чеш та­ке за­вес­ти? - спи­тав Ва­сю­та, став­ши про­ти йо­го.

- А то­бi што за дєло? Хоч би й хо­тiв! Што ж ти мiнє - пе­реп'янство йздєлаєш, чи как?

- Я то­бi яко­гось там пе­реп'янства не ро­би­ти­му, а ко­ли ти ще раз так оз­веш­ся за Гаїнку, дак i зу­би виз­би­раєш! - ска­зав сер­ди­то Ва­сю­та.

- Хто - я? Хi-вва! Бальшая ба­ри­ня твоя Гаїнка! Нап­лю­вать ме­нi! Не та­ких ви­да­ли!

- Да й тi на вас плю­ва­ли! - до­то­чив Ва­сю­та, по­чи­на­ючи вже своїм зви­чаєм глу­зу­ва­ти. Па­руб­ки й дiв­ча­та за­ре­го­та­ли­ся.

- Оце дак утяв! А ну, Ми­ки­то, а ну - од­ка­жи йо­му.

Микита по­зак­ла­дав ру­ки в ки­ше­нi в шта­ни, вiд­ки­нув го­ло­ву на­зад i про­мо­вив:

- Штука ме­нi йо­му од­ка­зать! Как би од­ка­зав, то й но­сом би зем­лю за­рив, да не стоїть з'язу­ваться з уся­ким ка­ким-нi­будь!..

- А знаєте, хлоп­цi й дiв­ча­та,- не вга­вав Ва­сю­та,- я нав­чив­ся но­вої пiс­нi, та й лов­кої!

- Ану-ну! Якої? - за­го­мо­нi­ли всi, цi­ка­вi на но­ву пiс­ню.

- Слухайте ж! Я бу­ду спi­ва­ти, а ви роз­би­рай­те доб­ре, бо це пiс­ня го­родська, дак гар­на. Ех, бiс йо­го батько­вi! Не­ма в ме­не двох ки­шень у шта­нях,- нi­ку­ди обох рук по­зак­ла­да­ти!.. Ну, та дар­ма,- га­разд бу­де й так! Ну, роз­зяв­ляй­те ро­ти та слу­хай­те!

I вiн по­чав трин­ди­ка­ти: