Під тихими вербами - Борис Грінченко

- Коли цей йо­му здасться ма­лий, то тре­ба й бiльшо­го да­ти.

- Чого ж то так? - спи­тав неп­ри­хильне Де­нис.- I гро­шi йо­му по­зич, та ще й ба­ри­ша з сво­го за­ро­бiт­ку при­кинь! Це вже бу­де зов­сiм не по прав­дi!

- Що ж ти маєш ро­би­ти,- ка­зав спо­кiй­но Ряб­чен­ко,- ко­ли та­ке дi­ло? Та во­но не так i страш­но, як здається. Ко­ли тре­ба бу­де, то ми йо­му по­пус­ти­мо те­пер бiльший ба­риш, щоб вiн не зi­пав у гро­ма­дi за пе­ре­сельськi на­дi­ли то­що… Цим йо­го вiд то­ва­рист­ва вiд­лу­чи­мо. Бо вiн че­рез те тiльки й си­лу має, що з ним то­ва­рист­во та­ких, як i сам, гольтi­пак. А як вiн їх раз зра­дить, то вже во­ни йо­го зро­ду не прий­муть, по­не­во­лi то­дi бу­де з на­ми, хоч i без ве­ли­ких ба­ри­шiв.

- То то­дi йо­му хвос­та вкру­ти­мо?

- Авжеж!.. А як вiн од їх од­ки­неться, то са­мi во­ни дов­го не вдер­жаться.

- Бо вiн же в їх го­ло­ва, стар­ши­на!..- за­ре­го­тав­ся Ко­па­ни­ця.- Що прав­да, то прав­да,- нам тре­ба йо­го зби­ти з пли­гу. Бо во­но - бло­ха, ну, а й бло­ха як поч­не ку­са­ти, то спа­ти не дасть. Не­хай Ос­тап До­рох­вей­ович ко­ло йо­го за­хо­диться,- йо­му це най­зруч­нi­ше.

- Та що ж, i за­хо­дюсь,- зго­див­ся Ос­тап.- Тiльки ви ме­нi ска­жiть, що йо­му го­во­ри­ти.

Почали мiр­ку­ва­ти, яки­ми ба­ри­ша­ми мож­на кра­ще спо­ку­си­ти Зiнька. На­ка­за­ли Ос­та­по­вi тор­гу­ва­ти­ся, спер­шу да­ва­ти мен­ше. А Де­нис ка­зав, що за­над­то ба­га­то йо­му да­ють.

- Дарма, аби впiй­ма­ти!

- А там скру­ти­мо йо­му в'язи!

- Щоб не бриш­кав!..

- Нiхто те­пер не бриш­ка­ти­ме!

- Прив'яжемо ко­лод­ку сви­нi!

- А ко­ли й з ко­лод­кою по­лi­зе - по мор­дя­цi!..

- По мор­дя­цi! По мор­дя­цi!..

I знов усi за­ре­го­та­ли­ся,- так їм до впо­до­би був той жарт. Смi­яли­ся всмак, аж здо­ро­вi жов­тi зу­би поб­лис­ку­ва­ли се­ред ще­ти­няс­тих, ума­за­них у сма­лець ву­сiв та бо­ро­ди.

II. ЗIНЬКО

Зiнько Си­ва­шен­ко йшов по­лем. Iшов не пос­пi­шаючись, бо бу­ла не­дi­ля, а по­ро­бив­ши­ся доб­ре ввесь тиж­день, лю­бив у не­дi­лю вiд­по­чи­ти. I вiд­по­чи­вав справ­дi, йду­чи но­га за но­гою, упи­ва­ючись яс­но-со­няч­ним вес­ня­ним днем, не душ­ним, бо жи­ву­щий вiт­рець роз­вi­ював ду­хо­ту. Був кi­нець вес­ни, са­ме той, як i хлiб, i тра­ва зрос­туть уже до­сить уго­ру i бли­щать пiд со­няч­ним про­мiн­ням свi­жим зе­ле­ним кольором сво­го мо­ло­до­го со­ко­ви­то­го тi­ла.

