Під тихими вербами - Борис Грінченко

Скiльки го­ря бу­ло то­дi в сiм'ї! Батько за­не­ду­жав тяж­ко i вже нi­ко­ли не ви­ду­жав зов­сiм - за рiк умер з ве­ли­ко­го бо­лю, з нес­вiтсько­го со­ро­ма… Ма­ти й до­сi пла­че.

Не мiг батько пiс­ля то­го Де­ни­са ба­чи­ти. Виг­нав йо­го вiд се­бе, не дав, а ки­нув, як со­ба­цi, йо­го част­ку - усе, що той схо­тiв,- i з то­го ча­су не хо­тiв i чу­ти за йо­го, i не зга­ду­вав нi­ко­ли. З тим i вмер. Зос­тав­ся Зiнько ха­зяй­ну­ва­ти вдвох iз ма­тiр'ю. Ха­зяй­ну­вав так зо два ро­ки, а ма­ти все на­рi­ка­ла, що ста­ра вже, не мо­же са­ма гос­по­да­рю­ва­ти… а хоч Зiнько най­мав най­мич­ку, та най­мич­ка не гос­по­ди­ня, i тре­ба Зiнько­вi же­ни­ти­ся.

А вiн не хо­тiв. Бо не зна­хо­див со­бi па­ри. Вiд­ко­ли па­руб­ку­вав, тiльки од­на дiв­чи­на й при­па­ла йо­му бу­ла тро­хи до впо­до­би - то бу­ла вбо­га си­ро­та, бай­ст­рюч­ка, най­мич­ка Ле­ван­ти­на,ти­ха, бо­яз­ка i нiж­но-гар­на. Та її звiв Ро­ман, по­ки­нув з ди­ти­ною… Зiнько та­ки хо­тiв її взя­ти, та во­на, по­хо­вав­ши ди­ти­ну, втек­ла вiд йо­го… зго­дом умер­ла тяж­кою смер­тю - так, що Зiнько то­дi й не знав… Вiн не знає на­вiть, де її мо­гил­ка. Але згад­ка про неї жи­ла в йо­го сер­цi i не да­ва­ла змо­ги ду­ма­ти про од­ру­жен­ня.

Та ми­нув час, за­тих бiль… Од­ру­жив­ся Зiнько, i те­пер є ста­рiй ма­те­рi вiд­по­чи­нок. I Зiнько­вi доб­ре. Бу­ло б зов­сiм доб­ре, як­би не од­но: як­би не тi дум­ки!..

Думки по­сi­да­ли Зiнька, не да­ва­ли йо­му впо­кою, гнi­ти­ли йо­му сер­це, роз­сад­жу­ва­ли го­ло­ву. I не мiг вiн їм да­ти ла­ду, хоч усi во­ни кру­ти­ли­ся ко­ло од­но­го. От так, як у тiй пiс­нi спi­вається:

Нема в свi­тi прав­ди, прав­ди не зiська­ти:

Що те­пер неп­рав­да ста­ла прав­ду­ва­ти.

От са­ме так: ста­ла неп­рав­да прав­ду­ва­ти, бо крив­ду вва­жа­ють за прав­ду. Зiнько приг­ля­дав­ся до сiльсько­го жит­тя i по­ба­чив, що там са­ме так i є.

По сiм'ях не бу­ло ла­ду. Дi­ти зма­га­ли­ся з батька­ми i пус­то йшли. Кож­не по­ри­ва­ло­ся ви­хо­пи­ти­ся з сви­ти та вско­чи­ти в панське пальто. Ду­ма­ли не про те, щоб бу­ти ха­зяїна­ми, а як би, щоб не бу­ти прос­ти­ми. Ки­да­ли­ся на за­ро­бiт­ки в го­род, а вер­та­ли­ся час­то не­ро­ба­ми роз­по­га­не­ни­ми. Бра­ти про­мiж се­бе гриз­ли­ся, а най­бiльше за тую батькiв­щи­ну, як со­ба­ки за мас­лак. Бу­ли й ти­хi сiм'ї, що жи­ли в зго­дi, та та­ких бу­ло мен­ше.

