Повія - Мирний

- Якої умiєш, Хрис­те, роз­ка­зуй або зас­пi­вай. Я за­пи­шу. - I, все ка­жу­чи, бе­реться за па­пiр i пе­ро.

Настала мов­чан­ка. Па­нич жде. Хрис­тя мов­чить, прига­дує: яку б йо­го? Дум­ки так зап­лу­та­ли­ся у її го­ло­вi, пiс­нi по­мi­ща­ли­ся од­на з дру­гою, що во­на не при­га­дає цi­лої нi од­ної. Ще хоч би не Мар'я та не Ма­ри­на по­вис­ли над голо­вою, а то во­на чує на со­бi їх га­ря­че зiт­хан­ня, їх не­терп­ля­че ждан­ня.

- Та я не вмiю! - скрик­ну­ла Хрис­тя, чер­во­нi­ючи, аж сльо­зи вис­ту­пи­ли на її очах.

- От, зно­ву не вмiю!.. Ну-бо, здi­лай ми­лiсть, - про­се па­нич.

- Та ну-бо, Хрис­те! - штовх­ну­ла її Ма­ри­на пiд бiк.

- Ох! як ме­нi душ­но! - зiтх­ну­ла важ­ко Хрис­тя. Зно­ву мов­чання, зно­ву ждан­ня.

- А що, гар­но? - скрик­ну­ла Хрис­тя i за­ре­го­та­лась. За нею Ма­ри­на i Мар'я; па­нич нах­му­рив­ся.

- То й не зас­пi­ває нiх­то? - спи­тав вiн су­во­ро.

- Нехай Ма­ри­на по­пе­ре­ду… ме­нi душ­но, - од­ка­за­ла Хри­стя.

- Я не вмiю спi­ва­ти, я роз­ка­жу, - зго­ди­ла­ся Ма­ри­на. Хри­стя мер­щiй ско­чи­ла з сту­ла i ви­бiг­ла в кух­ню. Ма­ри­на сi­ла ко­ло па­ни­ча, схи­ли­ла­ся на нього, ру­ку за­нес­ла на йо­го стi­лець, не­мов зби­ра­ла­ся об­ня­ти.

- Якої ж вам? Гри­ця зна­ете? - спи­та­ла.

- Нi, не знаю.

Марина по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти Гри­ця. У ха­тi ста­ло так ти­хо, хоч мак сiй, тiльки го­лос Ма­ри­ни роз­да­вав­ся, пе­ре­да­ючи сло­ва пiс­нi, та пе­ро, за­пи­су­ючи, бi­га­ло-скри­пi­ло… Хрис­тя на пальчи­ках увiй­шла в ха­ту i ста­ла ко­ло Мар'ї. "Отже роз­казує Ма­ри­на, - ду­ма­ло­ся їй, - та так смi­ли­во, так гар­но, а во­на - не мо­же, їй - со­ром­но… Чо­го? Та й дур­на ж я яка!.." I во­на рi­ши­ла­ся, як тiльки Ма­ри­на до­ка­же свою - роз­ка­за­ти про дiв­ку i вдiв­ця. Во­на так лю­би­ла ту пiс­ню!

Марина скiн­чи­ла.

- Пишiть дру­гу! мер­щiй, - про­мо­ви­ла во­на.

- Сiдай же! - ка­же Ма­ри­на, схо­пив­ши­ся з стiльця.

- Нi, си­ди, си­ди. Я звiд­сiль.

I по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти. Спер­шу ти­хо, труд­но сло­ва зрива­ли­с­я з її язи­ка; во­на чер­во­нi­ла, зос­та­нов­лю­ва­ла­ся, при­га­дува­ла… Да­лi та да­лi язик її розв'язу­вав­ся, пам'ять яс­нi­ша­ла, го­лос дуж­чав… Во­на ди­ви­ла­ся на пи­сан­ня: пе­ро не­са­мо­ви­то бi­га­ло, пос­пi­ша­ючи за її сло­ва­ми; стрiч­ка за стрiч­кою мов вип­ли­ва­ли з-пiд пе­ра, рiв­но сла­ли­ся на па­перi…

Не йди, дiв­ко, за удiв­ця,-

Буде то­бi ли­хо! - дзве­нить на всю ха­ту її мо­ло­дий го­лос. Всi гли­бо­ко зiтх­ну­ли при тих сло­вах, не­мов ска­за­ли: прав­да, прав­да! Вид­но, i па­ни­че­вi пiс­ня по­лю­би­ла­ся: очi йо­го го­рять, по об­лич­чю про­бi­га­ють неп­ри­мiт­нi миш­ки.

- Уся! - скiн­чив­ши, скрик­ну­ла Хрис­тя.

- Ух, гар­на яка! - ска­зав па­нич i по­ло­жив пе­ро. - Бач, а ка­зала: не вмiю, - уко­рив вiн Хрис­тю.

- Та во­на як знає їх! - три­ма­ючи йо­го за пле­че, ка­же Ма­рина, - то й що­ту не­має!

Панич ско­са гля­нув на Ма­ри­ну; вид­но, йо­му не полюби­лося її три­ман­ня. А Ма­ри­нi що до то­го? Во­на не при­мi­чає йо­го ко­со­го пог­ля­ду. Йо­го свi­же лич­ко, йо­го го­лос ти­хий та лю­бий так тяг­нуть до се­бе. Ма­ри­на ще схилил­ася до йо­го; її пле­че чер­кається з йо­го пле­чем, її ру­ка ле­жить на йо­го спи­нi. Вис­та­вив­ши го­лу шию i впиривш­и на йо­го очi, во­на так ще­бе­че… їй хо­четься так ще­бе­та­ти! Во­на роз­ка­зує, яких пi­сень спi­ва­ла Хрис­тя у се­лi i якi то все гар­нi пiс­нi!

