Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Легкі, приємні зустрічі, вільна від осуги і вимог дружба. Навіть і з Гасею мені не було так легко, бо вона дуже вже спрощено все пояснювала. Вирішила, що мені треба вийти заміж — і притаскала раз якогось сватача, якогось фотографакравця, Бабія. Я з нею за це посварилась. А тут ще й почав набридати один поклонник, потрібний мені, як собаці п'ята нога, але повний зарозумілости.

В побуті він звався Анатоль, а величав себе Сіла Мьортвий, що було найсмішніше, бо був це молоденький хлопчина з вогневими рум'янцями на щоках, син учительки. Не таким хлопчиськом він сам себе уявляв, — величав себе "русскім піса-тєлєм", хоч нічого друкованого не мав. Справді, був вельми начитаний, старовато міркував, уявляв себе знавцем Івана Бу-ніна, Джон Дос Пасоса...

Все це добре, нехай, але цей смішний Сіла та ще й Мьортвий вважав себе великим психологом і його "тонке знання психології" підказало йому, що саме я надаюся для його атак! Та ще й яких! Нахабно перся і ліз у хату, хоч як я його викидала. Часом я його терпіла за інтелектуальність і щоб стишити депресію самоти — не було ж із ким говорити складніше! А здебільшого не терпіла — за той тон зверхности, який він собі дозволяв. Це воно посміло казати мені, що я примітивна, що не розуміюся на вищих тонкощах літератури (не читала, наприклад, Буніна, а він — високий його цінитель), що не можу відрізнити емоції від настрою тощо. І бачить же, що його не терплять, і таки нахрапом лізе. Уявило собі, що цим способом чогось тут досягне. А що попадав пальцем у небо, то зі злости шипів: — Однаково усі кажуть, що я — ваш любовник!

Буває ж таке на світі!

І от цей нахрапистий юначок побачив раз Заянчківського і сказав: — Цей чоловік може спричинити велике зло, сам того не хотячи. — Хто? Такий делікатний інтелігент? Я сміялася. А Заянчківський прийшов позичити словника. Коли приніс через деякий час, я розповідаю йому все це: про нахабу, і про сватача Гасіного, та скаржусь йому, що от як то бути дівчині самій, хто хоче, той думає, що може ображати. З повним довір'ям, бож що лихого можу я чекати від цього соромливого товариша з однаковими літературними мріями, з дружиною Ніною-партій-кою, яка складає останні іспити в ІНО? Ще й провела його з хати надвір, ще й посиділи на фундаменті недобудованого дому, що заріс молодим ліском...

Це була не дружба, це був початок роману, що скоро закінчився і то дуже прикро. Бо ця сама Ніна прийшла до мене, яко власниця свого мужа, з тим, що це я хочу його в неї відібрати. Так, принаймні, їй усе пояснив він. Так то поставив мене Дмитро Заянчківський у неймовірну для мене ролю — грабіжниці чийогось законного мужа! Я тоді, все це болючо передумуючи, ще давала скидку Заянчківському на його делікатний характер, вважала безвольною м'якушкою, що сам не помітив, як захопився... з вини дружини, яка складала іспити та зайнята була партійними справами. Але тепер я думаю інакше. Він проговорився, що ще тоді, як два роки тому ми їхали на возі, він ото навмисне соломинкою передав електричний струм. Значить, хижачок засідався на жертву. Ще була б скидка, якби він не знав, як я щиро довірялася йому з своїми жалями, що я тоді була травматизована, психічно надрушена, яка вразлива. Він все це найкраще знав і мав би найбільше за всіх розуміти мене, бо ми — одного поля ягода, — і так підступно довів мене до цієї ганьби? Так скористався довір'ям, украв його? Ні, пророцтво Сіли Мьортвого не зовсім точне. Цей чоловік здібен спричинити зло, це усвідомлюючи.

28

Того літа я спробувала ще одної професії. Короткий час була я технічним секретарем Місцевкому письменників, заміняла Наталю Ходкевич. Головою тоді був С. Воскрекасенко. Я звикла була, що молодняківці-комсомольці дуже звисока, бундючно ставились до мене. А тут — ні. Воскрекасенко виявився зовсім незарозумілим. Навпаки, якщо він насміхався, то з членів свого ж таки угруповання. Семиволоса він називав Восьми-волосом, а Клоччя в нього звучало "Клоччіа", ну майже "Бо-каччіо"...

Коротке секретарювання під начальством Воскрекасенка було неважке, але я в ролі офіційної особи, виявилася зовсім непридатною. Чому? Бо я не мала "оглажености", а як засмикають, усі разом чогось хочуть, то й зовсім замотеличена, що виявлялось на лиці, як непривітність. А тут треба було бути весь час привітною. Про це, яка я була, довідалась аж через кілька років. Віра Кіпніс (дружина письменника) сказала мені, що вона чогось добивалася, а я грубо їй сказала: "Я не маю часу з вами говорити". Вона образилася, запам'ятала, а я й досі не пригадаю, коли й чому це було.

Так я переконалася, що ще одна професія мені не підходить.

♦ * *

І настав час, що вже нічого не було, що мене у Києві тримало б. Навпаки, стало жаско, все дихало пусткою. Неможливо один день пробути в хаті. На вулиці — пустеля. Нема дороги. Підкрадається жах із чорними очима, як я писала тоді в щоденнику. Треба було рятуватися від самої себе.

А тут із Харкова пишуть, що я повинна переїхати туди. Коли вийшла "Кампанія", Пилипенко вирішив, що я мушу впірнути в столичну літераторську атмосферу, що мені треба позбутися моєї провінційности та ідеологічної відсталости.

Треба їхати.

