Розгін - Загребельний Павло

Зота викликали до району на наради перших передовиків, але, розвиваючи критику й самокритику, про яку невтомно нагадував з Кремля вождь, засуджували його витребенькуватість і вередливість, бо для успішного розвитку процесу колективізації не важило, чи усуспільнені коні будуть вичищені й чи матимуть на собі ремінні а чи мотузяні обротьки,— головне, аби їх було більше, бо кінь — це тягло, а на тяглі тримається все сільське господарство. Коли Зот повертався з наради і його питали, що там було, він тяжко зітхав, забуваючи про свою імператорську формулу звертань, скаржився майже плачливо: "Били, били, шию милили, милили, ще й на пузо поклали, опортуністом назвали!"

Петькова мачуха ревнувала свого чоловіка навіть до Зота Саліченка, що було вершиною безглуздя, але справа й не в ревнощах мачушиних, а в тому, що Михайло Андріївський на всі вмовляння Карналеві йти до колгоспу, спльовуючи слину через приклеєний до нижнього губи бичок, знущався з нього:

— Тоді піду, як твій Зот зуміє забрати до колгоспу мого Арапа!

Забрати то й забрати. Зот не примусив себе просити, він з'явився на обійстя ще того дня, підсмикуючи нові, трохи заширокі для його хлялого живота штани з чортової шкіри, ш> простував до стайні, відчинив міцні, поставлені ще покійним Колісником двері з облупленою, теж червоною" фарбою на них, сміливо увійшов у темряву, яка пахла конякою, запахом для Зота нині найближчим і, сказати б, професійним.

Вилетів він звідти майже відразу, ошелешено зиркнув туди й сюди, побачив Михайла, який скалив на нього око з високого ґанку, розтулив був рота, наміряючись чи то сказати щось, чи крикнути, чи поскаржитися, чи пригрозити, але передумав, знову пірнув у темну, пропахлу конем сутінь стайні, там щось заревло, заторохтіло, гуркнуло, тоді зойкнуло, тепер уже Зот не вискочив, а насилу виповз із стайні, сорочка на ньому була розірвана, штани треба було тримати, щоб не розпалися на дві пілки, руки Зотові дрижали, на обличчі панувала така по-кудланість і поруйнованість, ніби його три дні било бурями, зливами, громами. Мимоволі виникало припущення, що Зот навіть плакав тої миті, але коли й справді текли з його очей сльози, то відразу безслідно пропадали в чорних хащах щік, окрім того, Зот відвертався від усього білого світу, мовчки підвівшись, уже обома руками притримуючи те, що зовсім недавно звалося новими штаньми, він пошкутильгав з двору, супроводжуваний прискаленим поглядом Михайла, який так і не зворухнувся на ґанку і не відслинив з губи бичка, який уже допалювався до живого тіла, погрожуючи зробити па губі пухиря.

Чи то Зот поскаржився Карналеві, чи той сам побачив, у якому жалюгідному стані повертається верховний конюх "Червоного борця", але Андрій прибіг додому і ще з воріт ударився до стайні, де якимсь чудом знов були зачинені двері, так ніби той звір Арап не терпів людей аж так, що сам примудрився й зачинитися од них.

Михайло ще стояв на ґанку, стежачи за тим, як допалюється бичок йому до губи, але він відразу помітив Карналя й збагнув, що той хоче зробити; і трохи стривожився, бо жеребець, який кидався на всіх людей, чомусь підпускав до себе Андрія, так ніби відчував їхню давню дружбу з Михайлом.

— Я ж сказав: як Зот забере, тоді піду до колгоспу,— сказав ліниво Михайло. А що Карналь його не слухав і йшов до стайні, то Михайло гукнув уже розізлено:

— Чув? Або Зот, або котіться ви к такій матері з своїм созом!

Карналь був уже коло дверей, уже брався за клямку, не озирався, не зважав на Михайла, не помічав його, зневажав, принижував.

Михайло сплюнув бичка, стрибнув з ґанку, нечутно, якось ніби летючо опинився коло купи гною, вихопив звідти встромлені в гній вила-шестерики з блискучими зубцями і, не перериваючи свого льоту, в жахливому замаху кинув вила просто в спину Карналеві.

Ніхто цього не бачив, окрім Петька, який досі ховався за ґанком, а коли Михайло зірвався звідти і полетів на Карналя, хлопець і собі побіг слідом і встиг, перш ніж Михайло в своєму замахові послав у спину батькові важезні вила, гостро зойкнути:

— Тату!

Карналь озирнувся саме тоді, як летіли на нього вила, він ухилився від них в останній уламок секунди, вила прикували його погляд, він розгублено дивився, як глибоко вони вбилися в дошки дверей. Держак пругко тремтів, з такою силою було вдарено. Аби в спину — то наскрізь, так би й пришив Карналя до дверей. А Михайло, озвірілий від невдачі, кинувся на малого, збив його з ніг, топтав чобітьми, хлопець побачив високі халяви, вдарило йому в ніздрі гострим запахом дьогтю, чобо-ти-витяжки топталися по його маленькому тілі, по ногах, по руках, по грудях, Петько найбільше боявся, щоб не топталися вони по обличчю, тому не заплющувався, дивився на ті чобо-тяри, бачив їх зовсім поряд з зіницями, велетенські, страшні, як сама смерть, але тут нарешті, мабуть, схаменувся Карналь, набіг на Михайла, вдарив його в груди, відштовхнув від малого, вхопив Петька на руки, поніс до ґанку.

Знов підставляв Михайлові спину, той міг висмикнути вила й спробувати вдарити ще раз, але не висмикнув і не бив.