- Ви тiльки її зас­тав­те; во­на все роз­ка­же.

- Добре, доб­ре, - хму­ря­чись, од­ка­зує па­нич. - Не­хай ще дру­гим ра­зом, те­пер я вто­мив­ся.

- Годi! хо­дi­мо, - ка­же Ма­ри­на, нап­рав­ля­ючись iти.

- Постiйте, - ка­же вiн i по­лiз до ки­ше­нi. Ви­тяг семигриве­ника, по­дає Хрис­тi.

- Навiщо? - пи­та та.

- На! - нас­тоює вiн.

- Нащо? - аж скрик­ну­ла Хрис­тя.

- Та бе­ри, дур­на! То за пiс­ню, - ка­же Мар'я.

- Не хо­чу! - зас­му­тив­шись, вiд­ка­за­ла Хрис­тя i мер­щiй ви­бiг­ла в кух­ню. Па­нич здвиг­нув пле­чи­ма, за­ко­пи­лив гу­бу.

- Та й дур­на ж яка! - за­ре­го­тав­шись, ка­же Ма­ри­на. - Да­ва­йте ме­нi, да­вай­те, я вiзьму.

Панич не­хо­тя по­дав. Мар'я, по­ба­чив­ши, що не­дав­нiй лад якось пор­вав­ся, пос­пi­ши­ла со­бi за Хрис­тею; зос­та­ла­ся од­на Ма­ри­на.

- Спасибi вам! - ще­бе­че во­на, вер­тя­чи се­миг­ри­ве­ни­ка в ру­ках. - Оцих гро­шей нi на що не пот­ра­чу… нi­за­що! Дам жи­довi, щоб при­ро­бив уш­ко - ду­кач бу­де. Гля­ну на ду­кач - i вас зга­даю! - свi­тя­чи очи­ма, до­дає Ма­ри­на.

- Добре, доб­ре, - глу­хо од­ка­зує вiн.

- Чому ти, дур­на, не бра­ла? - до­но­ситься з кух­нi го­лос Ма­р'ї. - Па­нич роз­сер­див­ся!..

- Хiба я най­ма­ла­ся роз­ка­зу­ва­ти? - скрик­ну­ла Хрис­тя, аж па­нич ки­нув­ся.

- Чого там во­ни? - обiз­ва­ла­ся Ма­ри­на i ви­бiг­ла в кух­ню. Па­нич за­чи­нив за нею две­рi i за­хо­див по ха­тi.

Хороша Хрис­ти­на вро­да, мо­ло­да кра­са за­бун­ту­ва­ли йо­го кров, збу­ди­ли… Так би й об­хо­пив її! Так би i впив­ся у пов­ну га­ря­чу що­ку, при­тис до сво­го ло­на!.. "Х-ху ти! Та й сма­ко­вит­а ж!" - мах­нув­ши ру­кою, мо­вив вiн. Очi в йо­го го­рi­ли, зi­т­хання ви­ри­ва­ло­ся з са­мо­го гли­бу - важ­ке, га­ря­че… Вiн чим­дуж за­хо­див по ха­тi… Ди­ка, як та ко­за ди­ка!.. I гро­шей, дур­на, не схо­тi­ла бра­ти… А тут ся хльорка навернулася!­.. От уже хльорка! I "ду­кач на­пам'ять", - кри­вив вiн її в дум­цi… Та вже ж! -про­мо­вив уго­лос i грузько опус­тив­ся на стi­лець, ку­са­ючи гу­би. Йо­му до­сад­но бу­ло, до­сад­но, що Хрис­тя не са­ма прий­шла а з ти­ми… "Уже ме­нi тi по­мiч­ни­цi!" - тро­хи не скрик­нув вiн i схо­пив­ся.

- Христе! Дай­те во­ди! - гук­нув вiн крiзь две­рi. "Хоч ще раз по­див­лю­ся на неї", - ду­мав вiн i як же то кис­ло скри­вив­ся, як во­ду унес­ла не Хрис­тя, а Мар'я.

- А та?

- Там з дiв­чи­ною зос­та­ла­ся.

Вiн при­пав га­ря­чи­ми ус­та­ми до хо­лод­ної во­ди.

- Ну, та й роз­па­ли­ла ти па­ни­ча, - хва­ли­ла­ся Мар'я, вий­шовши в кух­ню, - так по­вен ста­кан од­ним ду­хом вим­чав!

Христя си­дi­ла на ла­вi, мов­ча­ла; мов­ча­ла i Ма­ри­на, сидяч­и на по­лу.

- Чого се ви так зас­му­ти­ли­ся? - спи­та­ла Мар'я, див­ля­чись на дiв­чат.

- Ох, по­ра вже ме­нi до­до­му! - скрик­ну­ла Ма­ри­на i, схопив­шись, по­ча­ла зби­ра­тись.

- Їв нас па­нич є, не ду­май! - то­рох­тi­ла во­на, одя­га­ючись, до Хрис­тi. - Та ще як лов­ко грає на скрип­цi! Ось при­ходь ко­ли-не­будь, я поп­ро­шу, вiн заг­рає нам.

- На ж на­мис­то! - здiй­ма­ючи з шиї, по­дає Хрис­тя.

- Не тре­ба. Як прий­деш - то­дi вiд­да­си. Чу­ла ж: при­ходь. Про­ща­вай­те!

- Голiнна до па­ни­чiв, аж тру­ситься! - про­мо­ви­ла Мар'я, як Ма­ри­на ок­ри­ла­ся в сi­нях.

Христя, про­вiв­ши Ма­ри­ну до во­рiт, вер­ну­ла­ся сум­на, на­суплена. Во­на ла­яла