Зiнько зу­пи­нив­ся, за­ди­вив­шись. Пе­ред ним ши­ро­ко роз­ляг­лись по­ля зе­ле­нi з буй­ни­ми хлi­ба­ми. Вi­тер гу­ляв по їх, бив по їх своїми мня­ки­ми не­ви­ди­ми­ми кри­ла­ми, ди­хав на них своїм за­паш­ним ду­жим ди­хан­ням. Вiн грав­ся з їми, вiн об­нi­мав­ся з їми, а во­ни, ве­се­лi, ра­дiс­нi, пов­нi мо­ло­дої си­ли, мо­ло­до­го жит­тя, зви­ва­лись пiд йо­го обiй­ма­ми, пе­ре­ко­чу­ва­лись мо­тор­ни­ми яс­но- й тем­но-зе­ле­ни­ми хви­ля­ми.

Хвилювало, хви­лю­ва­ло зе­ле­неє мо­ре. Утi­ка­ли хви­лi од вiт­ру. Ко­ти­ли­ся, ко­ти­ли­ся не пе­рес­та­ючи, все бi­жа­чи ту­ди, в да­ле­ку да­ле­чи­ну, аж де не­бо схи­ляється до зем­лi. Во­ни при­бi­га­ли до йо­го, i плес­ка­ли в йо­го, i цi­лу­ва­ли йо­го. А во­но смi­ялось до них ши­ро­ким, без­меж­ним бла­кит­ним ус­мi­хом, i той ус­мiх спа­дав на їх зо­ло­тим до­щем со­няч­ним, не­су­чи їм жит­тя й си­лу.

А вi­тер, ве­се­лий i ду­жий, шу­гав мiж бла­кит­ним не­бом i зе­ле­ним мо­рем, i пе­ре­ки­дав­ся, i ку­пав­ся в прос­то­рах, i спов­няв Зiнько­вi гру­ди яко­юсь див­ною мо­ло­дою си­лою. Ди­ха­ли гру­ди так ши­ро­ко, вiльно, i все тi­ло мiц­не, як сталь, тре­пе­та­ло тiєю си­лою, здри­га­ло­ся вiд од­но­го мо­гу­че­го по­ри­ван­ня ку­дись ки­ну­ти­ся, щось зро­би­ти - щось ве­ли­ке, ду­же i гар­не-гар­не!.. I Зiнько й сам не по­мi­тив, як те по­ри­ван­ня до ру­ху, до дi­ла ви­хо­пи­ло­ся в йо­го з гру­дей го­лос­ним кри­ком: "Гей-гей!" - да­ле­ко роз­ко­ти­ло­ся по­лем, i Зiнько­вi зда­ло­ся, що го­лос йо­го до­ли­нув аж ту­ди, до краю зе­ле­но­го мо­ря, i плес­нув об бе­рег бла­кит­но­го не­ба, i не­бо всмiх­ну­лось До йо­го, до Зiнька, так са­мо, як до то­го зе­ле­но­го мо­ря, як до тих ярiв i бай­ра­кiв, що мрi­ли зда­ле­ка, як до тих пта­шок, що дзве­нi­ли в по­вiт­рi, як до тих ме­те­ли­кiв, що трi­по­та­ли кольорис­ти­ми крильця­ми над зе­ле­ни­ми хви­ля­ми!