Недобре дi­ялось i в гро­ма­дi. Там вер­хо­во­ди­ли Ко­па­ни­ця, Де­нис, Ряб­чен­ко та iн­шi та­кi жмик­ру­ти, дба­ли не про доб­ро людське, а тiльки за свої ба­ри­шi: що їм на ру­ку, за те ре­пе­ту­ва­ли, би­ли­ся, з ру­ки iр­ва­ли, не ду­ма­ючи зов­сiм, що в iн­шо­го че­рез те сльози ллються. Та все ж та­ких ба­га­ти­рiв бу­ло ма­ло, а як­би во­ни са­мi бу­ли, то, пев­не, нi­чо­го не мог­ли б зро­би­ти з гро­ма­дою, бо гро­ма­да ве­ли­кий чо­ло­вiк. Та, на ли­хо, са­ма гро­ма­да їм по­соб­ля­ла. Од­нi сто­яли за їх че­рез те, що бу­ли їм вин­нi, на­по­зи­чав­ши­ся ба­га­то, то не ма­ли си­ли й змо­ги про­ти їх iти; дру­гi зма­га­ли­ся й со­бi ви­би­ти­ся вго­ру, на бiльше ба­гатст­во, то дер­жа­ли­ся ба­га­тирської ку­пи, спо­дi­ва­ючи­ся, що та їм швид­ше по­со­бить пе­ре­ва­гу взя­ти над iн­ши­ми гро­ма­дя­на­ми; тре­тiх ба­га­ти­рi ку­пу­ва­ли за го­рiл­ку, i та­ких бу­ло тро­хи чи не най­бiльше. Зос­та­ва­ла­ся не­ве­лич­ка куп­ка са­мос­тiй­нi­ших лю­дей; але од­нi з їх не зна­ли, як обс­та­ти за своє пра­во, а дру­гi бу­ли вже за­над­то ма­ло­си­лi, щоб мог­ли го­ру бра­ти. Че­рез те в гро­ма­дi ба­га­то гу­ка­ли, ре­пе­ту­ва­ли, спе­ре­ча­лись, але по­ду­жу­ва­ли зав­сiг­ди ба­га­ти­рi з своїми при­бiч­ни­ка­ми й по­ли­га­ча­ми. I де­да­лi вби­ва­ли­ся все в бiльшу та в бiльшу си­лу. На­ро­ду нам­но­жи­ло­ся стiльки, що вже йо­му не ста­ва­ло тiєї зем­лi, яка в йо­го бу­ла, а ба­га­ти­рi сил­ку­ва­ли­ся пiд­гор­та­ти пiд се­бе й ту, ску­по­ву­ючи її в убож­чих ха­зяїнiв або за­би­ра­ючи за по­зи­че­нi й не­верне­нi гро­шi. Де­да­лi ко­жен з їх ста­вав уже по­туж­нi­ший та по­туж­нi­ший, i Зiнько­вi зда­ва­ло­ся, що мо­же прий­ти та­кий час, ко­ли во­ни по­ся­дуть усю зем­лю гро­мадську i гро­ма­дi до­ве­деться на їх ро­би­ти.

Такий лад зда­вав­ся Зiнько­вi по­га­ний. Хi­ба ж не мог­ло бу­ти кра­ще? Але як?

Цього Зiнько не знав. Але вiн пев­ний був, що це мож­на зна­ти i що десь хтось йо­го знає. Де й хто? Мо­же, йо­го зна­ють па­ни, ве­ли­кi ге­не­ра­ли? Мо­же, вче­нi лю­ди? Мо­же, де по книж­ках на­пи­са­но? Ад­же по книж­ках спи­са­но вся­ку на­уку: i як у бо­га тре­ба вi­ри­ти, i як по за­ко­ну тре­ба ро­би­ти, i як та з чо­го що ста­ло­ся на свi­тi - все! Чо­му ж би не бу­ло там про те, як за­вес­ти лiп­ший лад на се­лi?

До па­нiв, ве­ли­ких ге­не­ра­лiв не мож­на Зiнько­вi дос­ту­питься, хоч, ма­буть, во­ни й зна­ють про все, чо­го йо­му тре­ба. Про вче­них лю­дей - не про па­нiв, а та­ки про справ­дi вче­них лю­дей - Зiнько тiльки чув, що во­ни є, але зро­ду нi од­но­го не ба­чив, не зна, й якi во­ни i де їх шу­ка­ти. Ли­ша­ються хi­ба книж­ки.

Багато про все це Зiнько ду­мав. Ще зма­леч­ку вiн не та­кий удав­ся, як усi: був ти­хий, за­мис­ле­ний хло­пець. Слух­ня­ний, ро­бив зав­сiг­ди, що на­ка­зу­ва­но, тiльки ве­ли­кий за­будька був. Оце па­се те­ля­та й дог­ля­дав доб­ре, щоб як у шко­ду не вско­чи­ли… А навк­ру­ги тра­ва зе­ле­на, не­бо ши­ро­ке, пташ­ки ле­тю­чi… Як во­ни лi­та­ють? Че­рез що во­ни лi­та­ють? А як­би чо­ло­вiк со­бi кри­ла при­ро­бив, то лi­тав би? Ма­буть, нi, бо як­би мож­на бу­ло, то дав­но б уже всi лю­ди по­ро­би­ли со­бi кри­ла та й лi­та­ли б,- це ж кра­ще, нiж хо­ди­ти або їзди­ти. А чо­го ж пташ­кам мож­на? Вже ж лю­ди ро­зум­нi­шi за пта­шок, то, пев­не, ко­лись ви­га­да­ють так, що й лi­та­ти­муть. Ото б доб­ре бу­ло! Аж до не­ба мож­на бу­ло б до­ли­ну­ти та й по­ди­ви­тись, що там є… на бо­га й на ян­го­лiв гля­ну­ти. Еге-ге! Те­пер вiн знає, чо­го лю­ди не мо­жуть лi­та­ти: бо як­би мог­ли, то й ко­жен грiш­ний чо­ло­вiк за­мiс­то пек­ла за­лi­тав би в рай та й на­до­ку­чав би бо­го­вi. Тим-то бог так i зро­бив. Хоч во­но й не по прав­дi, бо й мiж пташ­ка­ми не всi ж пра­вед­нi, а є й грiш­нi. Он шу­лi­ка - кож­ну пташ­ку роз­ди­рає. А, мо­же ж, йо­му то вiд бо­га зве­ле­но, щоб пташ­ки їсти? Так, як лю­дям мож­на їсти вiв­цi, во­ли, ку­ри… Як чуд­но на свi­тi - од­не од­но­го їсть: вiв­ця їсть тра­ву, а чо­ло­вiк та вовк вiв­цю; пташ­ка їсть ко­ма­шок, а шу­лi­ка та чо­ло­вiк їсть пта­шок; ри­ба їсть чер­ва­кiв,