Прийшов увечері до них у хату, довго стояв мовчки коло порога, послинюючи свого бичка, ніхто йому нічого не казав, навіть криклива мачуха затаїлася, тоді не втерпів Михайло, похмуро спитав Карналя:

— В суд подаватимеш?

— Приведи завтра жеребця до колгоспу,— сказав Карналь. — В суд подаси?

— Жеребця,— повторив Карналь, нічого не обіцяючи. З тим Михайло і пішов. А другого дня, супроводжуваний прокльонами своєї стегнастої Катрі, одвів Арапа до Тринчикової стайні, процідив до Зота, який виліз із сіна, забувши того ранку навіть погріти зуби на сонці:

— Доглядатиму сам, поки до тебе звикне.

Жеребця перейменували, назвавши Літаком, і вже незабаром Зот сам водив його навіть купати до Матвіївської ковбані і, тримаючи на довгих ремінних віжках, давав Літакові досхочу качатися у високій траві.

3

"Озера, 17 березня 64 року. Дорогі рідні діти Петрик та Агуль і онучечка Людочка! Вперш за все сповіщаєм, що ми 11 березня одержали вашого листа, за якого щиро і щиро "дякуєм, і посилаєм вам усім укупі гарячого привіта і вітаєм вас усіх, бажаючи якнайлуччого в вашім житті. У нас дома все в порядку, хата тепла, їсти є що, пока на роботу їздю кожен день конем, це вже три з половиною місяці я їздю саньми, такого снігу багато, та ще й морози доходили до 32 градусів, як їдеш, аж очі злипаються, а я ж видержав, бо в валянках і в кожусі, і оце згадав, що ніколи в мене ноги не замерзали, хоч яка зима була, головне треба берегти ноги, а ти, Петрику, скаржишся на здоров'я, то ото бережи ноги, і здоров'я буде.

Весною в нас і не пахне. Оце третього березня мені сповнилося 70 років, де у нас відмічали, поприходили до мене всі сусіди, це зійшлося аж дванадцять пар, або ж двадцять чотири особи, був Федір Левкович і голова колгоспу Зінька Лебідьова з чоловіком Іваном Лебідьовим, нашим агрономом. Якраз тільки посідали за стіл, коли приносить листоноша вашу телеграму, і всі кинулися читати, а тоді ще молнії поприносили з Дніпропетровська, й Запоріжжя, і з Львова, і Полтави, і всі мене поздоровляють з сімдесятиліттям, це така була радість для мене й для всіх, що ніхто не забув діда Андрія Карналя в день його народження, так що в цю мить усі наші гості піднімали чарки аж до стелі й кричали тричі "ура", як гініралові, і в цей вечір гуляли дуже весело, і я виступив зі своєю промовою, говорячи їм усім, що я сьогодні дуже гордюся і дуже рад, що маю 70 років і тримаюся в праці нарівні з усіма з вами, сини, дочки, брати, сестри і всі товариші, і велике вам спасибі усім, що ви прийшли до мене відмітити цей день.

Гуляли дуже хорошо, була музика гарна, танцювали аж до

2 години ночі, дарували подарунки різні: штани, сорочки, майки, носки, матерію, духи, гроші. На другий день похмелялись, я взяв 14 бутилок горілки та 5 вина, та кожен прийшов зі своєю бутилкою, їсти Одарка Харитонівна наготовила так, що тільки птіичого молока не було, а то всього стачало, і всі були до-вольні.

Тепер я коли одержав від тебе, Петрику, листа, я був такий радий, що узнав, як твоє здоров'я, яка ваша донечка хороша, що вже в школу ходить, може, вдасться в Карналів і буде вченою. Я коли одержую від вас листа, у мене з'являється така бадьорість і така радість, що я не можу передати вам, і прошу писати й надалі, як ваше життя, у мене план такий, як діждем літа, і я хочу поїхати в гості в Туркменію, де є родичі Агуль, бо я ж служив колись у Туркестанському полку в Мазурських болотах, був на фронті в перву мирову войну, так що хотів би побачити й Туркменію, і родичів Агуль, які збереглися, а через роботу ніяк не вирвуся, то, може, ви приїдете своєю "Волгою" та й поїдемо разом, бо скоро, мабуть, треба вмирати.

Тепер у нас говорять, що з першого квітня буде видаватися пенсія старикам грошова, а яка — невідомо. Ти, Петрику, мабуть, знаєш, а в листі не написав, бо тут усі пенсіонери ждуть, який воно буде закон.

Зараз у нас сніг, метелиця, а ще й дощ пішов, так що вже блищить водичка під снігом, скоро весна.

Прошу, пишіть нам листи. Поки до побачення, остаємося ваші рідні, целуем крепко, я ваш батько Андрій Карналь".

Батько радив берегти йоги. Такої ради можна дотриматися після того, як збереглося твоє життя, загрожуване від самого народження. Карналь ніколи не належав до тих, кому щастить уже від колиски, кому все дається легко, само пливе в руки. Світ зустрів його неласкаво, навіть вороже, малий Петько ще й не усвідомлював ні себе самого, ні довколишнього, а вже були в нього вороги, тяжкі, запеклі, смертельні, вже мав виказувати витривалість, дивувати ще й не самого себе, а ворогів та ще, може, долю, коли ця невловима й загадкова категорія здатна до подиву.

Андрій Карналь одружувався довго й тяжко. Він прийшов

3 фронту після контузії й лікування в московському лазареті сповнений пихи, перед тим прислав додому фотографію, де стоїть у папасі між двома своїми товаришами по Туркестанському полку, такими ж селянськими синами, молоденькими й затурканими солдатами, а що жоден українець не може поверх нутися додому, не заробивши у війську бодай одної лички на погони, то Андрій Карналь узяв хімічний олівець і намалював собі на погонах відразу аж по дві лички — молодший унтер-офіцер.