Ой, та й гар­но ж жи­ти на свi­тi, та й лег­ко ж, ве­се­ло!.. Та як же й хо­четься жи­ти! Жи­ти й пра­цю­ва­ти, ро­би­ти щось гар­не - та­ке, як оцi по­ля крас­нi! I вiн їх ро­бить, тут є й йо­го пра­ця: от вiн зда­ле­ка ба­чить, як хви­лює й йо­го по­ле, по­ли­те йо­го по­том… Хви­лює нез­гiр­ше за iн­шi, нi, ще й кра­ще…

Ой гар­но ж, ра­дiс­но, лег­ко! I не­бо смiється, i по­ле смiється, i смiється щас­тя. Чо­му ка­жуть, що не­ма в свi­тi щас­тя? На свi­тi ба­га­то-ба­га­то щас­тя! Тре­ба тiльки йо­го здо­бу­ти. Все тре­ба здо­бу­ва­ти, нi­що са­ме до рук не йде,- так i щас­тя. Все тре­ба здо­бу­ва­ти. Го­ло­ва йо­го спи­ни­ла­ся над цiєю дум­кою. Чи не тiльки за­раз вiн до цього до­ро­зу­му­вав­ся, чи й по­пе­ре­ду знав? Ав­жеж, знав, тiльки що, мо­же, не ду­мав про це так… роз­бiр­но…

Все тре­ба здо­бу­ва­ти, нi­що са­ме до рук не йде. Здо­бу­деш - щас­ли­вий бу­деш, не здо­бу­деш - зни­дiєш або зги­неш.

Зiнько по­чав ду­ма­ти, чи сам вiн зав­сiг­ди ро­бив так, по­чав зга­ду­ва­ти ми­ну­ле жит­тя, пе­ре­би­ра­ти од­ну по од­нiй по­дiї. По­чав з най­ближ­чих, що тра­пи­лись сьогод­нi, вчо­ра, i йшов да­лi, да­лi, пiр­на­ючи в те мо­ре ми­ну­ло­го жит­тя, то яс­них, то за­ту­ма­не­них зга­док. I пот­ро­ху за­був, з чо­го по­чав ду­ма­ти, са­мi згад­ки опа­ну­ва­ли йо­го цiл­ком, i ми­ну­ле ста­ло пе­ред їм, як на­мальова­не, як жи­ве.

Почув у своїй ду­шi бiль, зга­дав­ши про те, про що нi­ко­ли не мiг спо­кiй­но зга­ду­ва­ти, хоч по то­му ми­ну­ло вже кiлька ро­кiв.

Його брат Ро­ман, по­ки­нув­ши чес­ну пра­цю, руй­ну­вав уку­пi з то­ва­ри­ша­ми-ко­но­во­да­ми своє се­ло, за­би­ра­ючи в лю­дей ко­нi, i вреш­тi пiд­па­лив у Зiнько­во­го су­сi­ди Стру­ка клу­ню, щоб на­род збiг­ся на по­же­жу, а йо­го то­ва­ри­шам-ко­но­во­дам вiльно бу­ло тим ча­сом бра­ти ко­нi. Йо­го пiй­ма­но, мор­до­ва­но, па­ле­но страш­но, ви­ма­га­ючи, щоб вiн ви­ка­зав то­ва­ри­шiв. Вiн не ви­ка­зав нi­ко­го, ви­тер­пiв, був дов­го хво­рий од мор­ду­ван­ня, а то­дi, за­суд­же­ний, пi­шов на Си­бiр. Суд­же­но й тих, хто йо­го пiк, по­ка­ра­но тюр­мою… Це все ми­ну­ло­ся вже, а й до­сi стоїть пе­ред Зiньком, як жи­ве: i цей по­пе­че­ний, змор­до­ва­ний брат, i дру­гий брат, Де­нис, що ди­вив­ся на те мор­ду­ван­ня за­люб­ки, ще й до­по­мiг, щоб во­но ста­ло­ся… Ох, цей Де­нис!..

Якби вiн не гнав­ся так за тiєю ко­пiй­кою, не сва­рив­ся б iз Ро­ма­ном, ла­гiд­ненько на­хи­ляв би йо­го зно­ву до ро­бо­ти, дак, мо­же б, i не бу­ло нi­чо­го. А то жа­до­ба та­ка не­си­та: все б за­жер со­бi,- от i да­вай ви­пи­ха­ти Ро­ма­на, щоб бiльше батькiв­щи­ни при­па­ло… Зне­на­ви­дiв йо­го так, що при­мiв би - в лож­цi