Але кімната? В Києві це — найбільший скарб. Зубові тільки й чигають, щоб захопити її, а я ж не знаю, що там мене в Харкові чекає. Як довго я там пробуду з моїми непоказностями й нездібностями робити кар'єру? Може треба буде вернутися, — а тоді куди?

Мама й тато вже поїхали до Гані в Гумань. Ганя допомо-гала, як могла, присилала, що могла, але це було їй важко і вона побачила, що легше їй допомагати, як батьки будуть при ній.

Але недалеко Києва, у Бобровиці, працює Льона, яку я все частіше називала Оленою. Я їй написала, що треба їй кидати Бобровицю, а переїхати до Києва. Так вона й зробила, тим більше, що близько під Києвом жила тепер її товаришка, Лєна Єзерська, а в Києві — Галя Фузік.

Коли сестра приїхала, я десь у кінці серпня поїхала до Харкова. Зубові тоді пустили чутку, що я кімнату продала і що це не моя сестра.

ЧАСТИНА ДРУГА

ХАРКІВСЬКІ ВІТРЮГИ

1

Куди ж я приїхала в Харкові? До Пилипенка. Оскільки Пилипенко був ініціятор цього переїзду, а я не мала нікого (Варвара в Осетії), то Пилипенко дав мені змогу жити в його мешканні, поки приїдуть з літніх осель дружина з двома дочками та її сестра. Взагалі, в будинку "Слово" було тихо, порожньої. Всі роз'їхалися, всі у відпустці.

Це був кінець серпня. Після Липок, захряслих у лісі, відразу стало мені в Харкові неможливо. Вітри, порох, нема тієї курортної чистоти і свіжости повітря... Харків саме розростався й ширшав у степ. Тут же, подалі від кордону, росли заводи й фабрики, тут — столичні будови, хоч би отой Будинок Промисловості!, що ним так пишалися харків'яни, як чудом модерного будівництва, з колосальною площею перед ним... оці нові вулиці й будинки в степу. Такий і один із них, будинок письменників "Слово". Поки дійдеш до нього, то сім раз хочеться води, вітер з пилюгою засліплює очі. Нарешті, якийсь кіоск. Води нема. А в Києві — на кожному розі...

(Навіть анекдоту сотворили кияни: "Зустрілись два товариші по школі, розпитують: "Де працюєш?" — "Я — інженер", — хвалиться перший, — "О, а скільки ж ти заробляєш?" — "500 карбованців на місяць." — "Та що ти? Так багато? Ну, я не такий успішний. Я маю кіоск із водою." — "І скільки заробляєш?" — "Ет, копійки! Якусь тисячу на місяць... аби вистачило на "кусочек хлєба ис маслом""..."

От іще! Якісь дурні анекдоти лізуть у голову...).

... Нема води, нема ситра, але можна купити пива. Купую пиво, тут же випиваю і, поки дійшла до рогу, стало якось цікавіше, примиренніше, навіть легко. Хміль робить усе театрально казковим. Це ж індустріяльна столиця у степу, і я йду по новім місті...

Сама. Нікого ще тут не знаю. Але відчуваю цю іншу атмосферу, інших людей. Це вже не замріяний, заліснений Київ із квітучими канами на вулицях, із розцвілими каштанами, із са-наторійним повітрям, а динамічне промислове степове місто із вулицями, замереженими автобусами та тролейбусами, з гінкими автами (а в Києві побачиш авто де-не-де), з розгонисто-впертими вітрами, з пилюкою, з двома обличчями: провінційного вчора міста, що зникає на очах, і модерними стрункими будовами, площами в далечінь, в оточенні фабрик і заводів. Мені більше підходить Київ і я відразу почала за Києвом тужити. Але... Тут же життя, сюди вже повтікали письменники, тут твориться пульс цілої України...

Ось тільки приїхала я, вже роботи повно. В Державному видавництві України (ДВУ) буду брати на літературну редакцію ухвалені до друку рукописи. (Тут була така традиція, що рукопис перед друком проходив аж три редактори мови. Що не добачив один, побачать два других. Аж тоді вважалося, що рукопис до друку виготовлений). А крім того, у харківському радіомовленні знайшлася така високопоставлена партійка, товаришка Хмара, яка прийняла мене на роботу, щось я там мала робити, хоч не уявляла, що. А ще крім того, ДВУ друкуватиме окремою книжкою "Листи із степової України", ось-ось вийде друком і "Кубань".., що вже була видрукована в журналі "Червоний шлях" (1929, ч. 5-6).

Все це — дякуючи Пилипенкові.

Кращого опікуна, як С. Пилипенко, у свойому житті я не знала. Він надзвичайно (ну ж, ідеально!) прихильно ставився до всіх моїх літературних кроків. Не знаю, чи тільки мною піклувався він із такою батьківською уважливістю? Мабуть, не тільки. Недарма ж казали на нього "папаша". Жадне моє, послане до Харкова, писання не зосталося невидрукуване, жаден лист не зостався без відповіді. Як я вже завмирала, впадала в прострацію і остаточну зневіру, — приходило від нього відрядження, що розкривало двері в світ — і я оживала знову. Як була я бита — хто ж узявся мене обороняти? Пилипенко! (Я маю на думці статтю "В чім помилка Д. Гуменної?").

Чому Пилипенко це робив? Щоб піддати духу боязкій дівчині? Бачив у мені здібності, яких ніхто інший не бачив? Чи справді була я в нього на особливому становищі? Бо так мене й називали тоді: "Вихованка Пилипенка". А я ж до нього, поза діловими літературними справами, не була вхожа. Особисто розмовляла може разів п'ять. Ані не заходила додому, ані не зверталась ні за чим у його високих кабінетах.